''Народне вбрання було зовнішнім проявом ідеології й відігравало важливу опозиційну роль''
Євген Чикаленко згадував, що коли 1903 року майже всі активні діячі українського руху з Києва разом з чільними його представниками з Галичини виїхали до Полтави на відкриття пам'ятника Котляревському, всі вони розмістилися лише в двох вагонах: "Жартуючи, казали ми, що коли наш поїзд розіб'ється, то надовго припиниться відродження української нації".
Чикаленка цитує відомий історик Сергій Єкельчик у книзі "Українофіли. Світ українських патріотів другої половини XIX століття". З потягом нічого не сталося, і люди з тих двох вагонів спричинили-таки народження нової української нації, якщо виходити із модерністських підходів, яких дотримується автор, чи, говорячи традиційною мовою, "розбудили" багатомільйонний народ й реанімували його до національно-свідомого життя.
Одна із статей, що увійшли до книги, розглядає "власне тіло" українофілів як єдино можливий простір, який наприкінці 19-го століття мали українські патріоти для вираження своєї культурної та політичної ідентичності.
"Українофіли виражали свої національні почуття за допомогою лише одного елементу національного одягу – традиційної вишитої сорочки, яку можна було носити із сучасним європейським костюмом... Більше того, "певне символічне значення мав і сам процес вишивання. За спогадами Людмили Міщенко, дружини українофілів зазвичай вишивали разом, доки їхні чоловіки в сусідній кімнаті обговорювали справи українського національного відродження".
"Українофіли змалечку одягали своїх дітей у національне вбрання, і цей ритуал від самого початку пов' язувався з козацьким мітом. Письменниця Марко Вовчок у лиcті до чоловіка так описувала одяг їхнього чотирирічного сина: "Він тепер справдешній запорожець у червоних штанях широких як чорне море а чоботи нові, із закаблуками, з червоною випусткою".
Єкельчик цитує Павла Радюка з повісті Івана Нечуя-Левицького "Хмари": "Ми, тату, носимо народну свиту, бо ми народовці, стаємо на бік народу". Народне вбрання для Радюка було зовнішнім проявом його ідеології й відігравало важливу опозиційну роль. Він серед іншого прагнув виразити свою національну ідентичність".
Таким чином, сам цим цитуванням я хотів підбити підсумки нещодавньої дискусії про доцільність-недоцільність та сенс одягання вишиванок до Верховної Ради. Звичайно, сьогодні простір для самовираження українофілів дещо ширший за власне тіло, однак влада не набагато приязніша
до українського, ніж 140 років тому. Забороняти не забороняє, але ж і любити – не любить!
