Конотоп, як вияв самоповаги, або, чого боїться Президент?
Не те, щоб відносив себе до осіб з характерним стадним інстинктом, однак 350-ту річницю перемоги у Конотопській битві разом з побратимами з ВО "Свобода" та просто друзями вирішив відсвяткувати з Президентом. Хоч 11 липня й не співпадає з дійсними датами цієї події, але присутність гаранта на святі зазвичай гарантує яскравіші враження, аніж відзначення його власними силами без використання державних бюджетних коштів та адміністративного ресурсу. До того ж куди-куди, а на святкування пускати гроші у нас вміють. З Конотопом, принаймні, – не помилився! Гулянка була організована на широку ногу і, мушу визнати, зі смаком. Хто не потрапив до сіл Шаповалівка та Соснівка на Сумщині на минулих вихідних – заздріть та шкодуйте. І чекайте наступного року! Хоч 351-а річниця і не буде ювілейною, як цього річ, але за умови придушення п'ятої московської колони в Україні має всі шанси перерости ще у більш грандіозний фестиваль.
Щоправда у діжці меду вистачає і дьогтю. Його там стільки, що вже й не знати що у що додавали.
Ну, знаєте ж, це в стилі Ющенка – крок вперед і два назад. Пообіцяти бандитам тюрми і наступного дня сісти з ними домовлятись про співпрацю, привселюдно торочити ім'я головного "підрахуя" країни а згодом так само публічно нагородити його, хай і руками очільника ЦВК, медаллю та грамотою за особистий внесок у дотримання конституційних прав громадян. А ще Віктор Андрійович любить без упину говорити про окупацію інформаційного простору, про голодомор, відновлення історичної справедливості, європейський вибір України і ще Бог знає про що. Тільки от сусідські ЗМІ як полоскали мізки українцям через єдиний телеефір та пресу, так і продовжують це робити надалі, українська книга та музика і досі почувається бідними та мало чисельними родичами у рідній країні, вояки УПА визнаються лише тими місцевими радами, у яких працюють націоналісти, а заперечення геноциду українців у 20 столітті минає безкарно не лише пересічним маргіналам, але й відвертим українофобам, якими кишить наш парламент.
"Не словом а ділом" колись обіцяв нам Віктор Андрійович і обіцяти продовжує нині. Хоча на відміну від 2002-2004 років, коли сидів у глухій опозиції без владних повноважень, принаймні на початку своєї єдиної каденції президентом мав нагоду діяти навіть без особливої прив'язки до закону а лише в силу політичної доцільності. Зрештою, хіба він, Ющенко, такий майданний вождь один? "Український прорив", "Міліція з народом", "Закон один для всіх" – незапліднені механізмом реалізації продукти словоблудства інших демагогів з історичної сцени за останні 5 років в українців стоять поперек горла, а прориву як не було, так і не має. Міліція продовжує покривати, а то й організовувати власноруч свавілля та злочини а перед законом є недоторкані та рівніші, ніж ми, прості, пересічні громадяни. Так звана еліта, володарі життя не змінились, хоч і роль у владі та опозиції виконують по черзі а запопадливість та холуйство їхньої челяді і нині в нормальних людей викликає огиду укупі зі співчуттям до тих, хто власну гідність та свободу добровільно розміняв на сумнівну влаштованість на дрібній адміністративній посаді й прислужництво марнославним бюрократам. З усіма ними, прислужниками та бюрократами на чолі з головним – президентом, якраз і довелося зустрітись безпосередньо у Конотопі.
Ще напередодні святкувань у п'ятницю, коли наш табір розбив наметове містечко за ставком на в'їзді до села Шаповалівка, місця знаменитої битви, почали навідувати думки про те, що насправді відзначення перемоги війська Виговського над московитами призначено не для всіх українців, а тільки для одного. Під нього, нашого президента – підігнали і дату, і програму заходів і, навіть, антураж. Кожен, хто прибув на Сумщину взяти участь у культ-масових заходах насправді мав у першу чергу якраз виконувати роль пишних декорацій, масовки для гаранта. Відповідальним за сценарій свята очільникам адміністрацій усіх рівнів відразу не сподобалися з півтори сотні "диваків" під прапорами ВО "Свобода" у наметовому містечку. На відміну від правильно підготовленої масовки вишколених лизоблюдів із наперед розписаними ролями, ми явно не проходили кастингу і на свято прибули не за гонорарами а за враженнями. Факт наявності та ще й у такій кількості членів "Свободи" запросто міг зіпсувати настрій президентові. До того ж на ранок нас з різних областей України з'їхалось до півтисячі.
Вже звечора у п'ятницю один за одним до нашого табору потяглися гінці, котрі наполегливо радили, просили і навіть молили нас сховатися у кущі, подалі з місця, яке б явно намуляло очі Ющенку. Щоб переконати власників чотирьох десятків наметів забиратися геть, навіть сценарій яскравий вималювали. На місці, нами облюбованому, в момент відкриття пам'ятного знака на честь Виговського та його війська будуть гарцювати козаки на конях. Пообіцявши коней не ображати та за потреби посунутись, делегатів від місцевої влади усіх рівнів з наметового містечка надвечір нам вдалося вирядити з облизнем. Віртуальність сценарію з кіннотою, який у головах місцевої "еліти" визрів спонтанно, викрили вже уночі кілька не зовсім тверезих вершників. Вони наполегливо шукали вже облаштованої "сцени для дійства" куди їх організатори свята запросили прибути негайно для проведення репетицій. В день святкування їх ми вже не бачили. Натомість, разом з уже знайомими гінцями-можновладцями місцевого розливу на ранок прибули інші вершники. Чергова спроба прибрати наметовий табір, який насправді не заважав би кінноті за будь-яких умов уже була за межами пристойності. У козаків вирядили дітей кінно-спортивної школи. Їхній піший керівник говорив російською, тому нагадавши кого саме 350 років тому розбив Виговський з татарами ми дали йому пораду принаймні при президентові мовчати. Віктора Ющенка, між іншим, ні він ні його спортсмени на конях у козацькому вбранні зблизька так і не побачили. Запізнившись лише на півтори години, упродовж очікування яких під палючим конотопським сонцем стало зле деяким професійним прапороносцям "Нашої України", Віктор Ющенко швиденько сценарій відкриття пам'ятного знака відкоригував. Кінноти на полі не було, промови президентської – теж. Не почувши солодкого марнославному вухові "Ю-ЩЕН-КО", а лише традиційне для українців "СЛАВА УКРАЇНІ – ГЕРОЯМ СЛАВА" привітання націоналістів зі "Свободи", Віктор Андрійович мовчки перерізав стрічку. Своїми згуртованими піснями акапело та гаслами, які увесь цей час розганяли нудьгу і переляканих неузгодженими у форс-мажорних обставинах діями "нашоукраїнців", ми мимоволі створили не надто звичний Ющенкові антураж. Відтак, проігнорувавши очікування тисячного натовпу почути бодай слово від президента, він швиденько розпрощався і подався до центру села, де на нього чекала велика сцена та велика армія прихильників розкладеного на запчастини блоку НУНС та нещодавно ребрендованої партії. Біля пам'ятного знаку хапаючи ротом повітря отетеріло лишилися стояти три святих отці, які прибули з різних куточків країни. Крутий непередбачуваний норов президента позбавив їх мікрофонів а з ними й можливості за християнським звичаєм освятити монументальну споруду. Врятували польові гучномовці ВО "Свобода".
Тим часом у центрі Соснівки, в яку як мені пояснили місцеві мешканці перетікає Шаповалівка, президент таки виголосив кілька не толерантних до географічних сусідів, як північно-східних так і західних, сентенцій про наші перемоги. Час відходити від комплексу меншовартості і не забуваючи бід та нещасть, якими пересипана історія України, таки виховувати в молодих поколіннях українців дух переможців. Приклад Конотопа – один з найяскравіших і ним треба пишатись, хай це і не подобається московитам. А святкувати Конотопську битву українські націоналісти будуть і надалі. Гадаю, місця бойової слави Виговського гідні стати Меккою кожного українського патріота незалежно від того, чи буде вшановувати урочистості своєю присутністю президент. Головне, влаштовуючи такі події місцевій "еліті" варто збагнути, що пряма вигода від дійства тоді, коли комфортно всім, а не одному. На свято їдуть витрачати гроші й поповнювати місцевий бюджет прості українці, а на гаранта і його численний супровід доводиться розкошелитись самим. Фольклорно-мистецький фестиваль на переможному полі Конотопської битви цього річ нагадав про київську "Країну мрій", Сорочинський Ярмарок, Трипільське коло і ще безліч яскравих дійств, котрі пробуджують та зміцнюють потяг українців до етнічних витоків нашого багатого культурного життя. Життя здебільшого не завдяки державній підтримці, а всупереч їй. Можна лише уявити що тут буде, якщо влада нарешті почне грати в унісон з потребами громади.
