''Культурний суверенітет'' нації в добу постмодерну, або Як перекодувати ''локальну'' культуру (ПОВНА ВЕРСІЯ)
За тиждень до українських дострокових парламентських виборів п. Кирило Стеценко (відомий композитор та музикант) та п. Сергій Проскурня (відомий режисер), з якими я не був знайомий особисто, запросили мене на цікавий круглий стіл до Києва, присвячений оновленню українського культурного процесу та новим стратегіям розвитку української культури.
Приїхати тоді до Києва не судилося, тому замість себе я надіслав організаторам тези мого можливого виступу для зачитування. Трохи пізніше ті тези розрослися до тексту, який 10 листопада ц.р. надрукувало "Дзеркало тижня" / "Зеркало недели". На привеликий жаль, через технічну помилку газета надрукувала не найкращий і неповний варіант тексту, ніж було у мене.
Велике прохання до всіх охочих прочитати, цитувати чи перевісити мою статтю: робити це лише за нижчеподаним варіантом.
ОТЖЕ, у повному обсязі мої роздуми виглядали так:::
= = = = = = = = = = = = = = = = = = = = = = = = = = = = = = =
Андрій М. Окара
"КУЛЬТУРНИЙ СУВЕРЕНІТЕТ" НАЦІЇ В ДОБУ ПОСТМОДЕРНУ, АБО ЯК ПЕРЕКОДУВАТИ "ЛОКАЛЬНУ" КУЛЬТУРУ
Будь-яка національна культура стає великою та впливовою лише за певних умов, які пов'язані не так з її кількісними, як із якісними показниками.
Великі та впливові національні та наднаціональні (імперські) культури відрізняються од культур невеликих, локальних, позбавлених універсальності та інтересу з боку інших народів, насамперед не розміром "культурного масиву" і не кількістю видатних діячів, а "культурним кодом" та конструкцією "культурної матриці".
Великі культури відрізняються од культур локальних передовсім своєю енергетикою. В їхній "матриці" домінують есхатологічні світоглядні настанови й світовідчуття, в найкращих творах такого мистецтва розвинуті філософські й трансцендентні мотиви, в них постають універсальні та екзистенційні питання. Лише в таких культурах виникає феномен "великого стилю".
Державна ідеологія та національна ідея великих націй так само вибудовуються навколо есхатологічного "стрижня" та уявлення про власну історичну місію. Тому культурно-ідентифікаційний код, що виникає в контекстах великих культур, має значну привабливість як для "своїх", так і для "сторонніх" носіїв. Зрештою такі культури можуть ставати засобом політичного впливу – скажімо, під час "холодної" війни балет Большого театру та деякі радянські симфонічні оркестри стали чинниками привабливості СРСР на Заході – поряд із радянськими технологічними досягненнями (запуск першого спутника Землі, політ Юрія Гагаріна, освоєння космосу тощо). В той самий час американська та західноєвропейська рок- та поп-музика і голлівудська кінопродукція в середині Радянського Союзу підточували привабливість "радянського способу життя" та, зрештою, сприяли розпаду та знищенню цієї держави.
Аналізуючи класичну російську літературу XIX – початку XX століття, розуміємо, що її художня та духовна велич, а також всесвітній розголос, пов'язані не так із суто мистецькими особливостями (вмінням авторів будувати сюжет, естетичним новаторством), як з її надсмислами, трансцендентною спрямованістю, загальним "вісницьким" настроєм – усім тим, що інколи називають "духовністю". Деякі літературознавці та філософи роблять висновок, що класична російська література – це специфічний різновид квазірелігійних духовних практик: література ніби відтворює той моральний, філософський, екзистенційний та духовний код, який було втрачено із занепадом у Російській імперії релігійного (православного) духовного життя після секуляризації XVIII століття.
Аналізуючи класичну англійську літературу, також бачимо, що вона виникла в контексті специфічної протестантської есхатології та світових месіанських надзавдань Британської імперії. Навіть розглядаючи сучасну американську масову культуру, бачимо, що її квінтесенція – не "апофеоз бездуховності" і не лише гроші та культ споживання, як багато кому здається, а апокаліптична американська протестантська есхатологія та уявлення про США як "Новий Ізраїль" (в новозавітному розумінні), як "єдину світову наддержаву", чия місія – рятувати людство від загибелі (до речі, це архетиповий сюжет більшості голлівудських "блокбастерів").
Сучасному українському культурному процесу бракує не лише державної підтримки чи уваги з боку бізнесу. Поза сумнівом, українська культура має пріоритети та культурні феномени світового масштабу чи масштабу СНД, але лише в окремих галузях. У деяких галузях є порожнина (кінопроцес, масове книговидавництво тощо). Проте сучасній українській культурі потрібна не тільки екстенсивна допомога та структурні зміни (системна перебудова культурної сфери, збільшення інвестицій, поява ефективного кінобізнесу та шоу-бізнесу, "точечна" підтримка окремих пріоритетних проектів, створення суспільних, політичних та економічних умов для розвитку культурного процесу, державне замовлення на певні продукти масової культури – наприклад, на виховні історичні та патріотичні телесеріали), а й певне "перекодування" матриці "високої" культури – бодай на рівні належної інтерпретації найкращих здобутків української культурної спадщини та "розширення свідомості" сучасних митців. Без розробки універсальних питань та екзистенційних тем, без власної великої місії українська культура буде нецікава не лише іншим народам – вона втратить привабливість навіть для україномовних українців.
Той самий Гоголь, чия творчість, без сумніву, є явищем і російської, і української літератур, мав дуже відмінні рецепції в російській і українській культурах. Одна успадкувала й розвинула гоголівські містичні та екзистенційні інтуїції, гоголівське розуміння Бога та Церкви, гоголівський духовний та світоглядний пафос, гоголівське прагнення до преображення буття та перебудови суспільства на справжніх християнських засадах. Інша успадкувала інтерес до фольклору та народних мотивів. Окрім того обидві літератури успадкували гоголівський соціальний пафос і співчуття до скривджених: такий-от "дележ по-братски"! Важко сказати, що обидві літератури – російська і українська – взяли від Гоголя порівну. Але ж, з іншого боку, ніхто не заважав українським письменникам успадкувати від Гоголя саме "пікові" прояви його творчого генія, а не лише притаманний романтизму інтерес до фольклору та містики.
Так само і з давньоруською літературою, яка є попередницею і російської, і української, і білоруської літератур. Приміром, "Слово о Законі і Благодаті" Київського митрополита Іларіона в Росії вважається першим маніфестом російської ідеї, першим виявом російського духу, першим історіософським осмисленням російського "тисячолітнього царства" та особливого шляху національного розвитку. Тоді як в контексті української культури "Слово" вважається просто цікавим історичним документом, в якому обстоюється прадавнє значення Києва та його зверхність над іншими руськими князівствами. Як то кажуть, кожен народ має ту літературу, на яку заслуговує. І не завжди це його власна література.
Інколи щось подібне трапляється навіть в історіософії та історичній міфології. Так, наприклад, у російській історичній міфології постаті Богдана Хмельницького притаманні риси лицаря та інколи навіть "надлюдини", чия політична поведінка скерована абсолютними ідеалами, високими принципами та надзавданням створення Співдружності православних народів. Тоді як українські інтерпретатори нерідко змальовують Хмельницького цинічним "багатовекторним" прагматиком та "макіавеллістом", поведінка котрого скерована насамперед поточною політичною кон'юнктурою і позбавлена будь-яких високих мотивів та ідеалів.
Українській культурі пощастило на багатьох талановитих і навіть геніальних світового рівня митців. Але, на превеликий жаль, їй дуже не пощастило на достойних інтерпретаторів власної культурної спадщини та на цікаві мистецтвознавчі, філософські, культурологічні, журналістські й рекламні інтерпретації.
Перша жертва неадекватного прочитання – Тарас Шевченко. Поет справді світового рівня, цікавий передусім шаманськими мотивами в своїй творчості, образом тотальної війни, а також моделюванням ефективного національного есхатологічного міфу, став жертвою спочатку народницької, потім дореволюційної українофобської, потім радянської, потім націоналістичної інтерпретацій, а потім ще й постмодерної деконструкції. Як видно, жоден із цих трактувальників не цікавився по-справжньому його творчістю саме як художнім феноменом і не міг пояснити – у чому саме полягає Шевченкова "велич духу" (або "подрывная роль").
Друга жертва неадекватного прочитання – Леся Українка. Драматург та поетеса, що деякими творами увійшла до світової літератури, в українському радянському, націоналістичному та пострадянському контекстах інтерпретувалася виключно як борець за соціальну справедливість, націоналістичні ідеали чи як жертва схибленої сексуальності. Новою несподіваною "ластівкою" може вважатися цікава інтерпретація цієї постаті Оксаною Забужко, яка аналізує специфічну, наближену до гностицизму, богумильства і катарів релігійність Лесі Українки та тлумачить "Лісову пісню" не як "фольклорну феєрію", а як український варіант міфу про Святий Грааль.
Тож не дивно, що спадщина Сковороди, Шевченка, Лесі Українки, Тичини, "неокласиків", "шістдесятників", інших українських авторів у сучасній Україні стала не лише приводом для навкололітературних дискусій, а й об'єктом, маніпулюючи яким та інтерпретуючи який можна намагатися деконструювати український дискурс як такий (один з яскравих прикладів – книга Олеся Бузини "Вурдалак Тарас Шевченко").
Тим часом грамотне позиціонування, просування та інтерпретування української культури – і сучасної, і традиційної, і класичної – як усередині країни, так і поза її межами, може зміцнити український дискурс та переформатувати його на максималістичних началах, привернути до нього увагу, за певних умов навіть створити на нього моду.
Цінним феноменом української культури є широке збереження автохтонного культурного коду та наявність перспектив для консервативно-революційного розвитку, що передбачає поєднання сучасного культурного дискурсу, модерністської та постмодерної культурної мови, а також сакрального виміру традиційної культури. Себто в українському варіанті модернізація може відбуватися за допомогою Традиції, а не шляхом відмови од неї, як то відбулося в більшості західноєвропейських культур. В умовах постмодерну та постіндустріального суспільства подібний досвід вкрай необхідний, оскільки дозволяє шукати нових шляхів культурного розвитку й рятуватися від духовної вичерпаності та спустошеності доби пізнього модерну та постмодерну. Український культурний процес часто звинувачують у провінціалізмі, селянськості, містечковості, "шароварщині", недорозвиненості суто міської культури. Але необхідно розрізняти колгоспний кіч, радянську псевдонародну стилізацію, жлобський дискурс, які стали "візитівками" українськості, і, з іншого боку, автохтонну традиційну культуру, якої в сучасному світі стає все менше й менше.
Українська культура, як і будь-яка інша, має також і функцію захисту та збереження національно-державної ідентичності. Підрив суверенітету починається не з відмови од ядерної зброї і не із взяття під контроль іншими державами чи військовими блоками кордонів, стратегічних аеродромів чи газотранспортної системи, а саме з контролю над ідентичністю та культурою як важливим генератором ідентичності.
Сьогодні існують дві реальні загрози "обнуління" України – позбавлення її "культурного суверенітету": "малоросієзація" та "європеїзація".
Проект "малоросієзації" української культури передбачає її позиціонування та утвердження як локальної культури "для домашнього вжитку", як "регіонального доповнення" до російської культури, причому як "високої", так і масової. "Малоросієзація" передбачає переформатування та перепозиціонування національної ідентичності: у такій системі уявлень українці розуміються не як самодостатній етнос, а як субетнос "триединого русского народа". Показово, що в цей проект поза межами України вкладаються гроші, а також певні інтелектуальні, людські й технічні ресурси.
Сучасні проекти "європеїзації" українського культурного процесу не менш загрозливі: вони передбачають нівеляцію основи "українськості" – східнохристиянської цивілізаційної матриці, що в перспективі робить українську культуру беззахисною перед глобалізаційним наступом та духовним зубожінням постіндустріальної доби, а Україну – периферією "Єдиної Європи", яка насправді дедалі більше набуває рис Євроафрики та Євроарабіки. Усі без винятку проекти євроінтеграції України передбачають, що країна мусить змиритися зі своїм окраїнним, лімітрофним становищем, зі статусом "єврокраїни третього (чи навіть четвертого) гатунку" (хоча, звісно, вголос таке не проголошується). Соціально-культурна модернізація інтерпретується виключно як вестернізація (американізація чи європеїзація). Культура з такими внутрішніми настановами свідомо відмовляється од суб'єктності, обирає шлях "наздоганяючого розвитку", позбавляється універсальності, стаючи нецікавою ані зовнішнім, ані внутрішнім спостерігачам.
Ці обидва шляхи подальшого розвитку української культури – "малоросієзація" та "європеїзація" – передбачають, що Україна не стане генератором інноваційних культурних процесів, що вона може бути лише реципієнтом та ретранслятором чужих культурних імпульсів та явищ. У такій ситуації вже не доводиться мріяти про появу в Україні нового "великого стилю", якими були українське бароко, український романтизм чи український радянський авангард 1920-х років.
Слід пам'ятати, що в сучасному постіндустріальному, постмодерному глобалізованому світі значення і роль національних культур змінилася: замість модерністського уявлення про "єдиний шлях" як універсальну модель розвитку всього людства прийшли уявлення про мультикультуралізм, "зіткнення цивілізацій" та унікальність історичного шляху кожної нації та цивілізації. Нині саме національна культура та "гуманітарна аура нації" стають основою "soft power" ("м'якої влади") тієї чи іншої держави. В ситуації, коли глобалізація нівелює державні суверенітети та кордони між країнами, саме "культурний суверенітет" нації стає наріжним каменем, здатним врятувати її для майбутнього.
Але відчути таку зміну парадигм світового розвитку, відчути зміни культурної мови та належним чином відповісти здатна лише контреліта – нове покоління культурної та політичної еліти України, яке ще не ввійшло в політику і не стало розпорядником національних ресурсів та прошарком, причетним до вироблення й прийняття стратегічних рішень. Нинішня ж українська еліта (незалежно од політичної орієнтації) мислить в культурних категоріях минулого – в категоріях індустріальної модерністської доби (як радянської, так і пострадянської). Ця світоглядна парадигма не залежить навіть від їхніх особистих уподобань – хтось є прихильником творчості Ніни Матвієнко, хтось є постійним слухачем радіо "Шансон". Але культурна свідомість усієї без винятку нинішньої української еліти не дає їй змоги концептуально відповідати на актуальні виклики постіндустріальної доби. Це відбилося навіть в передвиборних програмах майже усіх політичних сил на останніх виборах (парламентських 2006 року та дострокових парламентських 2007 року), де культурній та гуманітарній сфері увага приділялася за залишковим принципом (за винятком хіба що мовного питання, на якому багато хто звик спекулювати). З такою елітою, що вже давно перетворилася на антиеліту, Україну, поза сумнівом, чекає дуже скоре "обнуління".
На сьогодні надзавдання зі збереження, розвитку, трансформації, належної інтерпретації та виходу на широкі світоглядні обрії української культури є неодмінною складовою нового "проекту "Україна"", виробити та реалізувати який здатна лише молода контреліта. Нині ця нова генерація тільки формується і поки що повною мірою не долучена до актуальних справ. Проте умови її формування часто нагадують сучасний український кінопроцес: є окремі суб'єкти, але відсутнє творчо активне середовище. Тому часто молоді перспективні люди переймають стереотипи поведінки та спосіб мислення представників старої антиеліти і поповнюють її лави, так і не ставши носіями універсальних ідеї та нової максималістичної ідентичності.
Тож лише ці ще не згуртовані, не об'єднані спільною справою або спільним процесом люди здатні зберегти й розвинути або остаточно втратити "культурний суверенітет" української нації. Без нього Україна втратить "духовну очевидність" власного існування і перетвориться на сукупність територій, які є периферіями щодо різних центрів. Політична декомпозиція України таким чином стає лише справою часу та обставин.
Вважається, що великі та впливові країни створюють великі культури. Але не завжди так, частіше буває навпаки: великі культури, які мають глибокий духовний зміст та широкий світоглядний обрій, які ставлять перед собою "вічні" питання людського буття, створюють передумови для появи великих країн та побудови ефективних та сильних держав. В українському випадку актуальна саме друга модель.
Тож велика і актуальна Україна майбутнього може бути створена лише великою і актуальною українською культурою.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
