Приналежність до нації не карма, визначена кровним походженням, а ще й наслідок власного вибору. Досвід Василя Вишиваного
Прочитав книжку Ю. Терещенка та Т. Осташко "Український патріот з династії Габсбургів". Вільгельм Габсбург, двоюрідний племінник останнього австрійського імператора Карла I, підчепив вірус українського національного відродження і став переконаним Василем Вишиваним.
В 1948 році він загинув у застінках НКВД, у Лук'янівській в'язниці у Києві. Відтак, ця постать не могла не цікавити і радянську пропаганду. Ось шо писали про нього у виданій ще 1958 року "Радянським письменником" книжечці "Під чужими прапорами", яка смачно паплюжила ключові фігури українського національно-визвольного руху: "Дегенеративний нащадок тих, що понад сто років віддавали українське населення Галичини в кабалу польських магнатів, він раптом починає цікавитись українськими сорочками... Він навіть пише вірші про Україну, як і слід досвідченому розвіднику, вивчає не тільки українську мову, але етнографію та історію України (цього нині не вивчають ані в АП, ані в Кабміні: ні історії, ні навіть мови). А холуї з табору українських буржуазних націоналістів створюють навколо Вільгельма ореол щирої, некорисливої любові архікнязя до українського народу. З Вільгельма архикнязь раптово став "Василем", а прізвисько "Вишиваний", вигадане для нього послужливими підлеглими, віднині заміняє не дуже вигідне для різних політичних комбінацій цісарське прізвище. З цим назвиськом корінний розвідник з роду Габсбургів буде невідлучно при українському націоналістичному рухові, пройде з ним через всі неприємності".
Наскільки можна довіряти радянській пропаганді, випливає з іншого твердження, ніби Конвальція підірвав "довірений агент гестапо", яким, виходить, був Судоплатов?
Насправді ж, як випливає із дослідження, яке провели Ю. Терещенко та Т. Осташко, Вільгельм був в опозиції до полонофільської партії, яка домінувала у всій габсбурзькій еліті, а зокрема і в цісарському домі. "Паталогічна" українофілія Вільгельма-Василя призвела до того, що його приязний до Польщі батько позбавив сина спадщини. Щодо українського руху, то його провідники не дуже раділи наявності такої постаті як Вишиваний. Скоропадський та скоропадці ставилися до нього з чималими ревнощами, а з Петлюрою Вишиваний розійшовся через угоду Головного отамана з Пілсудським.
Звичайно, що випливає із законів політичної психології, в життєвій філософії та практиці Вільгельма Габсбурга була й егоїстична мотивація, "власна амбіція". Новітня на той момент історія давала чимало прикладів, коли монархи-німці, чужі за кров'ю тим народам, якими вони правили, "націоналізувалися" і стали росіянами, румунами, болгарами, греками тощо. Нічого не було б ексклюзивного в тому, якби постала українська монархія на чолі з Габсбургом, але Вільгельм-Василь та невелике коло його прихильників не зрозуміли, що в 1918 році династичний принцип формування політичної карти вже майже відійшов у вічність, а націоналізм одягнувся у республіканські шати. Виявляється, в Україні були навіть прибічники зведення на гіпотетичний український престол когось із Романових.
Попри наявність монархічної амбіції, Вишиваний, як мені здається цілком щиро став на українські позиції. Врешті-решт він обрав найменш престижний із новітніх націоналізмів на уламках імперії. Його досвід вчить, що приналежність людини до нації – це не карма, об'єктивно визначена кровним чи географічним походженням, а ще й наслідок суб'єктивного вибору, зумовленого певними історичними обставинами.
