ЯСКРАВІ ВРАЖЕННЯ (8). Тарас Шевченко: перспективи новітнього культу (як ми з Ющенком у Канів їздили)

Коли мене днями знайомі люди попитали – чи не хочу я поїхати 22 травня в Канів – на Чернечу гору – я з радістю погодився.

1) На могилі Шевченка до того я був лише один раз в житті, дуже давно – коли вчився ще у шостому класі. А моя бабушка все життя мріяла туди потрапити, але, на жаль, не судилося.

2) Я дуже люблю подорожувати Східною Україною – навіть без особливої необхідності.

3) Я хочу врешті-решт розібратися з витоками та природою громадянського квазі-релігійного культу Тараса Шевченка – "кобзаря", "батька", "автора України", "міфотворця N1". Ясна річ, краще цим займатися в Каневі, аніж у Москві – навіть на набережній Тараса Шевченка, що біля Кутузовського проспекту та Київського вокзалу.

4) І, зрештою, я вважаю Шевченка геніальним поетом – автором геніальних поетичних текстів. Це абсолютно безвідносно до його життя, націотворчої діяльності, посмертного культу та новітніх когнітивних й інформаційних воєн навколо його постаті.

Отже, я поїхав.

В самому Каневі довелося йти біля 7 кілометрів під сонцем в колоні з прапорами НУНСу та "Єдиного центру" (дякувати Долі, мене ніхто там не зафотографував:), а потім дертися на гору.

Я так і не зрозумів – чи то був партійний захід проющенківських партій, чи так, взагалі. Але ж я приїхав таки до Шевченка, а не до Ющенка та не до розжалуваного Балоги.



До речі, чергової епохальної президентської промови на могилі я так і не почув – через технічні обставини, тому глумитися з президента та його спічрайтерів не стану.

Нещодавно в Полтаві з'явилася ціла банда кам'яних монстрів (про це тут на блозі вже йшлося) – тіпа, гоголівських героїв.

У Каневі побачив іншу банду – таких самих сюреалістичних героїв Шевченка. (Різниця, правда, в тому, що гоголівські виродки з'явилися на історичній вулиці – за чудовим пам'ятником, якому сто років, тоді як у Каневі вони виникли на пустирі – на березі Дніпра.)



















Із душевним зворушенням побачив місця, де довелося побувати, коли мені було лише 12 років. Шкода, музей закритий на ремонт – усі сподіваються, що невдовзі відкриють і зроблять на фасаді екстер'єрні розписи за проектом Василя Кричевського, як планувалося 1939 року.







За музеєм хатка гарна – копія тої, де жили наглядачі могили Шевченка ще у XIX столітті.







Такі місця завжди притягають до себе людей цікавих та змістовних – з ким не заговориш – це обов'язково людина-явище.

Ну й не кажучи про працівників музею-заповідника – це справжні хранителі культу Шевченка.

Взагалі, працівники музею будь-якого письменника, композитора, художника, вченого – це справжні подвижники, це люди, які своє життя присвятили Йому-Одному, тому з такими завжди надзвичайно спілкуватися (але, як правило, лише на одну-єдину тему:)



Співробітник музею Зіна Панасівна Тархан-Береза працює у Шевченка 43 (!) роки (праворуч) (ми, до речі, негадано потрапили на її ювілей!) і директор музею Мар'ян Піняк



Вчений секретар музею Ольга Білокінь та художник Іван Марчук, який придбав собі неподалік хатину – як мріялось свого часу Шевченку

Інтелектуал з Черкас п. Юрій Колісник хотів був подарувати мені свою цікаву книжку – щось там про те, як українська радянська журналістика впливала на формування національної свідомості, і потім подарував – але не мені, а Катерині Ющенко:)



Таки я побачив Ющенка – але здалеку.

Так само здалеку побачив Васюника, Вакарчука-батька, Петра Ющенка,

а от Лілю Григорович можна було побачити зблизька.



Слава Богу, на могилу Шевченка вона приїхала не задля самоспалення (без іронії щодо паралелей з трагічною долею Олекси Гірника).



У неділю з жахом подивився по 5 каналу телемарафон на честь Шевченка.

Доводиться констатувати:

1) Культ Шевченка знаходиться зараз у кризі. Намагання людей як Юрій Костенко або Євген Сверстюк захищати та розвивати цей культ, а також українську мову, в цілому створює їм обом (Шевченку та мові) скоріш негативний імідж. Тому що ці люди: використовують технології психологічного тиску і примусу (цікаво, що скажуть, приміром, севастопольські глядачі, подивившись це шоу), не володіють технологіями "м'якої влади", не здатні бути цікавими, модними та харизматичними. Вони СТИЛІСТИЧНО програють тим, хто прямо чи закомуфльовано виступає проти української мови. Інакше кажучи, будь-який російськомовний громадянин України повинен сказати: я хочу бути схожим на Юрія Костенка, тому я хочу розмовляти українською мовою! Або: я НЕ хочу бути схожим на Костенка, тому НЕ хочу розмовляти.

От особисто я КАТЕГОРИЧНО НЕ ХОЧУ бути схожим на Юрія Костенка!

2) Українську мову може врятувати відкритість її пропагандистів та популяризація з сильних позицій, а не нудотне скиглення та закиди "повчитися у Шевченка". В тоталітарному суспільстві така модель впливу спрацьовувала. Зараз – заклики любити українську мову, бо вона рідна або бо вона державна, як і будь-яке інше моралізаторство, можуть вплинути на розумних та освічених людей. Але доводиться констатувати: більшість людей з цієї точки зору (в будь-якій країні) – це шудри, це справжнє бидло ацтойне.

3) Ну і трохи кумедно звучать закиди на адресу Верховної Ради – мовляв, там мало розмовляють українською мовою! Та в процентному відношенні більшою мірою українська мова присутня хіба що на філфаках чи на національному (дротовому) радіо!

Дійсно, сфери юриспруденції, державного управління, політичних комунікацій, перекладів західного кіно та дитячих книжечок з картинками – це те, де українська мова, починаючи з 1991 року, так чи інакше зуміла ствердитися.

У сферах бізнесу, "серйозних розмов" (себто, в умовах 1990-2000-х – це комунікація бандитських "тьорок"), модних тусовок та гламурних журналів українська мова не зуміла ствердитися. Коли Владі Литовченко та Миколі Левченку (це секретар міськради Донецька, якщо хтось забув) стане не впадлу публічно поговорити українською, я повірю, що в Україні справді існує двомовність (коли і російська, і українська мови можуть повністю охоплювати увесь стильовий діапазон), а не специфічна посттоталітарна диглосія (точніше, функціонально та стильово обмежена двомовність). Поки ж останній (секретар, себто) відверто глумиться з мови, якою розмовляють його дід та баба (корінні донбасівці, до речі). Коли "модним" людям з Києва не в публічній комунікації (на телебаченні), а в приватному спілкуванні буде класно розмовляти по-українськи, я повірю, що нинішнє покоління пропагандистів української мови – круті чуваки.

Той самий Шевченко так і не діждався своєї адекватної інтерпретації (на відміну, скажімо, од Гоголя, Пушкіна, Достоєвського, Міцкевича), немає цікавих книжок про Шевченка – є або апологетика, або Бузина (виключення з відомих мені: книги Грабовича, Забужко, Леоніда Плюща, а також суто літературознавчі дослідження Валерії Смілянської).

Висновок такий: українській ідентичності загрожує перспектива маргіналізації, обнулення та зникнення, поки вона знаходиться у руках неефективних керманичів та "жерців".

В мирний час можна пливти по течії і особливо не ковбаситися.

Але ж зараз – війна. А на війні інколи вбивають. Не лише окремих людей, а й цілі країни та народи. Скажімо, у літака-бомбардувальника заклинило люк і усі ядерні боєголовки випадково просипалися золотим дощем на голову якимось щасливцям. І, як в тому анекдоті, – нема вашої Америки (Австралії, Англії, Росії, України, Ірану, Ізраїлю, Китаю)...

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.