Гімнастичні товариства, боксерські поєдинки та футбольні матчі як спсоіб форумвання нації
Моя дружина дуже дивується, коли бачить, як дивлюся футбол. "Чи не захворів, бува? – лякається. Днями поглядав за матчем Україна-Польща. Я фанат плавання та велосипеду, а інтерес чи до м'яча, чи до боксерських рукавичок виникає у мене лише тоді, коли гра чи поєдинок забарвлені політичними фарбами. "Спасибо жителям Донбасса", санкції ФІФА проти збірної, тощо – це тактичний інтерес. А є ще і стратегічний. Гра національної збірної чи поєдинок з боксу це не просто шикарне видовище для країни, де не кожний має вдосталь хліба, це ще і технологія націєтворення. Розшматовані по десятках держав, німці взагалі починали творити свою єдину націю із співочих та гімнастичних товариств – "залізо і кров" Бісмарка з'являться пізніше, коли грунт вже підготовлено. Пару років тому прочитав на цю тему роботу Дітера Лангевіше "Нація, націоналізм, національна держава в Німеччині і в Європі".
Особливо важливими є такі події за участю найближчих сусідів, особливо таких як РФ. З відчуттям інакшості від Польщі у нас проблема нема ніде, а от коли Володимир б'ється з Повєткіним, відбувається зайве нагадування "Україна не Росія" для тих, у кого ще залишається "чуття єдиної родини" – ментальна пуповина з Російською імперією, СРСР та Митним союзом.
Припускаю, навіть переконаний, що навіть більшість етнічних росіян в Україні вболівала за Володимира, свідомо чи не свідомо демонструючи тим самим свою громадянську приналежність до української політичної нації. Нація необов'язково на землі, чи в крові. Вона – в голові. У когось із сучасних російських письменників правильно сказано: "Націоналність не колір дупи, а стан душі".
Сидячи у телевізора 6 мільйонів громадян України, які дивилися бій, і мільйони, які проглядали футбол, самі того не підозрюючи, вкотре голосували, неначе на референдумі 1991 року. Все таки мав рацію Ернест Ренан, коли казав, що нація – це щоденний плебісцит.
