Два слова пані Герман та пану Могильову
Мені подобається не все, що робить президент. Я не підтримую все, що робить Кабінет міністрів. Я не в усьому підтримую офіційну владу у Києві. І вже точно я далекий від підтримки діяльності Верховної ради і окремих депутатів. Але це їх право – реалізовувати владу, отриману шляхом виборів на свій розсуд і виходячи з своїх поглядів. Я можу лише описувати це або врешті решт вдаватися до критики. І для цього в мене є нормальні цивілізовані інструменти.
І ніщо з того, що вони роблять не дозволяє мені кидати в урни портфелі міністрів, бити в обличчя мера або з друзями-журналістами силоміць витягувати президента а бо прем'єра посеред прес-конференції. Крім того, що я фізично не зміг би це зробити, адже на відміну від журналістів всі ці люди охороняються законом, владою і врешті решт особистими охоронцями, я категорично проти публічної неповаги до офіційних осіб держави. І, мені здається, ані при цій владі, ані при минулій я до цього не вдавався. Навіть якщо вони відмовлялись відповідати на поставлене запитання, звинувачували журналістів у маніпуляціях, називали мене та моїх колег маріонетками олігархів, просили мого товариша "не ляпати язиком" або називали його "мордою".
Написати цей блог змусив інцидент з журналістом телеканалу СТБ Сергієм Андрушко та начальника Головного управління житлового господарства КМДА Володимира Стороженка.
В даному разі мова йде не про конкретних журналістів, не про конкретний канал. Мова йде про те, що такі випадки можуть стати сигналом для багатьох інших політиків та держслужбовців: журналістам можна перешкоджати виконувати свої обов'язки і що саме головне – за це нічого не буде.
В той же час, я б не хотів приєднуватися до армії людей, які роками вимагають у влади дотримуватися законів, поважати себе і свою країну. Знову ж таки це їх право, їх життя. Зрештою, звертатися до чиновників і політиків після таких інцидентів і вимагати справедливості – це якась клоунада. Вони не діти, аби не розуміти очевидність події.
Я хотів лише дещо нагадати двом людям в діючій владі.
По-перше, Ганні Герман про те, що вона колись була журналістом. Так сталося, що в цій команді пані Герман – єдина людина, до якої можна звернутися з таким проханням і сподіватись, що тебе якщо не зрозуміють, то з огляду на журналістське минуле хоча б почують. Я дуже сподіваюсь, що довівши особистим прикладом, що журналіст може опинитись у владі, Ганна Герман знайде в собі сили не робити свою посаду та владну доцільність своїми єдиними моральними критеріями.
І по-друге, дуже хотілося б нагадати міністру внутрішніх справ Анатолію Могильову, що лише два тижні тому він підписав наказ "Про упорядкування взаємодії органів внутрішніх справ та засобів масової інформації", згідно якому: "У разі скоєння протиправних дій відносно представників засобів масової інформації, інших резонансних подій за їх участю забезпечити негайне прибуття до місць таких подій керівників ГУМВС, УМВС, міськрайлінорганів та відповідних підрозділів по зв'язках з громадськістю з метою здійснення контролю за дотриманням прав журналістів. Терміново доповідати про такі події Міністру внутрішніх справ України".
Я сподіваюсь, міністра також пам'ятає, що згідно статті 171 Кримінального кодексу України "умисне перешкоджання законній професійній діяльності журналістів карається штрафом до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до трьох років".
І наостанок. Я б хотів порадити усім чиновникам не переходити межу, за якою ситуація стане тупиковою: коли журналісти, усвідомлюючи неспроможність добиватися поважного ставлення до своєї роботи, почнуть вдаватися до заходів, більш зрозумілих держслужбовцям на кшталт пана Стороженка.
