Народна артистка України Марія Бурмака. За що я ревную до неї читачів цього блогу

Коли минулого року Філіп Кіркоров отримав звання народного артисту України, було враження, що той, хто йому таке дав, нагадив у душу – навіть не мені, а усій своїй "унікальній нації".

Я не маю нічого проти Філіпа Кіркорова, хоча, зрозуміла річ, не є його прихильником і слухачем. Мені навіть колись давно трохи подобалося скільки-то його ранніх пісень на музику болгарського композитора Тончо Русева та якась сучасна сентиментальна пісня. За типом творчості це таке добротне вар'єте, мюзік-холл, майже оперета. Тому Філя завжди в блискучому та кічовому прикиді – як новорічна ялинка. Він навіть якось заспівав пару українських пісень – теж на певному професійному рівні, а також ніби придумав чи скомпонував пісню для виступу АніЛорак на "Євробаченні".



Чесно кажучи, мені більш симпатична творчість його батька Бедроса – принаймні, там хоча б оперно поставлений тенор. Ну і не можна не згадати внеску Бедроса Кіркорова у передвиборчу кампанію 2004 року, коли він агітував за Віктора Федоровича Ющенка.

Але українські артисти, що все життя працюють, співають, зростають та вмирають на сцені, навіть мріяти не можуть про звання народного артиста – навіть не Росії, а України.

Звісна річ, ці артистичні звання (заслужений або народний артист / художник / архітектор / діяч мистецтв УРСР / СРСР) – то є анахронізм радянських часів. Тоді була номенклатурна держава, якій для зручності треба було усіх ранжувати за якимсь критерієм. Критеріїв грошових тоді не було, отже, це робилося за відповідним "Табелем о рангах". Зрозуміло: в артиста є ім'я (або немає), а решта – зайве. Але це коли його творчість перебуває в контексті ринкових шоу-бізнесових відносин. Такого-то артиста люблять, на нього йдуть, його замовляють – він заробляє. А коли ринкових відносин немає або вони є в урізаному вигляді, тоді держава і визначає – якраз за допомогою цих звань: цей – класний чувак (він Леніна / Сталіна / Брежнєва / Мазепу / Бандеру в кіно зіграв!) – йому платимо стільки-то, цьому – ось стільки, цьому – взагалі робимо вигляд, що платимо.

В сучасних пострадянських країнах ці звання – це лише форма визнання з боку держави, яка не передбачає ніяких матеріальних стимулів. Мовляв, спасибі, дорогі, що ви в нас є. Тобто користі ніякої, але приємно.

Тому коли українська держава каже: спасибі, Філіпп Бєдросовіч, що Ви в нас є, це теж позиція. Як і позиція – дати почесну грамоту видатному юристу Ківалову-П***ю.

Звідси й анархічний жест Скрипки – мовляв, подавіться ви, уроди, цими вашими анахронічними званнями!

Тож коли держава в особі президента надала звання народної артистки Марії Бурмаці, а також Ользі Сумській і Ступці-молодшому, цим кроком влада певною мірою врятувала це звання від девальвації та корозії, а себе – від чергової порції ганьби та проклять.

Ну і тепер про те, чому я ревную своїх читачів з цього блогу до народної артистки України співачки Марії Бурмаки.

На жоден свій текст чи публічний виступ в останні роки я отримую чимало позитивних, чимало негативних і скільки-то захоплених та ганебних відгуків.

Мушу сказати щиру правду: за останній час я не отримував так багато позитивних, схвальних, інколи навіть захоплених відгуків, як на невеличку замітку про новий компакт-диск співачки Марії Бурмаки "Саундтреки"! (Окрім тих відгуків, що висять на цьому блозі та на сайті "Телекритика", а також ще десь, було також чимало відгуків по e-mail та на словах.)

Дякую щиро усім! Хоча, звісно, це все компліменти не мені, а самій Марії! (Ну як тут не заревнуєш!:)

Але сумно, дуже сумно, що люди з тонкою душевною організацією, з витонченою творчістю, до яких належать і Марія Бурмака, і Ніна Матвієнко, і Ада Роговцева, і Ольга та Наталя Сумські, і Ольга Богомолець, і Ліна Костенко, і Ірина Жиленко, і Євгенія Мірошниченко, і Лариса Остапенко, і Діана Петриненко, і Вікторія Лук'янець, і Валентина Степова, і багато-багато інших не є мейнстримом українського інформаційного простору, не є персонами радіо та телебачення (звісно, інколи там їх показують, але дуже рідко).

Мені можна легко заперечити – мовляв, це не ми, продюсери, – це публіка вимагає АніЛорак, ТінуКароль, Наталю Могилевську, "Віагру", Настю Каменську, Віру Брежнєву, Сердючку. Але феномен України в тому, що для талановитих та тонких людей – і творців, і слухачів (читачів, глядачів) – тут навіть культурної резервації якоїсь немає, де б вони мали для себе простір.

Діапазон культурних можливостей, рефлексій, інтонацій – це те, що визначає перспективи нації, країни, держави.

Як би то не було, а фінансова криза (прошу правильно зрозуміти: фінансова криза, а не Армагедон, не ядерна війна, не епідемія чуми, не Голодомор) – це чи не найкращий час для творчості та розвитку високої культури – оскільки виникає уявлення, що вона нікому не потрібна і що культурний простір повинен звузитися лише до галімої папси. Тож виникає простір для ідей та почуттів. Тому не треба сумувати! Під час кризи треба слухати більше гарної та естетської музики, читати більше книжок – у тому числі, класику, більше думати про Вічність та про Бога. І знизити споживання глянци, гламуру, папси та кондитерських виробів. Той народ (країна, держава, еліта), який раніше це збагне, отримає контромарку у Майбутнє. Іншим доведеться звільнити дорогу або тусуватися по обочині. Отже, Майбутнє відбирає людей з тонким почуттям реальності!

Сим победіши!

P.S.

Ще раз щиро вітаю Марію із званням народної артистки України!

Бажаю успіхів та нових гарних пісень! Особливо – під час кризи.

P.P.S.

Закликаю усіх охочих читачів залишати свої побажання та привітання Марії у коментарях до цього тексту:))

Про останню платівку Марії Бурмаки "Саундтреки" див. ТУТ.

____________________________________________________________________

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.