Як я боровся з українофобією на ''Укрзалізниці''
В неділю ввечері на одній із великих східноукраїнських станцій виявив, що порушено вже двадцятилітню традицію робити оголошення українською та російською мовами. Інформація про відправлення та прибуття потягів лунала винятково російською. Пішов до чергового по вокзалу. "Так і так, – кажу, – до відправлення мого поїзду залишилося 40 хвилин. Якщо негайно не буде виправлено ситуацію, завтра в Києві напишу скаргу особисто вашому міністрові Колеснікову".
Очевидно, не всі працівники "Укрзалізниці" знають, що Бориса Вікторовича, швидше за все, не дуже хвилює доля цієї мови, і ледве я вигріб на перон, як приємний жіночий голос тричі, неначе спеціально для мене, розповів українською мовою, коли і з котрої платформи вирушає ешелон на Київ. Протягом сорока хвилин вона навіть забувала дублювати оголошення російською. Позаяк мою претензію взяли до уваги, то я не "палитиму" назву станції: раптом прочитає міністр інфраструктури та вижене людину з роботи, або ще гірше, навпаки заохотить за ігнорування державної.
Динамо мови на воказалах Сходу почалося ще минулого року, це вчора у мене просто вперше не витримали нерви. Але на цьому боротьба з українофобією на "Укрзалізниці" не завершилася. Очі просто полізли на лоба, коли після якогось доброго старого радянського фільму раптом почали крутити сучасний російський пасквіль про "українських необандерівців-неофашистів" – "Мы из будущего-2". Цього я витримати не міг і через шість чи сім вагонів поскакав до начальника поїзда. "Ви, – питаю, – дивитесь, що крутите? Хіба не знаєте, що оце у вас крутиться піратський фільм, який Мінкультом не був рекомендований до показу в Україні як українофобський?.
"Хто поставив цю касету?!", – загарчав начальник, і поки я повернувся до свого вагону, сусіди по купе вже реготали над "Діамантовою рукою".
Якийсь внутрішній голос говорить мені, що вчоре все це було не випадково, що насправді має місце тенденція, що подібні речі на "Укразалізниці" хтось режисує та запроваджує по всіх станціях та по всіх потягах
