Андрій Окара: ''Коли в Україні з'явиться політик, здатний реально зайнятися модернізацією країни, піду працювати до нього за ''добре слово''
Вікторія Курочка, "Нова газета по-полтавськи"
Він народився в Росії, але досконало володіє українською. Живе в Москві, часто працює в Києві, навідується до Полтави, любить українську неформальну музику, чудово орієнтується в літературі і має модну, з огляду на вітчизняні реалії, професію. Андрій Окара – відомий російський політолог та політтехнолог.
- Пане Андрію, як ви прийшли в політологію?
- Ще донедавна на політолога чи політтехнолога ніде не вчили, тому у кожного, хто зараз цим займається, свій шлях. Але найбільше у цій професії людей з історичною, філософською та журналістською освітою. Я ж закінчив юридичний факультет Московського Університету й аспірантуру Інституту держави та права Російської Академії Наук. Якийсь час займався дисертацією з філософії права та юридичною практикою одночасно, але згодом мене повністю захопила соціально-політична стихія. Як на мене, цікавіше працювати над ландшафтами майбутнього світу і займатися соціо-культурними та політичними процесами, аніж судитися за чуже майно.
Тепер моє професійне життя має три виміри: по-перше, це соціальна філософія – проблематика "світобудовного проекту", що йде на зміну західному Модерну, постглобалізація, війна цивілізацій, соціальна етика тощо. Зараз в цій галузі я розробляю стратегію конкурентоздатності східнохристиянської цивілізаційної спільноти та нової політичної філософії, побудованої на деяких специфічних новітніх уявленнях.
По-друге, це політологія – і як політична наука (тут займаюся проблемами розвитку політичної системи та політичної культури в Росії та в Україні, проблемою ротації еліт та формуванням нової еліти, а також російсько-українсько-білоруськими відносинами), і як коментаторство актуальних політичних подій – кожен день відповідаю на питання допитливих журналістів. (посміхається)
І, по-третє, це політичні технології, політичний та корпоративний маркетинг – це вже не теоретичний і не ідеологічний, а суто практичний вплив на суспільно-політичну та інформаційну дійсність. Коли голова завантажена складними соціально-філософськими проблемами, повірте мені – якісь утилітарні проблеми розкрутки того чи іншого політика, партії, корпорації чи торгівельної марки вирішуються дуже просто – майже як горіхи лузаєш. Що таке придумати ефективний білборд чи політичний меседж порівняно з війною континентів! (посміхається)
"ВІКТОР ЮЩЕНКО – ФЕНОМЕН. ЗА ТРИ РОКИ ПОДОЛАВ ШЛЯХ ВІД ГЕРОЯ ДО АНТИГЕРОЯ"
- Основна проблема української політичної дійсності в тому, що суспільство давно вимагає нової еліти – групи людей, здатної якісно змінити країну та соціальну дійсність. Але поки що жодної людини, політичної партії, соціального руху чи неформального угрупування на обрії не видно.
Якби був кандидат в президенти чи якийсь політик, здатний не просто гратися в красиві слова, а запропонувати більш-менш реальний спосіб соціальних змін та модернізації України, я би пішов працювати на його кампанію чи політичний проект безкоштовно – за "добре слово". Більше того, сам би йому шукав, де взяти гроші. Пару років тому з'явився "Український прорив" Юлії Тимошенко, побудований на неоліберальній ідеї конкурентоздатності й написаний під керівництвом самої Тимошенко та українського економіста Юрія Полунєєва. Була не програма, а маніфест "10 кроків назустріч людям" Віктора Ющенка, була програма Інни Богословської, Рінат Ахметов замовляв американцям стратегію розвитку української економіки. Але, на жаль, дуже мало хто з подібних теоретиків та стратегів шукає реалістичних шляхів для реалізації цих образів світлого майбутнього. Тому найчастіше виборцям доводиться вірити політикам на слово: "Зробимо, збільшимо, змінимо, підвищимо!..." А як це вони збираються зробити? За рахунок яких ресурсів? Причому, йдеться не лише про фінанси. Чи є в майбутнього президента чи прем'єра команда мудрих стратегів та ефективних управлінців? Ніхто не вдається у подібні "дрібниці". Тому доводиться константувати, що абсолютна більшість подібних "передвиборчих програм" – просто гра у слова. Розробити реальну програму розвитку та модернізації країни, до того ж в умовах глобальної кризи – страшенно складна проблема.
- Хто найреальнійший кандидат у Президенти України, зараз, напередодні передвиборного марафону?
- На даний час три кандидати, серед яких відбувається реальна конкуренція: Віктор, Юлія, Арсеній. Останній, мабуть, найслабший, але він може стати лідером олігархічного консенсусу. Тобто олігархи можуть домовитися саме з ним, що він збереже status quo і не буде потрошити їхні активи. Уявіть собі таку "семибоярщину" або як в єльцинській Росії "семибанкірщину", а президент в них – такий хлопчик на побігеньках. Саме тому в Яценюка і немає ніякої команди – вона йому взагалі не потрібна! Його "команда" – це Пінчук, Коломийський, Фірташ та далі за списком. Подібна перспектива цілком реальна. Зараз Арсеній самим тільки своїм чималим рейтингом псує настрій двом іншим – Юлії і Віктору. Але хоч його і намагаються подати як першого представника нового покоління, здається, він останній і наймолодший зі старої генерації. І справа навіть не в його жахливій візуальній рекламі "Врятувати країну", яка б личила абсолютно невідомому кандидату – для підвищення впізнаваності. Саме фактор Арсенія підштовхує різні політичні сили до спонтанних непродуманих дій. Той самий Віктор Федорович на початку червня здійснив найяскравіший за всю свою політичну кар'єру вчинок – "кинув" Юлію Володимирівну і поховав "широку" коаліцію. Свого часу Віктор Ющенко називав себе "сином" Леоніда Кучми. Судячи з усього, Яценюк – це "син" Ющенка та "онук" Кучми. Самому ж Ющенку за кілька років вдалося пройти яскравий кар'єрний шлях – від "Месії", за якого сотні тисяч людей готові були вмерти на Майдані, до технічного кандидата, що грає на боці Яценюка проти Тимошенко.
"НАЙВДАЛІША ПІАР-ЗНАХІДКА В УКРАЇНСЬКІЙ ПОЛІТИЦІ – КОСА ЮЛІЇ ТИМОШЕНКО"
- Чому в політичному піарі так багато російських чи американських спеціалістів? Українці некомпетентні?
- Насправді українців у цій галузі в Україні набагато більше, ніж іноземців. В піар-командах провідних політичних сил є всякі – і російські, і західні, але більшість – це українські люди. Російські політтехнологи відверто спаплюжили свою репутацію на останніх кампаніях. І думка про те, що у чиїйсь команді тільки американці чи тільки російські, – помилкова. До речі, одна з причин, чому росіяни хочуть працювати в Україні, – відсутність конкурентного політичного процесу в самій Росії. Ті, хто раніше працював на губернаторських чи мерських виборах по всьому російському простору, нині або йде в споріднені галузі – лобізм, корпоративний піар, рекламу, або приїздить в Україну.
- За роки вітчизняної незалежності, який політтехнологічний хід ви назвали б найкращим?
- Якщо говорити про імідж та брендінг, то однозначно – це коса Юлії Володимирівни, а також увесь її політичний образ. Автор коси – вона сама. Якщо казати про великі процеси, то Оранжева революції і все, що з нею пов'язане. Якщо казати про передвиборчі технології, то чимало цікавого було у соцпартії – газета "Сільські вісті", технології роботи на місцях у сільській місцевості Центральної України. Найяскравішим моментальним політичним самогубством був вчинок Олександра Мороза три роки тому, найяскравіше сповільнене політичне самогубство продемонстрував Віктор Ющенко.
"У РАДЯНСЬКОМУ СОЮЗІ ВОРОГОМ БУЛИ США. У РОСІЇ – УКРАЇНА І ГРУЗІЯ"
- У чому загадка протистояння Росії і України? Воно реальне чи надумане?
- Зараз, на жаль, – це логіка поведінки російського керівництва. Аби відволікти народ від внутрішніх проблем, від проблем суто російських криз треба придумати "ворогів" за межами країни. Російській економіці реально загрожує падіння цін на нафтовому ринку, досі не дає спокою "кавказьке питання"... А в російських ЗМІ культивують тему "ворожих" України і Грузії. І так далеко це зайшло, що недавня заява Медведєва про те, що Україна і Грузія – це історичні союзники Росії, що проблема не в країнах, а в їх керівництві, сприймаються як нове слово!
Це найлегший спосіб вирішення будь-якої проблеми – пошук ворогів замість з'ясування причин! Так вже колись було із США у Радянському Союзі. Зараз ця країна стратегічний партнер Росії. Дивитися, читати слухати все це нормальній людині, яка хоча б мінімально обізнана із реальною ситуацією в СНД, практично неможливо. Все це було видно, скажімо, наприкінці минулого року, коли відзначалися роковини Голодомору, або під час відзначення 300-річчя Полтавської битви – наприклад, російська офіційна делегація свідомо не покладала квітів до пам'ятника українському козацтву на Панянському бульварі. Добре, що Чорномирдін згладив проблему – мовляв, переплутали щось.
"УКРАЇНА БАГАТА ЗЕМЛЕЮ І ЖІНКАМИ"
- Як Вам здається, відзначення 300-річчя битви Полтаві вдалося?
- Будь-який процес можна описати двояко: мовляв, якби не було, а все могло бути набагато гірше (чи навпаки – набагато краще). Так і тут. Можна вважати, що все могло бути ще гірше, тому все відбулося на пристойному рівні. У мене тут немає оптимізму: напередодні урочистостей з'явилося звернення Олекси Руденка, провідного в Україні спеціаліста із військових реконструкцій, який мав займатися і реконструкцією полтавського бою. Передбачався приїзд близько 250 реконструкторів зі Швеції, Норвегії, Фінляндії, пострадянських країн. Метою було зробити таку цікаву воєнну реконструкцію, аби вона стала щорічною і щоліта до Полтави приїздили юрби туристів – як це буває в Ватерлоо, Бородіно чи з недавніх пір у Кам'янці-Подільському. Але, на жаль, так не сталося. Я не хочу нікого критикувати чи судити, але доводиться констатувати: в наступні роки ніяких туристичних паломництв до Полтави не передбачається.
- І тепер нема ніяких можливостей заманити туристів до Полтави?
- Можливості є, але тепер для цього необхідно дуже добряче вкластися в рекламу. Як то кажуть, "у вас не будет второй возможности произвести первое впечатление". Якби цього року все було б зроблено так, як попередньо планувалося, не треба було б так сильно витрачатися на рекламу надалі.
- Згідно з прогнозом одного із вітчизняних екстрасенсів, Україна, як самостійна держава, не має майбутнього. Ця гіпотеза стала досить популярною в світовій павутині. Як здається Вам, як професіоналу, завтра у країни є?
- А що то за екстрасенс такий? Скільки з його інших "пророцтв" справдилися? Я сам таких "екстрасенсів" та астрологів знаю, може, з десяток – за досить невеликий гонорар (у 100-200 доларів) можуть напророкувати, чого замовите. Більш розкручені "фахівці" ладні зробити те саме, але за більші цифри. Тому маємо справу не з якимись складними пророцтвами, а з інформаційною війною – мовляв, Ванга щось там передбачала, Нострадамус писав про розпад України, Глоба уві сні побачив майбутню російсько-українську війну.
Особисто я вважаю, що в України є дуже цікаве майбутнє, тому що українська політична система здатна до змін знизу, а не лише згори, як російська. Крім того, вона "не переварює" будь-якого авторитаризму. Тож проблема лише в тому, аби нинішня українська еліта не встигла розпродати усі українські ресурси до приходу нової еліти. Ну а найцінніші зараз ресурси з недорозкрадених – це унікальна українська земля та не менш унікальні українські жінки.
Я думаю, що в України буде все добре. Проблема лише в тому – коли це станеться і чи ми з вами до того часу доживемо...
Вікторія Курочка, "Нова газета по-полтавськи", N29 (63), 29 липня 2009 р.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
