БАНДЕРОФОБІЯ.
Українське громадянське суспільство переживає глибоку кризу й знаходиться в передінфарктному стані, який для нього може скінчитися летально. Сьогодні це, здається, вже ні в кого не викликає сумніву. Знущання з Конституції України, порушення загальноприйнятих норм про права людини і просто вчинки за межами здорового глузду Януковичу та його поплічникам можуть вибачати лише тяжкохворі, немічні або ж збоченці. Мазохізм, втім, є психологічною патологією і вписується в концепцію основного діагнозу. Але й у, здавалося б, однорідному середовищі нормальних людей, котрих об'єднує спільна мета відсторонення узурпаторів від влади та готовність до рішучих дій заради цього, достатньо провокаторів, пристосуванців, перебіжчиків. А найстрашніші та найпідступніші серед них – агонізуючі політичні банкрути.
Чиї патріоти?
Важку кризу переживає і так зване націонал-демократичне середовище політиків, які звикли ототожнювати себе з патріотами. Після оформлення в парламенті "тушкованої" коаліції та прискореного процесу перефарбування вчорашніх поборників національних інтересів у кольори українофобів на всіх щаблях владної драбини, очевидною стала разюча відмінність між носіями цього порожньо-абстрактного поняття й націоналістами. За Ющенка всі патріоти сміливо урівнювали себе з нами. Тепер, лишаючись патріотами вони чіпляють імперські символи на груди, вшановують совєтські дати і млосно ностальгують за дешевою ковбасою та сильною рукою сталінсько-брежнєвських часів. Патріотом можна лишатися за будь-якого, – імперського, совєтського, нацистського та іншого окупаційного режиму. Бо місто чи село, земля, на якій виріс та зростав нікуди ж не зникає. Вони продовжують їх любити до нестями. Більше того, за вдалого збігу обставин та дотримання політичної кон'юнктури цю саму землю гектарами можна ще й привласнити. На націю ж, – наплювати. Їм однаково хто є сусідом за височезним кам'яним парканом. Сьогодні в нашому парламенті сучасних латифундистів-патріотів, які байдуже спостерігають, а іноді й власноруч з колегами по теперішній коаліції руйнують національно-культурні та духовні цінності українців, здають оптом державний суверенітет в московські кайдани – греблю гати. І з'явилися вони у владі ніяк не з волі виборців. За кожного зрадника мали б відповідати партійні лідери, які їх внесли до своїх виборчих списків. Проте, рівень політичної відповідальності й уміння контролювати своїх депутатів з боку націонал-демократичних БЮТу з НУНСом ми вже побачили 27 квітня у стінах Верховної Ради. У цей день пролунала лебедина пісня парламентської опозиції, яка продемонструвавши повну неспроможність використати принади депутатської недоторканості та права народних обранців на відстоювання власної думки, перебралася на вулиці.
Особливості вуличної політики.
Нацдеми повернулися туди, звідки дехто свій шлях у велику політику дуже давно починав, а хтось і поготів, не уявляє що таке позапарламентські методи боротьби за владу. Вуличних демонстрантів не любить пересічний обиватель, їх частенько б'є міліція, "пакуючи" активістів у "автозаки" і без жодної підстави складаючи на них протоколи про адмінпорушення. Майже завжди у влади є спокуса судовими рішеннями заборонити проведення подібних страйків, таким чином закривши рота незгодним з її політикою і завадивши проведенню заходів, з якими не згодна сама. Те, чим займаються сьогодні керовані в ручному режимі Януковичем суди та його міліцейська бригада на чолі з донецьким "братаном" Могильовим, зрештою, робили з вуличною опозицією й тоді, коли при владі був великий демократ Ющенко та палка революціонерка Тимошенко, а міліцію очолював польовий командир Майдану Луценко. Поводилися, щоправда, гречніше, але палиць в колеса ставили без міри. Всеукраїнське об'єднання "Свобода" на вулиці пережило і часи Кравчука, й Кучми, й неодмінно пересилить режим Януковича, хоча наслідком реалізації моделі управління, яку сьогодні намагаються для України викроїти за кремлівським шаблоном уже стали не абстрактні, а цілком реальні жертви.
Що має об'єднати.
Смерть київського студента Ігоря Індило у Шевченківському райвідділі міліції Києва не мала прямого політичного підтексту. Однак, свавілля міліції, котра за останні три місяці в своїй діяльності закони повністю змінила політичною доцільністю й зухвалими діями досягла крайньої межі, викликала хвилю протесту серед ще не ураженої байдужістю частини українського суспільства. Всеукраїнське об'єднання "Свобода", яке сьогодні презентує значну частину активної та дієвої молоді і просто рішучих націоналістів середнього й старшого віку, не могло лишитись осторонь цієї трагедії, а тому ініціювало по всій Україні акції протесту проти бандитів у міліцейських погонах. У деяких регіонах наші активісти просто долучалися до пікетування обласних ГУ МВС, організованих різними політичними силами чи громадськими організаціями, а в Києві, де 1 червня був епіцентр протестової акці, ми подали заявку на її проведення заздалегідь та цілком самостійно. Київська міська організація ВО "Свобода" повідомила про свої наміри на вівторок ще під час пікетування Шевченківського районного суду в п'ятницю – 28 травня 2010 року. Там саме розглядали справу Коханівського і його друзів, які понищили пам'ятник Лєніну на Бесарабці. До акції ми запросили лише дружні нам організації, наприклад ГО "Люстрація", "Сокіл", "Студентська Свобода". Зробили це свідомо, бо не звикли покладатися на когось, хто може частину роботи зробити за нас. У понеділок про наміри провести подібну акцію виголосила низка громадських організацій без пізнаваних назв. Їхня ініціатива та обіцянки вивести на вулиці до 5 тисяч активістів додала й нам оптимізму – проблема міліцейського свавілля є загальноукраїнською, вона стосується всіх і лише спільною боротьбою всієї нації її можна подолати. Будемо ділитися (чи нас навмисне поділять) на мирних студентів, громадських активістів, на безіменних патріотів – нас легко локалізовуватимуть і битимуть. Об'єднаємось – наблизимо перемогу над системою влади. Щоправда, наполегливі заклики окремих "громадських активістів" відмовитись під час протесту проти міліцейського свавілля від будь-яких прапорів миттю нагадали наші виступи проти Табачника у Львові. Тоді п'ятитисячну демонстрацію без прапорних свободівців перетворили в антураж для виступів тих сподвижників, які цю ідею нашій політичній силі наполегливо нав'язали. Але найстрашніше, сталося згодом, коли по всій Україні в подібний спосіб деполітизувавши та локалізувавши на студентському рівні Антитабачну кампанію взагалі успішно завалили.
Хто ви, полум'яні прапороборці?
Наївною була думка, що право на протести проти міліцейського свавілля мають лише студенти, одногрупники загиблого в міліції Ігоря чи співмешканці по його гуртожитку. На неї мали вийти всі політичні сили, які не декларативно, а своїми діями готові дати відсіч теперішньому режиму в Україні. ВО "Свобода" до такої боротьби готова і засвідчила свою рішучість та відповідальність перед своїми прихильниками, в тому числі й присутністю партійних прапорів з траурними стрічками під Шевченківським райвідділом. Інших політичних сил, готових стати пліч-о-пліч з нами попри загрозу отримати порцію міліцейських кийків по голові та спині не виявилось.
Сьогодні вони можуть звинувачувати "Свободу" в порушенні табу, яке невідомі громадські організатори ввели на партійні прапори під час проведення цієї акції. Проте, це була їхня ініціатива, яка до "Свободи" не має жодного відношення. Ми свідомо не узгоджуємо ні з ким питання символіки, бо вважаємо, що кожна серйозна організація, яка має незганьблені прапори, зобов'язана демонструвати свою присутність і декларувати свою позицію на акції. Прапори на акції – це відповідальність, якої легко уникають аноніми та політичні пристосуванці. Вимога про відсутність будь-яких, навіть державних прапорів на, так званій, студентській акції 1 червня – це певна технологія, за допомогою якої збанкрутілі політики намагаються повернутися у владу. Їм соромно за прапори своїх зганьблених та дискредитованих ними ж політичних сил, тому вони висувають вимоги щодо відсутності будь-яких прапорів на акціях. Чи мають вони на це бодай моральне право? Позицію щодо цього також можна прочитати тут. Насправді так звані "громадські активісти" уже активно працюють на майбутні вибори (акцію 1 червня так само як і деякі протести проти Табачника курував колишній сподвижник Ющенка Олег Рибачук).Аполітичну безпрапорну масу, котру збирають для них справді дієві політичні та громадські організації вони ладні використати у власних торгах з черговим перспективним для входження до парламенту політпроектом. "Свобода", що не розвішує вух під таку локшину та не виступає масовкою, явно не вписується у їхні плани. Зараз іде боротьба за свідомість мас. "Свобода" одна з небагатьох партій, хто не скомпрометував себе і може вести націю за собою. Тому й б'ють по нас. Одні вже свої прапори склали, здали чи продали і дуже хочуть щоб ми зробили це теж. Не діждуться. Ще один аспект. Організатори анонімної акції свідомо звужували вимоги і локалізували на події в Шевченківському райвіділлі. Ми ж вважаємо, що вину і моральну відповідальність несе особисто Віктор Янукович, його ставленник Могильов має негайно бути відправлений у відставку, парламентська опозиція має блокувати роботу ВРУ до тих пір поки це не станеться. Акція повинна перерости в загальнонаціональне несприйняття вбивць у пагонах поки міліція не очиститися.
КЗУ й Бандерофоби.
Ще під час формування Комітетів Захисту України ВО "Свобода" не тішило себе ілюзіями про те, що співпраця з політичними силами, яких нашими ідейними спільниками назвати важко, буде ефективною та дієвою. Однак загроза втрати державності, яка нависла над Україною з приходом до влади повністю підконтрольного Москві Януковича, спонукала нас координувати дії з кожним, хто ладен протистояти нинішньому окупаційному режимові і з кожним, хто ставить за мету своєї діяльності якнайшвидше усунення донецького кримінально-олігархічного клану від влади. Але перші ж спільні акції проти влади засвідчили, що парламентські сили й поза парламентом головним чином лишаються без дієвими. Свої протести й мітинги вони здебільшого збирають з проплачених студентів та політичних заробітчан. Вони геть деідеологізовані та байдужі до національного питання. Партійні осередки наших партнерів по КЗУ на місцях дуже часто є формальними й неструктурованими, а проведення акцій проти влади упирається в комплекси, здавалося б досвідчених партійних діячів. Вони соромляться малочисельних мітингів та не мають жодного ораторського хисту. А головним же наріжним каменем системних акцій протесту проти влади якраз стали наполегливі вимоги партнерів з КЗУ відмовлятися від партійних прапорів під час спільних мітингів. Саме ті, чиї політичні гасла вже не сприймають українці, на передній план акцій почали висувати громадські організації без певного політичного забарвлення, студентські об'єднання, пересічних активістів, тощо. Проте тепер, ні в кого не лишилось ілюзій, що насправді за всім цим стоять цілком досвідчені політичні діячі, котрі встигли за свою кар'єру змінити не один прапор політичної партії, перефарбуватися мало не в усі веселкові кольори і з'їсти зуби на великій політиці. Саме у них сьогодні спостерігається прогресуюча алергія на партійну символіку. Хворобу легко можна охрестити "бандерофобією" – страхом прапорів, адже в перекладі "бандера" означає прапор. Але й тут проблема ще глибша. Серед "громадських активістів" на акції 1 червня були помічені представники різноманітних лівацьких рухів та "антіфа". Бандерофобія у них і в прямому значенні. Коли "свободівці" скандували "Слава Україні" – ці учасники "студентської" акції мовчки тупили очі у землю, а багато хто з них оскаженіло тицяв націоналістам виставленого вгору середнього пальця. Дехто з цих протестувальників рік тому в Одесі радів смерті (а може й брав участь у вбивстві?) українського патріота Максима Чайки. Справу про вбивство Чайки міліція практично "зам'яла". Гуртом, як відомо, легше й батька бити, але таким гУртом, який 1 червня зібрався під стінами Шевченківського РУ ГУ МВС на вулиці Герцена у Києві, здається, можна лише дискредитувати та знищити будь-яку найшляхетнішу справу.
Піар.
Випереджаючи ймовірні закиди на адресу ВО"Свободи" у нав'язливому піарі хочу звернути увагу на саму суть цього вже одіозного поняття. Зв'язки з громадськістю та постійний контакт з людьми, власне, і є прямим обов'язком будь-яких не кишенькових та віртуальних, а реальних партій. Ми звикли поширювати ідеологію та програмні засади своєї діяльності не зважаючи на багно, яким нас частують конкуренти та попри відсутність гідної до себе уваги з боку ЗМІ, які сьогодні перебувають під жорстким контролем окупаційної адміністрації Януковича. Ми намагаємося бути осердям національного руху в країні. Свобода спілкується і поширює свої ідеї не через екрани телебачення, а перебуваючи у вирі подій серед людей. Ми будемо гуртувати довкола себе всіх українців, яким не байдужа доля незалежної України та які готові брати активну участь у відстоювання власного права жити в такій країні. І прошу дуже, – не називайте піаром на трагедії те, що насправді нас має згуртувати і зробити сильнішими в боротьбі проти сваволі влади. Інакше, вам доведеться визнати головним піаром на смерті Святу Церкву а всім нам відмовитись від вшанування в дні смерті загиблих українських героїв: Симона Петлюру, Євгена Коновальця, Романа Шухевича, і, звісно ж, його, того, кого бояться справжні Бандерофоби і наші вороги – СТЕПАНА БАНДЕРУ!
P.S. До речі, захищатиме інтереси сім'ї вбитого міліцією студента Ігоря Індила в суді голова Житомирської обласної організації ВО "Свобода", відомий адвокат Сидір Кізін. Він також відстоює в суді інтереси Миколи Коханівського та інших українських націоналістів, які з ідейних переконань пошкодили в Києві пам'ятник катові українського народу Владіміру Лєніну. Приклад піару – гідний для наслідування.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
