Святослав Вакарчук. Пророк з холодильника
Надруковано: Политик Hall. 2007. N4 (36). Апрель. С. 21-24.
Коли я вперше його почув і побачив, це був справжній культурний шок: раптом по якомусь московському музичному телеканалу молодий україномовний чувак намагався закритися в холодильнику – при цьому текст пісні був напрочуд екзистенційно навантаженим:
Там, там, там, тільки там, де нас нема
Там не падає зима
Тільки там, тільки там, де нас нема
з неба
Там, там, там, тільки там, де нас нема
Там не падає вона
Тільки там, тільки там, де нас нема
й не треба...
Там, де його нема, там де нас нема, там, виявляється, всі ходять на головах, там тече жива вода, там менше льоду ніж тепла... Я подумав, що то пісня про Рай. Або про мінус-простір. І коли він вдруге згадав про зиму, я остаточно зрозумів, що українська культура збагатилася ще одним екзистенціалом:
Скажи мені, чому не можу
Забути те, чого нема?
Скажі мені, чому не можу
Забути те, що
Те, що навколо зима?
Я хотів йому сказати, чому навколо зима. Але відповіді не знав і сам.
Навколо був 1999 рік. Померли Анатолій Солов'яненко і Олександр Разумков. Кучму переобирали президентом. Я подумав, що між цими подіями неодмінно повинен існувати якийсь таємний зв'язок. Про Гонгадзе тоді знали лише політичні журналісти та деякі депутати. Про Мороза думали, що він – майже український Месія та Змієборець, а не викладач таращанської "бурси". Інтелігентні київські друзі повідомляли, що от, ніби є такий молодий перспективний політик Віктор Ющенко – голова Нацбанку України, і що проголосували б точно за нього, а не за "цих", але його поки що мало хто знає та й він не балотується. Навколо був тотальний морок та тотальний Медведчук. І я тоді думав, що настала доба "класичних" українських пристосуванців – таких, що без жодних сумнівів та вагань готові на що завгодно.
Я думав, що історія України скінчилася і що в Небесній Канцелярії на ній поставлено жирного хреста. Тому цей холодильник мені видавався ледь не найяскравішою моделлю внутрішньої еміграції – кудись всередину себе, де немає ані Кучми з Медведчуком, ані усіх тих подонків та уродів, які тоді розплодилися, наче енцефалітні кліщі в теплу зиму та спекотне літо.
І я думав, що коли-небудь настануть інші часи, і по Хрещатику, по Майдану, по Інститутській та Михайлівській буде крокувати українська Залізна Гвардія імені Михаїла Архангела з таким собі українським Корнеліу Кодряну на чолі. І не так важливо, чи є в Україні цінності, за які було б можна померти. Головне, що, є люди, готові померти за ідею – навіть за відсутності свого Корнеліу Кодряну. Тоді я переймався румунською Консервативною Революцією і думав, що українські смертники неодмінно будуть йти під пісню, подібну до "Ми йдемо" Марії Бурмаки, – щоби усім було зрозуміло: дороги назад вже немає і попереду – вогонь, тотальна війна, ріки крові, розпечена мідь та залізо, що перетворюється на сталь!
В таку глуху і безнадійну пору хлопець з холодильника став наче володарем почуттів цілого покоління – він знайшов той єдиний таємний нерв, що тисне на мозги і доводить: вихід є! Не той, що у розкрите вікно, і не той, за який приблизно в цей самий час агітувала в передвиборчих листівках Юлія Тимошенко. Вихід є – це значить, можливий перехід на інший рівень існування, в іншу реальність, в інші таємні світи. Вихід є – значить, людина здатна на преображення тут і зараз, значить, є прорив з душевного рівня на духовний! Вихід є – його не може не бути!
Але сам той хлопець таки зачинився в своєму холодильнику: його творчість міцно зафіксувалася на душевному рівні – він став володарем душ. Але не духу. Усі його найкращі наступні пісні були саме про душу: "Янанебібув", "Відпусти", "Сьогодні", "Холодно", "Знайди мене", "Для тебе", "Вище неба", "Без бою", "Пташка", "Не можу без тебе". Кажуть, у нього є міцний генератор почуттів та творчості – така собі Юля Солнцева чи Ліля Брік: "залізна леді", рокова жінка. Про це й не треба знати достеменно, треба лише послухати пісні. Вони аж ніяк не про нещасливе кохання – вони про інше. Його пісні – то є сповідь привороженої, зачарованої душі:
Вiпусти, я благаю вiдпусти,
Бо не можу далi йти я...
Вiдпусти, я благаю вiдпусти,
Я не хочу бiльше йти...
Вище неба, вище неба
Мила моя
Як-то я без тебе?
Чому душу не пускаєш
Вище неба
Чому так високо літаєш?...
Хто ти є? ти взяла моє життя
І не віддала
Хто ти є? ти випила мою кров
І п'яною впала.
Твої очі кличуть – хочуть мене,
Ведуть за собою.
Хто ти є? ким би не була ти
Я не здамся без бою!...
Ти не боялась вогню
І вчила бачити місто,
Так неподібно на всіх
Носила світле намисто,
Мов теплі краплі дощу
Десь загубилися в небі:
Без них не може земля -
Так як і я – більше не можу без тебе...
Але душа ліричного героя його пісень блукала "вище неба" у супроводі демонічних спокусниць. Вони не дають піднятися ще вище – в емпіреї. Його душа плаче – вона заручниця. Якби я сам був ним, то з його музичним хистом та енергетикою я би, певно, писав би пісні про холодне сяйво вічності, про перетворення світу, про видіння Раю та Пекла. А він пише про Неї – про свою чи то Беатріче, чи то Лілю Брік. Це карма найталановитіших українських рок-музикантів: вони мають можливість піднятися на рівень абсолютного духа, на рівень холодного сяйва, але залишаються у полоні своїх душевних мук та дитячих психологічних травм.
Взагалі-то, рок-культура створює особливий вимір, знаходячись в якому можна наплювати на буденність, матеріальність та соціальність. В нинішніх умовах саме в рок-музиці залишається простір для чистого духа, для абсолютного одкровення. З українських музик дуже небагато хто має моральне та психологічне право "забити" на канони жанру, на "формат", на "папіків" з FM-станцій, на світські умовності, на продюсерів, на гонорари, на маркетингові дослідження, на інтерв'ю ідіотським гламурним журналам для "піпла". На свій обов'язок бути таким, яким тебе хочуть бачити. Себто, одним з різновидів недолюдини: попсовиком, "форматним" поп-рокером, глянцевим "гламурчиком", гомофілом, гомофобом. Ці щасливі – Олег Скрипка, Святослав Вакарчук, можливо ще гурт "Кому вниz" та Марія Бурмака – мають унікальну можливість: відчувати себе обранцями долі, медіумами між світами, світлими пророками вічності, містами у тих музичних містеріях, які розігрують їхні музиканти. Вони мають можливість не продавати свої пики на рекламні бренди, не пропагувати презервативи або ВІЧ-клінікі. Вони мають можливість з Гидких Каченят вирости у Прекрасних Лебедів. А не в Бройлерних Качок з дебелим підгузком.
Коли він заговорив, що Україні треба вступати до НАТО, я зрозумів: все, його взяли в оборот – як "посла доброї волі" ООН чи як когось ще. Це йому, а не нам "губи медом змастили" та замість холодильника подарували найсучасніший рефрижератор. Хай би він, може, дописав дисертацію з теоретичної фізики, аніж намагався зображати аспіранта доктора Бжезінського – з геополітики.
Але раптом трапилася Оранжева революція – якраз на день Архангела Михаїла, і по Майдану та навколишніх вулицях пішли незліченні революціонери. Вони готові були померти – ні, не за Ющенка – за ідею. Хай і не зовсім зрозуміло, яку саме. Але не померли.
Наступна доба була гірким похміллям: знову, як і за Кучми після 1999-го, звідусіль поповилазили різноманітні кліщі-уродища. А ті, які не померли на Майдані, знову повинні були емігрувати: у себе, в бізнес, в паралельний світ, в холодильник. Але він, наче Обломов, що зліз з дивану, наче Ілля Муромець, що зліз із печі, вистрибнув із свого холодильника, залишивши в морозильній камері рокових спокусниць Ліль Бріків та Юль Солнцевих:
Веселі, браття, часи настали -
Ми наближаємось до мети.
Чому ж тоді я шукаю
Іншу стежку, чому я
Далі з ними не хочу йти?
Веселі брати часи настали -
На грудях світить нам слави знак,
Нам очі ніжно закрили,
Губи медом змастили,
Душу кинули просто так
Тихо тихо навколо стало -
Кудись поділися голоси,
Часи веселі настали,
Нас лишилось так мало -
Ну їх брате такі часи...
І чоловік зо п'ять моїх українських знайомих по секрету казало, що вони плакали, коли бачили відео на цю пісню. Особливо коли під кінець наче довженківські кадри: земля і засів новими зернятками. Це були серйозні та несентиментальні чоловіки – такі не плачуть ніколи. Я їм промовчав у відповідь про те саме.
Конформістський рок 2000-х – це набагато гірше за "попсу". Принаймні, "попса" не "клеїть горбатого", не намагається здаватися тим, чим вона не є. Рок як соціальний протест залишився десь у 1980-х – там, де Віктор Цой та Юрій Шевчук: "Перемен, мы ждем перемен!" Вони і досі не діждали – проте, не там дожидали. Рок як кокаїнове, героїнове чи маріхуанове блудослів'я – це взагалі справа для лікарів. Не для психіатрів – для наркологів.
Рок як екзистенційний протест – оце те єдине, що залишилося у цих звуках.
Рок як візіонерські осяяння, рок як музична містерія перетворення, рок як предначертання Долі, рок як Рок.
Ми будемо ховатись у їхніх звуках, у їхніх барабанних збивках, у свисті мікрофонів, у чарівних передзвонах райських дзвоників та замогильному скрежетанні їхніх електрогітар.
Хтозна, а раптом це останнє місце, де ми можемо сховатись?
Политик Hall. 2007. N4 (36). С. 21-24.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
