Державний статус української за версією Колесніченка – такий же порожній звук як безкоштовні медицина чи освіта, гарантовані Конституцією
Чому 5 червня зранку треба прийти під Верховну Раду? Від чого, від кого, чому і яку мову треба захищати? Чиї насправді права задоволені краще?
Незалежна Україна може по праву пишатися тим, як дотримуються права і задовольняються потреби наших співвітчизників, які спілкуються російською мовою. Російськомовними є дев'ять з десяти! книжок, які поширюються в Україні. 90% накладу журналів видається російською. 70% річного тиражу газет друкуються російською. Якщо кожний із вас візьме пульт і прямо зараз "поклацає" по різних каналах, то побачить, що більшість телепрограм йде російською. Цією мовою навчається майже кожний п'ятий учень, показується в кінотеатрах кожний четвертий фільм (всі фільми російського виробництва йдуть російською). Громадяни вільно використовують російську мову в судах та у спілкуванні з органами влади. А от влада не завжди здатна поговорити з громадянами українською Притчею во язицех став карикатурний суржик Азарова. Саме українська, а не російська, стала чужою і ледве чи не іноземною в адміністрації президента та в Кабінеті міністрів. Російська мова в Україні вільно розвивається, її та її носіїв немає від кого і від чого захищати, ну хіба що крім самих захисників, які хочуть розпалити вогонь ворожнечі та протистояння. Вона не просто вільно розвивається, а панує в переважній більшості сфер громадського життя.
Нам ще треба багато зробити для того, щоб підняти українську мову до рівня, на якому стоїть російська, і надати україномовним громадянам такий рівень гарантій їхніх мовних прав, який мають наші російські співвітчизники. Закон ПР переслідує іншу мету – він хоче позбавити українську важелів державної підтримки і зробити Україну із двомовної країни в одномовно- російськомовну.
Факти вперто свідчать: захисту та підтримки потребує українська мова. Одіозний проект регіоналів, облудливо залишаючи їй статус формально державної, насправді позбавляє державу права в будь-який спосіб підтримати українську, потрібну для того, щоб компенсувати наслідки багатовікової русифікації України. Підлість і хитрість закону Колесніченка в іншому – в тому, що в інформаційній сфері він віддає мовну політику на розсуд ринку, на вибір власника. Не секрет, що російська мова є потужнішим засобом комунікації з ринком, ніж українська. Вона дає капіталісту ширший шлях до споживача, і коли держава не вимагає від нього дотримуватися певних правил, він за жодних обставин не витрачатиметься на специфічні потреби україномовної аудиторії. Тут вже не політика, а гола економіка. Специфіка країни така, що інформаційний продукт українською мовою охоплює лише україномовну аудиторію. Продукт же, виконаний російською, виходить на дві мовні спільноти, бо всі україномовні російською володіють на достатньому рівні, і вищому, ніж відповідно етнічні росіяни українською. Але і це ще не вся вигода для підприємця. Є дві інші можливості заощадити, або навіть і заробити. Зекономити можна на виготовленні. Російськомовний продукт простіше розтиражувати із Росії, ніж витрачатися на його оригінальне виробництво тут. Саме тому у нас йдуть лише російські серіали, і жоден довбень не буде лабати їх лише для України. Адже навіть те, що знімається у нас, озвучується російською з прицілом не лише на наш ринок, але й на втричі більшу аудиторію сусідньої країни – от вам і додатковий заробіток. Тому ринок, уособлений власниками телеканалів та радіостанцій, виходячи із їхніх меркантильних інтересів, обере російську, якщо держава ліквідує гарантовані досі квоти присутності української на телебаченні, радіо та в кінопрокаті, квоти, які насправді гарантують права україномовних мати власний острівець в безмежному російськомовному морі.
Ось вам і короткостроковий прогноз. У разі ухвалення мовного закону К-ка і К-ва за кілька років в інформаційному просторі україномовне середовище зникне як таке. Для відтворення мови та поширення мовної практики це важливіше ніж формально державний статус, який може бути таким же порожнім звуком як безкоштовні медицина чи освіта, гарантовані Конституцією.
