''Маша'' – форма не наша!
Дочекалися. В дискусії довкола форми імен, якими мають називати своїх дітей українці, поставлено виразну крапку. Затято й палко підтримав українську націоналістку, члена політради ВО "Свобода" Ірину Фаріон, навіть, білоруський емігрант Юрій Свірко. У своєму останньому блозі, висікши себе як унтер-офіцерівська вдова, він розкаявся в облуді якою упродовж тижня щедро частував читачів "Української правди". Українським національним традиціям, як білоруським, єврейським і, навіть, російським, – жити! Український хлопчик Михайлик у Львові, Донецьку чи Сумах не буде Мішей, так як білоруська тітонька Свірка Альона не буде в себе на Батьківщині Єлєной, а, зразок російської "дємократії" Путін, навіть в Україні називатиметься Владіміром. Досить вже в нашій рідній країні спотворювати та паскудити нормальні українські імена. Адже цього не дозволяють робити з собою навіть наші північні сусіди сябри, чия мова, на відміну від нашої, уже нині стоїть на межі зникнення. Ім'я української столиці, древнього руського міста (тут я цілком зголошуюся з Карпою) хоч в латинській транскрипції "Kyiv", хоч в російській "Кыйив" має виходити на близьку до автентичної назву КИЇВ!
Розклав Юрко Свірко силу національних мовних традицій по своїх полицях так, як ніхто б інший, мабуть, би і не зміг. Хто ще не прочитав його останнього витвору на цьому сайті – рекомендую. Що найголовніше в ньому,так цевідсутність претензій до свіркових сентенцій як в українофобів, так і в нас, націоналістів і навіть в професійних українофілів з націонал-демократичого табору. Останнім, щоправда, не до мови та демократії – нині в розпалі торгівля з регіоналами за впливові посади у новому уряді. Коаліція називатиметься порятунком депутатів від дострокових виборів та ганьби, з якою їх виборці рано чи пізно випруть з Верховної Ради. Але це буде трохи згодом і говорити про це в цьому блозі – не на часі. На часі усе ж таки закрити тему з вихованням українців у дусі національних традицій. Сумніваюся, що подібного резонансу історія з Іриною Фаріон взагалі б набула, якби розкритиковані батьки своїх нащадків називали не Мишамі й Лизамі, а, скажімо Міхал та Елізабет. Ну з якого дива десь у Тернополі, Одесі чи Луганську вродився власник неукраїнського імені, якщо їхні батьки справжнісінькі нащадки представників титульної нації? Ім'я – це не просто засіб для ідентифікації особистості, – воно уособлює дух національних традицій та культури, містить в собі історію роду та криє характер особистості. Тож як назвався хрящем – маєш стрибати до кошика, звешся васєй чи пєтєй – визнаєш, що не є українцем. Ти – або нацменш без будь-яких дискримінаціних наслідків у рамках українського законодавства, або, боронь Боже, банальний хохол. Все ясно, навіть цвіркунам.
P.S. рускаязичним Свірку та подібним йому побратимам наполегливо рекомендую звернути увагу на написання мого прізвища. Навіть російською воно пишеться через "И": Мирошныченко!
P.P.S. Для тих, хто насправді хоче знати про що говорила Ірина Фаріон з дошкільнятами львівського содочка у міжнародний День рідної мови рекомендую прочитати ось цей матеріал з нашої "свободівської" газети: http://www.svoboda.org.ua/dokumenty/inshi/013893
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
