Законопроект Колесніченка визнали конфронтаційним, безкомпромісним та не дуже грамотним
Щоб створити ілюзію підтримки експертним середовищем свого та Ківалова мовного законопроекту, Вадим Колесніченко мобілізує або підлеглих свого однодумця Табачника, або таку дивну структуру як "Інститут російської мови і літератури ім. М.В. Гоголя Української Академії русистики".
Нині, щоб зареєструвати будь-яку академію в органах юстиції, достатньо кількох сотень якщо не гривень, то доларів.
А от щодо Національної академії наук України, то її структури, як відомо, "розмазали" і проект Єфремова-Симоненка-Гриневецького, і проект Колісниченка-Ківалова. Зокрема, щодо останнього, то вкрай негативні висновки дав Інститут політичних та етнонаціональних досліджень імені Кураса при НАНУ – тобто при справжній, повноцінній академії.
ЕКСПЕРТНИЙ ВИСНОВОК ЩОДО ПРОЕКТУ ЗАКОНУ УКРАЇНИ "ПРО ЗАСАДИ ДЕРЖАВНОЇ МОВНОЇ ПОЛІТИКИ"
Доводиться, на жаль, констатувати, що текст представленого законопроекту далекий від досконалості як щодо змісту, так і щодо форми. Звернемо увагу лише на такі його вади:
1. Зміст законопроекту значно вужчий за його назву. По суті, він обмежений регулюванням практики мововжитку, тоді як пріоритетними сферами мовної політики є значно ширше коло проблем, включаючи роль мови у національній інтеграції, забезпеченні культурного суверенітету, гарантуванні національної безпеки, узгодженні суспільних, групових та індивідуальних інтересів, запобіганні лінгвістичній сегрегації й дискримінації тощо. Щоб законопроект відповідав своїй назві, у ньому має йтися і про завдання мовного планування й менеджменту, лінгвістичного моніторингу якісного рівня поліграфічної, інформаційної, рекламної та іншої продукції, про впровадження єдиного загальнодержавного правопису, про прищеплення громадянам стереотипів цивілізованої мовної поведінки у різних комунікативних ситуаціях тощо. А найголовніше – про уникнення натискних методів у процесі реалізації мовної політики, про утвердження європейських стандартів толерантності у мовній сфері, про сприяння розвиткові міжкультурного діалогу та виховання у громадян поваги до усіх мов і культур світу.
Навіть порівняння із чинним Законом про мови (назва якого набагато скромніша) свідчить не на користь пропонованого законопроекту. Зокрема, у ньому не дістали відображення важливі тези Закону 1989 р. про беззастережні гарантії не лише мовних, а й національно-культурних прав, про цільове призначення забезпечення українській мові статусу державної (розвиток духовних творчих сил народу і гарантування його суверенного майбуття), про значення мовного виховання в системі державних пріоритетів, про спеціальні заходи охорони мовних пам'яток тощо.
2. Навряд чи когось здатен задовольнити фаховий рівень представленого законопроекту. Чого варте одне лиш запровадження терміна "плюрилігвізм" (Ст.5)!
Доволі спірним представляється трактування у законопроекті поняття "регіон". Попри його загальновизнану полісемантичність і багатофункціональність навряд чи можна вважати регіоном окреме селище чи село. Крім того дублювання понять "регіон" і "територія", що простежується у законопроекті, лише ускладнює термінологію законопроекту.
3. Розробники, здається, не повною мірою усвідомлюють імовірні ризики, пов'язані із закріпленням у новому Законі деяких контроверсійних положень, що містяться у далеко не бездоганному законі 2003 р. про ратифікацію Європейської хартії. Про необхідність нового перекладу документа з уточненням його назви говорилося десятки разів на різних рівнях. Коректний (а не скалькований з російської) переклад англійської назви документа "European Charter for Regional or Minority Languages" мав би бути: "Європейська хартія регіональних або міноритарних мов". Адже у Пояснювальній записці до Хартії чітко визначена її мета: захищати не мовні меншини, а регіональні й міноритарні мови. Йдеться, отже, про пріоритетний захист малопоширених, "загрожених" мов, причому держави мають на власний розсуд створювати їхній перелік і обирати відповідні режими захисту.
У законопроекті вводиться підтверджувана збиранням підписів десятипроцентна норма, необхідна для одержання особливого статусу недержавної мови на певній території (допускаються, щоправда, винятки у бік зменшення за поданням місцевої ради). Зрозуміло, що цей бар'єр на значній території України, крім західних областей, здатна легко здолати російська мова, а от караїмській, кримчацькій чи ромській це явно виявиться не під силу. Отже, мови, яким справді загрожує зникнення, ніякого захисту не отримають, чим зміст важливого міжнародного документа у вітчизняному імплементаційному полі цілковито вихолощується.
Розробники дещо розширили й підправили список мов, які, на їхній погляд, потребують захисту, усунувши з попереднього закону очевидні "проколи" щодо неіснуючих в Україні єврейської та грецької мов (тепер фігурує ідиш і новогрецька).
4. Очевидно, що положення ч. 3 та ч. 5 ст. 6 законопроекту не узгоджуються. Ч. 3 ст. 6 суперечить і ч. 6 преамбули Європейської хартії регіональних мов або меншин: "охорона і розвиток регіональних мов або мов меншин не повинні зашкоджувати офіційним мовам і необхідності вивчати їх". У той час як преамбулою Хартії наголошується на непорушності статусу "офіційних мов", ч. 3 ст. 6 законопроекту застерігає від будь-якого обмеження застосування регіональних мов з боку мови офіційною. А отже, ст. 6 законопроекту має бути приведена у відповідність до положень Хартії.
5. У ряді статей без будь-яких пояснень надаються особливі привілеї російській мові. Зокрема, Ч. 5 ст. 11 передбачено: "Тексти офіційних оголошень, повідомлень виконуються державною мовою. У межах території, на якій відповідно до умов частини третьої статті 8 цього Закону поширена регіональна мова (мови), за рішенням місцевої ради такі тексти можуть розповсюджуватись у перекладі цією регіональною або російською мовою (мовами) ". Ч. 1 ст. 22 встановлює, що "Офіційними мовами інформатики в Україні є українська, російська та англійська мови". Це положення, по-перше, явно суперечить тому, що мовою інформатики (програмування) не лише в Україні, а й в усьому світі є англійська, по-друге, причини, з яких визначено особливий статус російської мови – незрозумілі взагалі.
8. Важливим механізмом надання російській мові переваги над українською є передбачена законопроектом відмова від регулювання мововжитку в телерадіопросторі та кінопрокаті, що означає згоду держави на вільну конкуренцію мов, у якому, з огляду на кращі ринкові умови, неминуче перемагатиме російська. Досвід попередніх років, коли ефективного державного регулювання в цих практиці не було, показує, що відсутність такого регулювання призводить до панування російської мови та маргіналізації української внаслідок її обмежених ринкових можливостей. Відтак, держава повинна застосовувати певні механізми, що забезпечували б відповідне до чисельності мовців уживання української та міноритарних мов у різних практиках. Такі механізми "позитивної дискримінації", або "підтримчих дій" застосовували й застосовують багато демократичних країн, зокрема й щодо своїх офіційних/державних мов.
Тому статті про мову недержавних практик потребують принципових змін, що заклали б такі регулятивні механізми. Щодо кінопрокату, то чинну норму про обов'язкову наявність звукової доріжки (чи, для фільмів із російськомовним оригіналом, принаймні субтитрів) українською мовою в усіх іншомовних фільмах має бути збережено, але водночас доріжки чи субтитри російською або іншими мовами треба не лише не забороняти, а й, на територіях уживання певних регіональних мов, вимагати. На телебаченні та радіо можна зменшити мінімальну частку мовлення українською (для загальнонаціональних мовників, скажімо, з нинішніх 75 % до відповідних частці її носіїв 65 %), але застосувати її не лише до цілодобового мовлення, а й окремо до прайм-тайму. Крім української, закон має встановити також мінімальну частку ефірного часу регіональними мовами для мовників на тій території, де відповідні мови мають статус регіональних, яка приблизно відповідала б частці їхніх носіїв у населенні.
11. Не можна обійти увагою і вкрай недбале стилістично-мовне оформлення законопроекту. Текст, покликаний піднести мовну культуру, пістрявіє мовними неузгодженнями й огріхами, не кажучи вже про пунктуацію. Ось лише кілька прикладів: "законом визначається засади" (преамбула), "мова яка традиційно використовуються" (Ст.1), "права...мовних уподобань" (Ст.5), "заходів, спрямовані... (Ст.7), "особи, що належності..." (там само).
В цілому, підсумовуючи вище викладене, зазначимо, що головною вадою нинішнього законопроекту, як і його попередників (проекту н. д. Єфремова, Симоненка й Гриневецького та покладеного в його основу проекту н. д. Кушнарьова від 2006 року) є передбачене розширення можливостей уживання російської мови до рівня, що в деяких випадках перевищує рівень уживання української і, відповідно, матиме згубний вплив на її функціонування.
Це робить законопроект неприйнятним для прибічників дальшого розвитку української мови як державної та національної, а отже, некомпромісним і політично конфронтаційним. Крім того, нечіткість багатьох норм законопроекту означатиме в разі його виконання можливість його довільного тлумачення чиновниками й складність захисту своїх прав громадянами".
