Не все так погано. Єфремов та Симоненко дозволили викладати українську мову українською. Повезло і літературі
"Враховуючи кількість російськомовних в Україні, очевидно, що ця мова має займати особливе становище", – такий висновок "європейських чиновників" процитував у "Великій політиці" на "Інтері" регіонал Олександр Єфремов.
Пан Єфремов зі своїм законом про мови, який він вніс у спіавторстві з Симоненком та Гриневецьким виламує відчинені двері. Я розумію, що на Партію регіонів насунулися чергові вибори, і їм знову зудить мовне питання, бо більше виборцям пред'явити нема чого.
Яке ще особливе становише потрібне російській мові, якщо на 9 книжок російською приходиться одна україномовна?
Яке ще особливе становище потрібне російській мові, якщо в річному накладі журналів на неї припадає 90%, а газет – 68%?
Яке ще особливе становище потрібне російській мові, якщо 28% фільмокопій в кінотеатральному прокаті в 2008-09 роках було продемонстровано російською мовою, а на ринку хатнього відео домінування російської майже стовідсотково?
Яке ще особливе становище потрібне російській мові, якщо прайм-тайм вітчизняних телеканалів здебільшого російськомовний?
Яке ще особливе становище потрібне російській мові, якщо, згідно соціологічних даних, лише 40% людей зазвичай звертаються до чиновників українською, а відповідють їм цієї ж мовою лише 32%. Решта – російською.
Яке ще особливе становище потрібне російській мові, якщо нею кожний хто лише хоче – говорить нею. І той хто не хоче – говорить, бо в Україні неможливо зробити кар'єру, якщо на знаєш російською.
Злукавив пан Єфремов і пояснюючи внесення свого законпроекту про мови необхідністю імплементації мовної Хартії. Проект істотно виходить за її межі й звужує сферу вживання української мови не лише на регіональному рівні, але і на загальнонаціональному.
В запропонованій авторами редакції закон вб'є українську мову за одне-два покоління, позаяк знищує україномовне інформаційне середовище, необхідне для розвитку мови.
Мені здається, що за наявності політичної волі у Партії регіонів проект можна було би відкоригувати так, аби хоча би зберегти статус кво, не погіршити стан української мови і задовольнити ту незначну частину виборців ПР, для якої питання російської мови є актуальним
Якими можуть бути наслідки такого законопроекту, на прикладі Білорусі пояснив в свєму блозі Юрій Свірко.
Втім, не все в цьому законі так погано. Наприклад, українську мову, яку через якесь непорозуміння в тексті чомусь, неначе знущаючись, називають державною, можна викладати не російською, а українською мовою. Такі ж широкі права отримали і викладачі української літератури. Про це сказано в статті 21 проекту.
***
У вівторок я планую оприлюднити Мовний баланс-2, який віддзеркалює співвідношення двох найпоширеніших мов – української та російської – в різних сферах громадського та приватного життя. Баланс складено а основі перепису населення 2001 року, соціологічних досліджень та статистичних даних, отриманих від державних органів та установ, громадських організацій та професійних спілок, а також на базі експертних оцінок.
Тут – проект прес-релізу. Є ще пара днів, протягом яких я буду вдячний за конструктивні зауваження. Українофобів просив би не заважати. Русофобів в принципі також. В цій роботі я намагався бути неупередженим.
Без обов'язкових квот в тих чи інших сферах українська може вже за кілька поколінь втратити комунікативну функцію й перетворитися на мертву мову – висновки Мовного балансу
Відсутність у російської мови статусу державної компенсується відчутнішою її присутністю в усіх сферах громадського життя порівняно з українською. У цілому по країні в усіх сферах громадського життя, крім освіти, реклами та кінотеатрального прокату, домінує російська мова. У багатьох сферах присутність української є вкрай низькою (як-то на ринку журналів, в Інтернеті, музичних радіостанціях) або тяжіє до нуля, як-то в бізнес-спільноті, сфері послуг, індустрії розваг та шоу-бізнесі, відеопрокаті тощо.
Українське суспільство складається з трьох великих мовних спільнот: україномовних, російськомовних та білінгвів (двомовних). 36% громадян у родині спілкуються лише українською мовою, 36% – лише російською, а 27% залежно від обставин користуються або українською, або російською. Відтак, українську та російську мови в цілому практикують по 63 % громадян. За паритетної чисельності мовно-практикуючих спільнот ("українофонів" та "русофонів"), за істотної переваги тих, хто рідною вважає українську мову, реальна її присутність у більшості сфер є нижчою 50%, рівно як і нижчою від рівня поширеності російської мови.
В цілому рівень поширеності та використання української мови не відповідає ані етнічному розподілу населення на українців чи росіян (77,8% на 17,3%), ані кількості громадян, які відповідно вважають рідною українську чи російську мови (67,5% на 29,6%), ані реальній мовній побутовій практиці, коли приблизно рівна кількість людей вживають українську та російську мови.
У сфері державного управління українська мова переважає як письмова принаймні на центральному рівні. Після зміни влади російська стала робочою мовою органів центральної влади та управління. Ціла низка міністрів та працівників адміністрації Президента не володіють українською мовою, не практикують її на публічних заходах, а тим більше в процесі повсякденної роботи.
40,5% громадян звертаються до чиновників переважно українською мовою, 39% – переважно російською, 16,4% – обома мовами рівною мірою. Чиновники зазвичай відповідають: 37% – переважно українською мовою, 32,5% – переважно російською, 26,8% – обома мовами рівною мірою. На Сході та Півдні у сфері спілкування державних службовців з громадянами домінує російська. Категорично не відповідають дійсності твердження, ніби російськомовні громадяни в умовах чинного мовного законодавства не мають можливості відстоювати свої інтереси перед державою російською мовою.
У навчальному процесі в дошкільних, загальноосвітніх, професійно-технічних та вищих навчальних закладах, крім великих міст Сходу та Півдня, переважає українська мова. Перевага української в навчальному процесі не означає її домінування в освіті як публічній сфері, позаяк у виховному процесі та позанавчальному спілкуванні навіть в україномовних школах поширеною є російська.
В сукупному обсязі телевізійного мовлення в Україні, яка є частиною російськомовного "телевізійного світу", однозначно переважає російська мова. Якщо виокремти в окрему підгрупу суто українські телеканали, можна говорити про певний паритет україномовних та російськомовних програм у цілому, хоча прайм-тайм найпопулярніших каналів є здебільшого російськомовним.
На газетному та журнальному ринках України переважає російська мова у співвідношенні відповідно 68% на 32% та 90% та 10%. Присутність української мови в друкованих медіа забезпечується значною мірою лише завдяки україномовній рекламі, яка є обов'язковою, згідно з чинним законодавством.
У кінотеатральному прокаті в 2008-09 роках переважали фільми, дубльовані українською мовою. Водночас, частка російськомовних фільмокопій становила 28%. Не відповідають дійсності твердження, ніби громадяни України не мають можливості дивитися в кінотеатрах фільми російською мовою. Реальний вибір полягає між переглядом західної стрічки українською мовою, або російської – російською.
Натомість на українському телебаченні переважають фільми російською мовою звучання, частка яких на 10% вища частки озвучених або дубльованих українською. Враховуючи доступ українських глядачів до російських та світових російськомовних каналів, домінування російськомовних фільмів стає ще більш відчутним.
Стосовно поширеності мов на носіях для домашнього кіноперегляду беззаперечним є тотальне домінування російської.
На книжкову ринку Україні цілком переважає російська мова: на 9 книжок російською припадає лише одна українська.
Щодо мовної практики громадян в Балансі містяться такі висновки. Переважна більшість громадян України вільно володіє обома мовами, але ступінь володіння російською є вищим.
Українсько-російська двомовність є асиметричною, оскільки активне володіння обома мовами та двомовна практика властиві переважно етнічним українцям, тоді як абсолютна більшість етнічних росіян надає перевагу вживанню лише російської мови, хоча й заявляє про достатньо високий рівень володіння українською.
Двомовність етнічних українців виглядає як перехідний етап від української до російської одномовності, і нині кількість двомовних громадян збільшується не за рахунок скорочення кількості російськомовних, а через зменшення тих, хто практикує винятково українську. Етнічні українці дедалі більше практикують російську, натомість зустрічного руху з боку етнічних росіян не спостерігається.
Згідно зі статистичними даними, мовні права етнічних росіян, а також тих, хто вважає рідною мовою російську та російськомовних громадян України в цілому забезпечені значно краще, ніж мовні права етнічних українців і тих, хто вважає українську мову рідною та україномовних. Утім, згідно із соціологічними опитуваннями, переважна більшість громадян України вважає, що достатньо забезпеченими є права як україномовних, так і російськомовних.
Лише 7% громадян України відносять мовне питання, а саме проблему державного статусу російської мови, до числа 25 основних життєвих проблем, що їх непокоять. Однак проблема російської мови, попри очевидну неприоритетність, стала символічно-знаковою при визначенні позиції виборців щодо політичних сил.
Більше половини громадян вважають, що мовне питання, зокрема статус російської мови, взагалі не актуальне – кожен говорить тією мовою, якою хоче, і зараз є багато важливіших проблем.
Водночас, із цілком зрозумілих історичних і політичних причин теза про статус російської мови як другої державної користується високою популярністю. Відносну більшість (41,2%) влаштовує нинішня мовна ситуація в країні: "українська мова – єдина державна, інші – вільно використовуються". Більше ніж кожний третій вважають, "що i українська, i росiйська мови мають бути державними по всій Україні". Кожен п'ятий вважає, що "українська мова була єдиною державною, а в регiонах компактного проживання росiян росiйська мова була визнана офіційною".
Громадяни, які підтримують надання російській мові статусу державної, такої думки дотримуються не в силу реального дискомфорту чи реальних загроз, а про всякий випадок, або на підставі чуток про порушення прав російськомовних, які нібито мають місце в інших регіонах.
Очевидно, влада нині розглядає три варіанти мовної політики: збереження статус-кво, м'яка ревізія мовного законодавства з низкою ритуально-символічних рішень із демонстраційним для власних виборців ефектом, тотальна ревізія мовного законодавства, якою навіть за збереження де-юре державного статусу української мови буде закладено форсований перехід до реальної російськомовної одномовності.
Низка озвучених Партією регіонів – від Президента до рядових депутатів, включно із законопроектом Єфремова-Симоненка-Гриневецького – пропозицій кладуть в основу мовної політики принцип "все визначає ринок". Зважаючи на низку обставин, українська мова як соціальне явище є слабшою за російську, її стартові позиції для ринкової конкуренції є значно гіршими. Без спеціальної державної підтримки у вигляді обов'язкових квот її присутності в тих чи інших сферах, українська ризикує за кілька поколінь втратити реальну комінікативну функцію й перетворитися на мертву мову.
Принцип вільного вибору мов учасниками ринку є, звичайно, демократичним і зрозумілим, однак з огляду на український історичний контекст для України він неприйнятний.
Узаконити за таких умов державний статус російської мови означає надати преференції тій мові, комунікаційна потужність якої й без того є значно більшою, ніж в української.
Очевидно, доречним є збереження статусу-кво, зафіксованого в компромісному Законі про мови 1989 року та нормах інших законів. Основою мовної політики – якщо для нової влади українська мова є націєтворчою цінністю хоча б не меншою ніж російська – має бути державна підтримка української мови, утвердження її державності в усіх сферах публічного життя, забезпечення виконання нею всіх функцій, властивих мові як соціальному явищу – з одночасними гарантіями вільного розвитку російської та решти мов.
Держава повинна активно втручатися в ті сфери громадського життя, в яких склався найбільш кричущий диспаритет на користь російської мови, де є найсерйозніші порушення прав україномовної частини громадян.
Держава повинна забезпечити подолання історичного дисбалансу між забезпеченням прав та можливостей мовних спільнот. Для цього є вкрай необхідним розширити, або принаймні зберегти квоти присутності української мови, зафіксовані в чинному законі про мови, а також в законах, що регулюють такі сфери як телебачення, радіомовлення, кінопрокат, реклама, масові заходи тощо.
Для України є важливим досягнення компромісу між двома найбільшими мовними спільнотами. Україномовні повинні погодитися з широкою присутністю в Україні російської мови й усвідомити, що шляху до одномовної України немає. Російськомовні мають зрозуміти, що час безроздільного панування російської мови минув, що жити в Україні й бути вільним від української мови неможливо, а державна підтримка української мови та втручання держави в мовну сферу необхідні для того, щоб компенсувати негативні наслідки багатовікового упослідження української мови та урівняти її у фактичних правах з російською.
