Нумо, до зброї, брати українці! Словом здолаєм кремлівських нікчем!!!

Політико-економічна окупація України Москвою при наявності лакеєподібних вузькочолих політиків з компрометуючим кримінальним минулим та мазохістськими нахилами лизати чобіт Кремлю і "внімать гласу Руского міра" – питання дещиці часу. Лишень рік, як орда донецького кримінального клану узурпувавши владу в країні шматує залишки "неумикнутої" попередниками "здобичі", тільки 12 місяців пройшло відтоді, як зграї українофобів різних мастей вирвавшись з кліток умовностей заходилися витоптувати паростки нашої з вами свободи, а в душі вже є відчуття того, що це триває вічність. Економіка країни узурпована бандитами, а політична влада, наскрізь залежна від Москви. Наявні яскраві ознаки окупації і неоколоніалізму.

Проте, зламати хребет нації, перетворивши кожного з її представників на покірне бидло, навіть при повному потуранні кримінального дуету вірних московських лакеїв на ймення Пахан та Пахло, кремлівським карликам ще не сила. Україна пережила безліч окупацій, – нас нищили москалі з поляками, німці, австріяки, угорські шовіністи а ще раніше турки з татарами. В різний час вони володіли нашими землями і ресурсами, однак, ніколи їм не вдавалося відібрати в українців серця й душі. Наші мова й пісня, як зерна, що проростаючи тягнуться до сонця, пробивали мури замків, які окупанти зводили на українських кістках, вони пускали пагони в бетоні ізоляції та заборон, трощили кам'яні мури катівень, які зводили для найвідчайдушніших хранителів "коду" нації.

Саме тому так біснується сьогодні провладна челядь, вислужуючись перед Москвою та усвідомлюючи, що завдання тотальної духовної окупації України виконати їм не під силу. Табачнікі, Колєсніченкі, Бондаренки шкіряться зі злості та божеволіють від безсилля вигадуючи все нові й нові способи витруїти з української душі її етнічну сутність та вживити нам у вуста мову матюків, насилля й геноциду.

Багатьох таки вдається їм зламати. На жаль,маємо безліч живих прикладів, коли приїхавши до Києва з глухого українського села в центральній, північній чи західній Україні ще вчора україномовні особистості, перетворюються на рабоподібних істот. Потураючи своїм комплексам заради копійчаної вигоди, роботи, яка дозволить їм заледве годувати родину, чи навіть високої кар'єрної драбини вони погоджуються зі страшною вимогою спілкуватись чужою мовою. Для них це своєрідний компроміс, толерантність, поступка,хоча насправді це є контракт з дияволом! Таких слабкодухих та безпам'ятних українців я зневажливо називаю "хохлами". Гвалтуючи власну сутність вони вибльовують з себе мову чужинців, покриваючи нею як багном після повені великі українські міста з їхніми дрібними сателітами і, навіть, цілі регіони. Саме вони, ті хто ламається під тягарем власних ніяковінь, хто стає легкою здобиччю дешевої московської пропаганди і зросійщується на очах, відмовляючись від свого права на вільне використання мови своїх пращурів, мимоволі стають гарматним м'ясом, інструментом для маніпуляцій московських місіонерів, які не втомлюють переконувати увесь світ у тому, що нас з вами, українців, не існує. Саме такі з'яничарені істоти виступають для них аргументом для поширення так званого "руского міра" і саме завдяки таким бездуховним, безхребетним аргументам, що ходять, вони мають нахабство змушувати повірити нас у те, що Україна в своїй більшості російськомовна і ми, україномовні, в своїй Богом даній країні маємо грати за чужими правилами.

Проте, загартовані на прикладах справжніх моральних авторитетів нації, на рішучості Мазепи, незламності Шевченка, твердості Бандери й силі духу сотень інших великих українців сучасні носії нашого етонокоду ліплені з іншого тіста. Упродовж останніх трьох днів спостерігав за тим, як у одному з київських готелів нікчема з Одеси зі звірячими очима вимагала від україномовних адміністраторів спілкуватись з нею на "москалямпонятном язикє". Блефуючи, бо певен, що вона окрім мови матюків та прокльонів не знає жодної іншої, ця скажена пані була ладна чути навіть англійську, аби лише її зґвалтовану епохами русифікацій сутність не роз'їла роса щирих та ввічливих українських слів. На третій день сеанс реабілітації почав давати перші наслідки, – сердешна хвора збагнула, що вона в столиці України і рідна мова українців – це не лише потреба у не надривному спілкуванні, не лише норма для будь-якого, навіть найглухішого закутку нашої країни типу Одеси чи Донецька, але й зброя проти самодурства духовних окупантів. Це роса, що виїдає очі завидющим, та випалює язика зажерливим зайдам зі Сходу, це тавро, що видає лицемірів -пристосуванців на кшталт Азарова чи Ківалова, це свинець, що пронизує мозок українофобам Корнілову та Колесниченку і ніж, який входить у серце Бондаренко, Бузині та сотням інших "хохлів", що стоять на варті московського великодержавно шовінізму.

Виборчим бюлетенем ми можемо розстріляти ненависть до себе та зажерливість до України тільки раз на чотири роки, а мечем мови маємо сікти ворогів щодня. Оголошені Табачніком реформи в освіті – ніщо інше як агонія, нікчемні спроби українофобів розірвати зв'язок поколінь, які вірили в силу мови і вміло застосовували цю зброю проти асиміляції й забуття. Практично написавши цей блог, згадав ще в шкільні роки вивчені рядки українських літературних класиків. Леся Українка, день народження якої, на жаль, припав на рік самодурства Януковича, свого часу дала таке послання:

Слово, чому ти не твердая криця,

Що серед бою так гостро іскриться?

Чом ти не гострий, безжалісний меч,

Той, що здійма вражі голови з плеч?

Ти, моя щира, гартована мова,

Я тебе видобуть з піхви готова,

Тільки ж ти кров з мого серця проллєш,

Вражого ж серця клинком не проб'єш...

Вигострю, виточу зброю іскристу,

Скільки достане снаги мені й хисту,

Потім її почеплю при стіні

Іншим на втіху, на смуток мені.

Слово, моя ти єдиная зброє,

Ми не повинні загинуть обоє!

Може, в руках невідомих братів

Станеш ти кращим мечем на катів.

Брязне клинок об залізо кайданів,

Піде луна по твердинях тиранів,

Стрінеться з брязкотом інших мечей,

З гуком нових, не тюремних речей.

Месники дужі приймуть мою зброю,

Кинуться з нею одважно до бою...

Зброє моя, послужи воякам

Краще, ніж служиш ти хворим рукам!

1896.

А ось як рішуче та вправно збивав з гілок калини тлю російської духовної окупації Олександр Олесь:

О слово рідне! Орле скутий!

Чужинцям кинуте на сміх!

Співочий грім батьків моїх,

Дітьми безпам'ятно забутий.

О слово рідне! Шум дерев!

Музика зір блакитнооких,

Шовковий спів степів широких,

Дніпра між ними левій рев...

О слово! Будь мечем моїм!

Ні, сонцем стань! вгорі спинися,

Осяй мій край і розлетися

Дощами судними над ним.

1907



Відомий мовознавець, член політради ВО "Свобода" Ірина Фаріон, як і сотні інших українців, сьогодні власним прикладом доводить, що для здійснення найсміливішого чину заради нації достатнього рідного слова. Саме тому, її гострі фрази щоразу викликають паніку серед українофобів та змушують божеволіти кремлівських лакеїв. У своїй новій статті вона дала докладне роз'яснення тому, як і завдяки чому ми маємо озброюватися проти нинішнього режиму Януковича:

Ірина Фаріон: Слово – меч духовний.

Смерть і життя у владі язика (Біблія)

У Конфуція запитали: "Якщо Повелитель покличе тебе керувати країною, з чого почнеш?". Учитель відповів: "Із реформи мови". Щоб реформувати українську мову в Україні у всіх смислах цього слова – потрібно щонайменше дві речі: Конфуція та ментальну революцію... З огляду на сьогочасну українофобську та мовоненависницьку орду при центральній владі – Конфуція шукаймо у собі. Джерело ж ментальної революції – в усвідомленні мови як меча духовного: "Є такі, що словами, мов мечем прошивають, а язик мудрих гоїть" (Приповідки Соломонові). Мова яко меч – це сила екзистенційна – бо вона є самим життям; сила трансцендентна – бо вона духова за своєю суттю; сила креативна – бо вона творить людину, націю, державу; сила психологічна – бо вона моделює поведінку нації і людини; сила політична – бо вона є владою над людським мисленням, сила – у кожному з нас, що живе з власної мови і ширить її, як світло.

Унікальність і феноменальність української ситуації у тому, що не держава була на сторожі мови, а мова забезпечила собою всі можливості, щоб відродити державу, поневолену впродовж шістьох століть. Теперішня квазідержава кримінальної олігархії московського розливу змагається з озоном нашої землі – українською мовою. Вони приречені – бо законів природи не здолати і приклад цього – історії та особистості різних народів як одержимих змагань свого і чужого.

Що протиставив великий Вук Караджич захлинутій церковнослов'янщиною Сербії? Він видав у Німеччині 1823-1824 рр. три томи народних сербських пісень – і тим відкрив закриті для сербів скарби простої народної мови. Знаменитий німець Якоб Гримм сказав про нього, що це був "один, одинокий муж... більше визнаний за кордоном, ніж у власній Батьківщині". Понад 60 років тяжкої і впертої боротьби – і проста селянська мова баби Сміяни від Вука Караджича стала державною силою вільної Сербії.

Що протиставили чехи трьохсотлітній німецькій окупації від 1620 до 1918 року? Відомий письменник Мілан Кундера зауважив: "Відродження чехів як нації не заслуга військової сили або політичного таланту. Наріжний камінь тут – могутнє інтелектуальне зусилля, аби відновити літературну чеську мову" [9: 6]. Боротьба чехів за свою тожсамість тривала від часів Яна Гуса, що реформував графіку, правопис і закріпив своїм авторитетом норму літературної мови. Однак чеська і далі зоставалася побутовим засобом спілкування. Але прийшов Йосип Юнгман, який, згадавши приниження себе як носія чеської мови у німецьких гімназіях, – створив монументальний перекладний чотиритомовий чесько-німецький словник, урівнявши у правах мову-загарбницю з поневоленою чеською мовою [10: 94]. Як наслідок, чехи, у жорсткий спосіб позбувшись німців (завантажили у поїзди та відправили на їхню історичну батьківщину), стрімко прогресували. У двадцятих роках ХХ століття вони створили лінгвістичну празьку школу, постулатами якої стали: універсалізм мовних явищ на противагу національному індивідуалізму, позаяк національний мовний індивідуалізм утвердився як аксіоматичне явище; стабільна потужність у сферах функціювання на противагу затраченій силі на їхнє завоювання; перспективна спрямованість на противагу інтравертному спогляданню і сентиментальному замилуванню. Чехи звільнилися від комплексів недовіри і "вічної боротьби" з німцями. "Мова, – як зауважив президент звільненої Чехії Томаш Масарик, – стала найефективніший засобом побудови держави" [2: 32].

Що протиставив Угорській імперії, що поневолила словаків, Антон Бернолак? Наприкінці третини XVIII ст. він перший звернувся до словацького народу із закликом писати словацькою мовою. Саме мова, на його думку, здатна стати тим духовим і водночас матеріяльним чинником, що об'єднує всіх представників нації. А. Бернолак остаточно зламав тодішню словацьку традицію вживати чужі літературні мови. Він заклав традицію власної літературної мови словаків, створивши прецедент, що мав вплив на всю Славію. Його наступника Людовіта Штура – кодифікатора народної словацької мови – з гордістю та певністю називають творцем словацької національної ідеології [4: 56-57]: для словаків факт ототожнення мовної і національної самосвідомости – аксіоматичний. Вже наприкінці ХХ ст., 1992 року, словацький письменник Владимир Минач писав: "У нас спочатку завжди було слово. І подібно до цього біблійного слова, що стало творенням, словацьке слово найповніше виразило народну волю, було справою понад усі справи... Слово було єдиною зброєю, причиною і наслідком..." [4: 61]. Ці слова письменник промовив після того, як на початку дев'ятдесятих років ХХ ст. економічна ситуація у Словаччині різко погіршилася, і саме тоді словаки зосередили свої зусилля на вирішенні мовного питання – і як наслідок 1 вересня 1992 року після довгих митарств і домагань у Конституції Словацької Республіки словацькій мові надано статусу державної. Отож, мова, крім національно-інтеграційної, має визначальну державно-інтеграційну функцію.

Що протиставив Австрійській імперії і польським шовіністам Маркіян Шашкевич – той молодий чоловік, що подарував світові тезу: "Замало знати – потрібно переживати"? МОВУ. 12 лютого 1834 року на семінарських урочистостях і 14 жовтня 1936 року у церкві Юра він, молодий студент-семінарист, виголосив вперше промови руською мовою. І повернувся до семінарії, наче витязь із поля битви, – щасливий і великий. Мова і тільки мова робила його собою. Тодішній директор львівської поліції німець Пойман сказав: "У нас по горло клопоту з поляками, а сі дураки хотять воскресити замертво поховану руську народність" [3: 309]. Таке обурливе зізнання слугує за найкраще аргументування суспільно-креативної ролі мови. Поляк І. Сінкевич так описав свої враження від промови Маркіяна Шашкевича 1836 року: "Це розсердило мене так, що пів року я засідався на Шашкевича, щоб кинути його в канаву; якщо він був би загинув у моїх руках, я не уважав би цього за злочин, навпаки, якщо мене й були б повісили за вбивство, я уважав би себе за мученика за святу польську справу, а вбивство за заслугу..." [12: 47-48]. Для українців-перевертнів, двох Левицьких – Михайла, митрополита, і Венедикта, ректора Львівської духовної семінарії і водночас головного цензора з руської мови – підготовка альманаху "Зоря" (1834 р.), що був присвячений руській мові, і вихід у світ альманаху "Русалка Дністрова" (1837 р.) виявилися занадто загрозливими для австрійської імперії. Останній ухвалив рішення про заборону поширювати "Русалку Дністрову". У протоколі допиту Маркіян Шашкевич сформулював головні наміри створення "Русалки Дністрової": "Я випробовував свої сили руською мовою, оскільки це моя рідна мова, яка значно відрізняється від мови церковної і великоросійської (московської), і хотів заложити наріжний камінь для її дальшого розвитку і тим самим зарадити нестачі руської літератури" [3: 94]. Шашкевичів задум висловив і Іван Франко: "В думах їх, а особливо у М. Шашкевича, росли і ясніли далеко ширші замисли: витворити одноцільну, полудневоруську мову і літературу і при їх помочі воскресити цілу полудневоруську націю до нового життя духовного і громадського" [т.29, с.161].

Що протиставив Московській імперії Тарас Шевченко? МОВУ. Не випадково київський генерал-губернатор Антоненков заявив, що: "Из праха Шевченко выродилась целая шайка самых рьяных сепаратистов" [11: 7]. Сам Тарас Шевченко на поліційному допиті відповів: "Вірші мої подобалися, можливо, тому тільки, що по-малоросійському написані" [8: 214]. В його устах "мужицька" мова набула крахоімперної сили: як зауважив Іван Франко, для визволення імперії він зробив більше, ніж десятки визвольних армій... Шевченкова мова стала невідворотною українською реальністю – він спорудив фортецю зі слів, у якій все решта стало вторинним і неминучим: "Тепер уже не мечем наше народне право на вражих твердинях зарубане, не шпаргалами і печатьми супротив лукавства людського стверджене: у тисячах вірних душ українських воно на самому дні заховане і тисячолітніми споминками запечатане... Під корогвом Шевченковим ми ніби вернулись до домівки святої з чужої чужоземщини, і рідна словесность сталась для нас службою Господу правди" [6: 493].

Шевченкова мовна концепція у простій тезі: "...у їх народ і слово і в нас народ і слово" [5: 440] – абсолютне ототожнення мови і народу як головного імперативу і двигуна сущого; аксіоматичне і природне відкидання неприпущенної зверхности над його народом та мовою; нерозуміння будь-якої підлеглости хоча б з огляду на факт лише верховної Божої правди; беззастережна оцінка історичного минулого як непрощенної помилки Хмельницького й українських катів – Єкатєріни, Пєтра, Ніколая I й усієї московщини чи польщини. Національна свобода для нього така природна, як життя. І ціна мови тотожна самому життю. Саме тоді, коли українська історія сягнула мінусово-критичної кульмінації, Тарас Шевченко запропонував країні абсолютний радикалізм і за формою, і за змістом – народну мову. Він безсумнівно, на відміну від своїх попередників, вірив у поневолену Україну: "Німим отверзуться уста, / Прорветься слово, як вода, / І дебрь-пустиня неполита, / Цілющою водою вмита, / Прокинеться..." ("Ісая. Глава 35"). Як зауважив англієць Г. Сетон-Вотсон, "формуванням визнаної української літературної мови завдячуємо йому більше, ніж будь-кому іншому. Вживання цієї мови стало вирішальною стадією у формуванні української національної свідомости"; його творчість започаткувала всю подальшу еволюцію українського націоналізму" [1: 99; 8: 188]. Його творчість створила українців як націю: "...і Слово моє станеться в них силою необоримою... Сотворив я вам Словом своїм вічную пам'ять, а самих вас учинив собі самому вічною пам'яттю міждо живими" (П. Куліш про Шевченка).

В умовах колоніяльного поневолення України і належності її Заходу та Сходу до різних імперій мова набувала виразного політичного і державницького характеру і була головним чинником етнічно-національної єдности. Колоніяльний статус України стимулював поляризацію суспільства через одночасну асиміляцію та етнічну націоналізацію. Мова найочевидніше матеріялізувала ці протилежні процеси і невпинно готувала країну до самостійної держави. Одначе вона потребувала двох базових речей для внутрішнього самозбереження: граматичного опрацювання і літературного втілення. Саме це граматичне раціо Галичини і літературне емоціо Великої України були приречені зійтися в одному політичному організмі, аби вивезти націю з тупика історії.

Суть цього блискуче сформулював гарячий і пристрасний П. Куліш: "Отечество собі грунтуймо в ріднім слові: / воно, воно одно від пагуби втече, / піддержить націю на предківській основі.../ хитатимуть її політики вотще! / Переживе воно дурні вбивання мови; / народам і вікам всю правду прорече"; "Найбільше ж величчє української нації явне з того, що, зоставшись без церковного, політичного, воїнського і наукового передовництва, спромоглась вона видати з себе самобутню літературу. Пам'ятне бо нам слово московського оракула: що польське повстаннє єсть ніщо, як порівняти його з повстанням літературної України (виділення – авт.). Там, рече, відпала б, може, під лихий час, невеличка провінція в імперії; а тут мужицька мова, ставши літературною, розколе імперію по самій серцевині" [7: 580]. Це перші соціолінгвістичні висновки, в яких мову трактовано як причину і наслідок суспільно-політичного розвитку. Отож, якщо хочемо досягнути свободи, демонструймо силу. Кого мова любить, того вона робить могутнім.

Література

1.Андерсон Бенедикт. Уявлені спільноти. Міркування щодо походження й поширення націоналізму. – К, 2001.

2. Данеш Фр., Чмейкова С. Экология языка малого народа. // Язык. Культура. Этнос. – М., 1994.

3. Документи і матеріали. "Русалка Дністрова". // Упорядники Ф.І.Стеблій, О.А.Купчинський. – К., 1989.

4. Качала Я. Язык и национальная самоидентификация. // Язык... Там само.

5. Кониський О. Тарас Шевченко-Грушівський. Хроніка його життя. – К., 1991.

6. Куліш Пантелеймон. Чого стоїть Шевченко яко поет народнїй. Лист (III) з хутора. // Основа. – 1861.

7. Куліш Пантелеймон. Зазивний лист до української інтелігенції // Хуторна поезія. – Львів, 1882.

8. Луцький Юрій. Між Гоголем і Шевченком. – К., 1998.

9. Масенко Лариса. Мова і політика. – К., 1999.

10. Нещименко Г. П. Язык и культура в истории этноса // Язык... Там само.

11. Слабошпицький М. Алчевські // Дивослово. – 2003. – N3.

12. Шалата М.Й. Маркіян Шашкевич. Життя, творчість і громадсько-культурна діяльність. – К., 1969.

Ірина Фаріон

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.