Варто у російськомовному Києві прийти на продуктовий базар, послухати сільських жінок, щоб зрозуміти, яка мова в цьому краї рідна, а яка – привнесена
Прочитав щойно колонку Андруховича на УНІАНі.
"Мова найстаріших народних пісень наших Півдня і Сходу є прямою відповіддю на вассерманське запитання "Откуда здесь какие-то укры?" От верблюда, дядьку! Коли я вкотре повторюю степову "Зеленую ліщиноньку" з її близьким до традиційного турецького музичним орнаментом, то думаю: "І хтось іще буде мені втирати про единый русский народ?"
Українці, що масово дезертирували з рідної мови в години історичного їй несприяння, все одно позалишали своїм нащадкам родимі плями українства, хоч як прагнули їх позбутися. Можна тисячу разів зректися мови і стільки ж разів назвати її "телячою" – перша сторінка паспорта все одно видасть тебе з головою: ти не Сапожніков, ти Швець. Ти Коваль або Коваленко – не Кузнєцов. Ти Кравець – не Портнов. А якщо хоча б один із твоїх прапрадідів був козаком на Січі, то ти взагалі який-небудь Убийвовк, Вирвихвіст, Непийпиво чи Неїжборщ. Можливо, ти навіть Голосраченко, хоч як це не прикро.
А ще в українців трапляється прізвище Перевертень. Причому тільки в українців. Не знаю, чи бувають серед росіян Оборотнєви. Вервольфів серед німців немає точно. А в нас Перевертні є, і їх багато. Ось така (як воно, російською?) говорящая фамилия. Очень даже и весьма говорящая".
Андрухович має рацію. Варто у російськомовному Києві прийти на продуктовий базар, послухати сільських жінок, щоб зрозуміти, яка мова в цьому краї рідна, а яка – привнесена зовні.
Такий самий результат цей експеримент дасть будь-де, хіба що крім Криму – навіть у багатьох містах Донбасу. Навіть там ті, кого з якихось дивних причин не торкнувся тлін русифікації, зберегли українську мову своїх пращурів.
