Андрій Окара: ''Провінційність – поняття не географічне, а духовне'' (''Газета по-українськи'')

Мої враження про 350-ліття Конотопської битви ТУТ.

Враження про Батурин будуть ось-ось.

Дивує багато людей, що відписалися на конотопську тему, які називають себе чомусь ІСТОРИКАМИ або ПОЛІТОЛОГАМИ. Але те, що доводилося читати з цього приводу, в абсолютній більшості – то тупа пропаганда, розрахована на лохів. Ще раз заохочую переглянути Інтернет-конференцію з цієї теми Тетяни Яковлевої (до речі, саме вона знайшла у 2004 році т.зв. "Батуринський архів"!).

Усіх розумних людей закликаю переглянути наукову збірку, підготовлену в Інституті української археографії та джерелознавства імені М.С. Грушевського НАНУ: Гадяцька унія 1658 року / редкол. П. Сохань та ін. Київ, 2008. 342 с.

АЛЕ ПРО ІНШЕ...

Нещодавно "Газета по-українськи" (кореспондент Наталя Вісич) запитала мене – що я думаю про феномен провінції та провінційності – чи можна стати відомим, живучи далеко від столиці. Ось що я відповів (скорочено опубліковано у номері за 24 липня). (На жаль, це видання – як завжди – переплутало мої біографічні дані. Але то таке:)

____________________________________________________

Андрій Окара, політолог, директор Центру східноєвропейських досліджень, Москва

- Як провінціалу стати відомим, досягти успіху в кар'єрі та творчості? Як прославитися? Що для цього треба робити, які якості характеру для цього потрібні? Чи кожен може стати знаменитістю?

- Нікому не побажаю стати просто відомим або знаменитим. Слід прагнути бути перш за все цікавим та змістовним, а не просто відомим та знаменитим. Зараз, в гламурну добу, є безліч телевізійних "звіздунів" – абсолютно беззмістовних людей, але телеглядачі ледь не моляться на них. Але як тільки такі зникають з телевізора чи із скандальних таблоїдів, все – їх більше немає, бо вони абсолютно порожні.

В наш час в усіх галузях культури, політики, суспільного життя не вистачає змісту та осмисленості, тому наявність такої чесноти як змістовність – це конкурентна перевага і шлях до справжньої знаменитості та слави.

Простий підрахунок показує, що більшість видатних людей народилися в провінції, а померли у столицях. Чому так?

Талановиті люди, що народилися у провінції, часто мають високу пасіонарність та шалену пробивну енергію – їм треба про себе заявити, закріпитися в столичних колах, змусити читачів та глядачів себе полюбити. Уявімо, якби той самий Гоголь народився в Санкт-Петербурзі – ким би він став? Столоначальником? Але точно не тим Гоголем, якого ми знаємо і любимо.

Найчастіше саме талановиті провінціальні митці, що прибувають до столиці, є трансгресорами – вони порушують існуючий канон, намагаються вийти за існуючі рамки – саме в такий спосіб виникають інновації та мистецькі відкриття.

Отже, більшість митців у будь-якій столиці – це колишні провінціали і столичні жителі у першому поколінні. Але вже їхні діти, що народилися у столиці, часто чомусь позбавлені креативності та пробивної сили своїх батьків. Принаймні, така тенденція, хоч є і виключення.

Одна моя знайома – відома журналістка, що народилася у Вінницький області і реалізувалася саме в Києві, якось висловилася на адресу киян: ""Кієвлянє" – це паразити, які не хочуть працювати і живуть за рахунок здачі в оренду нам, провінціалам, своїх квартир".

Зараз, в добу Інтернету, в багатьох галузях повноцінно реалізовуватися можна і не виїжджаючи з провінції. Головне – мати якусь свою понадідею, своє відкриття, своє неповторне бачення світу. Але, звісно, для мистецтва, приміром, вкрай важливе середовище колег-однодумців – це та сама богема.

В такому середовищі ідеї та художні відкриття могли б вирости та загартуватися. Тому усім українським провінційним містам треба плекати появу художніх середовищ, осередків культури та інтелігентських середовищ, де б жила якась думка, якісь цікаві інтелектуальні процеси. До таких осередків треба віднести: художні галереї, театри, професійні художні колективи (хори, оркестри), інститути та університети з міцними традиціями, нежлобські газети, розумні програми на місцевих теле- та радіокомпаніях, інтелігентські клуби, творчі спілки, які не перетворилися на "відстійні лавочки", цікаві регіональні Інтернет-сайти, регулярні мистецькі та фольклорні фестивалі та ін.

Нажаль в більшості відомих мені обласних міст України місцева влада нічогісінько не робить для того, аби позбавити свої регіони отого нафталінного духу провінційності та заскорузлості. І це легко пояснюється ґенезою сучасної політичної еліти – її цікавить насамперед власне збагачення в короткий термін. Плюс власний "плінтусний" культурний рівень. Там же, де у влади опиняються культурні та просунуті політики (мені відомо лише кілька таких прикладів), все спрямовується на те, аби перетворити свій регіон на міцний культурний центр.

В провінції часто занижені критерії для оцінки того чи іншого креативного продукту – мовляв, "и так сойдет". Тому провінційність – це насамперед не географічне поняття, а загальна заниженість критеріїв оцінки того чи іншого виду діяльності.

Тому головне для будь-якого митця чи вченого – це виганяти з себе провінційність не як місце проживання, а як спосіб мислення. Для цього не обов'язково пертися в столицю. Але обов'язково відкинути поблажливе ставлення для себе та своєї творчості, виставити до себе самого "гамбургський рахунок" і мати всередині себе міцний стрижень. Бо провінційність – це насамперед не географічне, а духовне поняття.