Андрій Окара: "Не розумію, що на різдвяних білбордах Януковича робить цей отфотошопений мужик?"

Андрій Окара: "Soft power: версія українського православ'я"

Опубліковано: "Релігія в Україні".

Питання ставила Алла Дмитрук

- Пане Андрію, релігійність того чи іншого політика автоматично робить його більш моральним?

- В українському суспільстві існує уявлення, що людина, яка декларує свою релігійність, є більш моральна і порядна – що вона не кине у справах і не вдарить вас зненацька з-за спини цеглиною. Звідси випливає уявлення, що вона у своїх вчинках керуються не лише політичними, себто прагматичними та егоїстичними, але й моральними та духовними критеріями. Тобто такій людині ніби видається певний кредит довіри. Але політики – люди хитрі та цинічні за своєю природою, тому вони намагаються використати електоральний потенціал Церкви у своїх інтересах.

Ось Ющенко та Янукович наввипередки вітають електорат з Різдвом Христовим, але хочеться вигукнути: "Не вірю!". Зараз по Україні розвішані різдвяні білборди Януковича – такі блакитні, красивенькі, з церквою посередині. І таке виникає нерозуміння: що на них робить цей отфотошопений мужик?

На нинішніх президентських виборах конфесійний фактор не є визначальним, бо явне декларування себе як прихильника тієї чи іншої конфесії не супроводжуватиметься суттєвоим зростанням рейтингу.



- Очевидно, в Україні інакше думають прихильники так званого політичного православ'я та довічної єдності з РПЦ?

- Саме так. От митрополит Одеський Агафангел та його однодумці не соромляться декларувати, що Янукович – "єдиний православний кандидат". Крім того, людям цього кола притаманне уявлення, що Україна – це помилка історії, що кордони між Україною та Росією – це тимчасова умовність: мовляв, за часів СРСР поділ на республіки був суто адміністративним.

- Тепер от з'явилася концепція "Русскаго Міра", покликана подолати "духовний розкол" москвоцентричного простору.

- Саме так, хоча, як на мене, деякі заяви і тези, які можна почути в контексті концепції "Русскаго Міра", межують з етнофілетизмом, коли релігійна ідентичність замінюється етнокультурною.

На жаль, зараз забулося, звідки взявся концепт "Русскаго Міра". А виголосили його першими на початку 2000-х відомі політтехнологи-"методологи" Петро Щедровицький, Єфим Островський та Сергій Градіровський. У них "Русскій Міръ" розумівся трохи інакше, ніж зараз це проповідують представники церковних кіл – йшлося про культурний простір, в якому функціонує російська літературна мова і в якому трохи інший формат наукового та філософського мислення, аніж в англомовному, німецькомовному, франкомовному чи арабомовному світах. Мовляв, мова – це "дім буття", як у Гайдеггера. Ну і ще передбачалася мовна та політична солідарність з усіма емігрантами з колишнього СРСР.

Тепер же концепт "Русскаго Міра" є формою впровадження доктрини "большой русской нации", яка, як і до революції, говорить про "триединый русский народ", що складається з трьох субетносів – великорусів, малорусів та білорусів, і в яких є спільна літературна мова – "общерусский язык". Тому українська та білоруська мови з цього погляду є конкурентами вказаної концепції.

Ще з 1830-х років тривала боротьба концепції української ідентичності та ідентичності "большой русской нации". Але більшовики поклали цьому край – вони вигадали іншу концепцію – про три окремі східнослов'янських народи, які, правда, мали спільного предка – "давньоруську народність" та спільну колиску – Київську Русь. Це теж був ідеологічний концепт, створений радянськими істориками у 1930-х. Він існував до розпаду СРСР, але у 2000-х знову постала проблема інтеграції східнослов'янського простору. Доктрина східнохристиянської цивілізації не виконує цієї функції, оскільки вона не є росієцентричною чи москвоцентричною. А от "Русскій Міръ" – якраз те, що треба – але з геополітичної точки зору. Тому знову чуємо ці арії про "триединство народа святорусского".

- Яким є місце в цій концепції патріарха Кирила, що виступає її публічним провідником?

- Є очевидні паралелі між тим, ким мислить себе патріарх Кирил у сучасній історії Росії та РПЦ, і періодом правління патріарха Никона. Пригадаємо, що Никон теж виступав ідеологом приєднання Лівобережної України та був глашатаєм "греко-российской империи". Для неї необхідно було мати спільний канон, спільні богослужебні книги. Звідси так звана "книжна справа", утвердження в Московській Русі нового обряду (за українським та грецьким зразками) та фактично – геноцид великоруського населення на державному рівні – йдеться про старообрядців. У такий кривавий спосіб створювалися підстави для приєднання до Московського царства православних України, Молдавії, а пізніше й уніатської Білорусі.

Хтозна, чим би скінчилася ця історія, якби патріарх Никон не вступив у пряме протиборство з царем Олексієм Михайловичем і не зазнав поразки у цьому двобої, скінчивши свої дні у підмосковній Істрі – в Ново-Єрусалимському монастирі. У мене складається враження, що патріарх Кирил відчув себе новим Никоном і прагне вивищитися над владою світською, себто державною. Але він добре знає, чого це вартувало Никону, тому робить це не публічними шляхами, без зайвого підкреслення своїх намірів.

За майже 20 років існування незалежної Росії не було вироблено чіткої геополітичної концепції та стратегії державного розвитку. Спроби були: так, було оголошено про "ліберальну імперію" Чубайса, про "енергетичну наддержаву" Путіна, було чимало ідеологічних проектів, як, приміром, проект "Русской доктрины" Віталія Аверьянова. І от тепер настала черга "Русскаго Міра".

- Яку альтернативу можуть і повинні запропонувати українці у відповідь на цю та подібні експансіоністські концепції?

- Те, що вже було в XVII-XIX століттях: сяйво духовного просвітлення, українського Христа, образ Києва як Нового Єрусалима. Говорячи мовою сучасних технологій, актуальною є soft power, себто українська православна "м'яка сила". Навколо концепції нової християнської України мають згуртуватися всі – інтелектуали, клерикали, прості люди. Усі, кому небайдужі доля українського православ'я та України як духовної та екзистенційної реальності. Тут потрібна чітка стратегія подальшого розвитку, адекватна послідовність дій.

- Що для цього треба зробити?

- Насамперед, потрібні політичний суб'єкт та воля. Також необхідна розвинута інфраструктура, у тому числі, медіапідтримка – ЗМІ, дискусійні майданчики, бурхлива інтелектуальна діяльність – нові книжки, нові концепції, нові угрупування інтелектуалів. Вагомим чинником у розробленні та втіленні такої стратегії повинна бути адекватна політика світської влади. Церковні та державні очільники повинні проводити послідовну та стратегічно прораховану церковну політику – як всередині України, так і за її межами. Ну і потрібно визначитися з Помісною православною церквою – чи вона потрібна Україні? Якщо потрібна, то якими засобами, в який термін? Яка роль у цьому процесі Московського і Константинопольського патріархатів?

- Щодо участі церкви у президентських виборах?

- Гадаю, неприпустимо використовувати Церкву в нинішніх огидних політиканських ігрищах. На щастя, церковні очільники це усвідомлюють, тому Церква, слава Богу, максимально дистанціюється від поточних виборів (за винятком окремих ієрархів, які, мабуть, розглядають Церкву як філіал виборчого штабу того чи іншого кандидата). Крім того, зараз склалася така ситуація, що людина адекватна не може мати симпатиків серед кандидатів на президентських виборах. Церкві личить закликати до миру та суспільної злагоди, тим більше, жоден з кандидатів, як на мене, не дотягає до тих чеснот, які повинен мати християнин згідно з заповідями Божими.

Питання ставила Алла Дмитрук

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.