Музика (16). ''Нуль баксів на місяць, і всі його трахають, трахають'': Юрій Андрухович, який спонукає до еміграції донецьку співачку Ольгу Акулову
Десь два з чимось тижні тому, в один день, в моєму житті трапилися дві знаменні події: я прочитав памфлет Юрія Андруховича, точніше інтерв'ю, де він каже про необхідність відокремлення Криму та Донбасу як "неукраїнських", а то й "антиукраїнських" регіонів. В той самий день я абсолютно випадково відкрив для себе Ольгу Акулову.
Хто така Ольга Акулова – зараз майже ніхто не знає, але скоро, гадаю, про неї будуть знати всі.
Правда, якщо Крим та Донбас, за Планом Андруховича, буде од'єднано, можливо, Україна так і не встигне дізнатися про цю неординарну дівчину. Хоча тоді вона точно стане зіркою сучасної російської музики – так що все одно, не загубиться.
Отже, Ольга – така собі донецька співачка, автор власних пісень. До того ж, співає лише українською мовою. І не тому, що якась затята "бандерівка", "націоналка" чи "свідомітка", а просто їй так подобається. Сама пише музику та слова, разом з командою роблять аранжування – виходять дуже цікаві, як на мене, композиції.
Я натрапив на неї абсолютно випадково – в Інтернеті. Це Петра Наліча розкрутили завдяки "YouTube". Ольга маловідома ще навіть в Інтернеті – її знають хіба що в Донецьку та на тих фестивалях, де вона співала.
Порівняти її можна, мабуть, з Ольгою Богомолець постгітарного періоду (здається, вони навіть зовнішньо схожі), але у Ольги Б. лірика більш романсового типу, побудована на складних текстах – Ліни Костенко, інших "шістдесятників" та інколи своїх власних.
У Ольги А. тексти не так романсові, як, скоріше, пісенні.
Її можна також порівняти ще з одною пісенною дивою українського музичного простору – Марією Б., але у Бурмаки на першому місці – гітари, рок-традиція і своєрідні тексти, які не є ані романсовими, ані пісенно-естрадними, а, скоріше, авангардними словобудовами.
Як на мене, Ольга А. з її навколоджазовим драйвом найбільш близька до естетської російської співачки, широко відомої у вузьких колах, Ірини Богушевської. Наприклад, композиція Ірини Б. "Наперегонки с волной" про те, як лірична героїня, що перетворилася на дельфіна, зве свого обранця у високий світ тонких матерій, а він реально гальмує і "не доганяє":
Не броди по берегам пустынным,
Не зови, не жди – и не грусти.
Если б только смог ты стать дельфином,
Нам бы было по пути.
Если бы вошёл ты в эти воды,
То теперь бы наравне со мной
Под огромным небосводом,
Невесомый и свободный,
Мчался наперегонки с волной.
У Ольги А. подібне жіноче почуття досади до партнера, що "не доганяє" тонких світів, в пісні "Злітай":
Не кажи тих слів, що ранять нас до болю,
Не звільняй серця з солодкої неволі,
Подаруй той подих, що бентежить душу.
Знаєш сам, що першим крок зробити мусиш.
Любий, коханий, не край мого серця -
Самотнє воно з горя в прірву зірветься.
Дай йому шанс розчинитись в твоєму! Дай!
Дай! Дай! Дай! Дай! Дай!
Поглядом вкрий, надією повним.
Ми з тобою разом – в одному човні.
Крила одні на двох з тобою. – Злітай!
Мій коханий, злітай!
(див. поруч на ЮТУБІ також інші композиції Ольги – "Не шукай", "Царівна", "Танго")
З музикальної точки зору у Ольги А. бачимо мікст ліричної пісні та міського романсу, а також цікаві джазові та латиноамериканські акорди, гармонії та ритми.
Але, за логікою Андруховича, Ольгу слід переселити до Росії – разом з її рідним Донбасом. Або примусово – вивезти до Львова.
Не хочу перелічувати імена Стуса, Голобородька, Світличного, Емми Андієвської, Івана Дзюби, Анатолія Солов'яненка, Володимира Сосюри, Олекси Тихого, бо і так зрозуміло, що без Донбасу історія України та української культури була б зовсім іншою.
Нещодавно, навесні, Перший канал російського телебачення (колишнє ОРТ) представив справжній шедевр власного виробництва – документальний фільм Леоніда Парфьонова та письменника Олексія Іванова "Хребет России" – про Урал. Виявляється, це настільки загадковий і невідомий регіон, що про нього можна розказати ледь як не про Ельдорадо.
Дивлячись те кіно, я постійно ловив себе на думці: адже Донбас – не гірший за Урал об'єкт для постмодерного естетського описання. Хіба що його історія склалася пізніше за уральську, тому там немає стільки привидів з минулого та скелетів у шафах. Хоча, щодо скелетів, то на Донбасі їх точно не менше, але не у шафах, а у шахтах.
Ну а Крим, як відомо, це просто окрема планета, хоч і добре відома. Про Крим можна говорити безкінечно. І ніхто не винний в тому, що Перший російський телеканал знімає цілий серіал про "Русский Крым, который мы потеряли", а жоден з українських не знімає власної кримської телевізійної історіософії.
Гадаю, відкриття Донбасу для усієї України – ще на часі.
Якщо, звісно, згідно з Планом Андруховича, його не відріжуть од України та не приєднають до Російської Федерації. Але тоді про Донбас Леонід Парфьонов неодмінно зніме дуже гарне кіно – на що поки не спромоглися українці.
Зрозуміло, що сепаратизм в Україні – феномен не стільки кримсько-севастопольсько-донбасівський, як галицький. І якби не Центральна Україна, яка є "хартлендом" і головним генератором української ідентичності, ніякої Великої України ніколи б не було навіть у мріях – була б західноукраїнська Рутенія та Південно-Східна Новоросія.
А вообще-то лично для меня, как москвича, разницы между Львовом и Донецком почти не существует: и там, и там говорят на искалеченном, неправильном русском литературном языке – "русском-для-бедных", лексика которого примерно на 30% беднее лексики "российского русского". Кроме того, в русском литературном языке не существует фрикативного "Г" и слова "ШО".
И во Львове, и в Донецке господствует несубъектное самоощущение – одни (и среди них Юрий Андрухович) видят себя провинцией империи Габсбургов, другие – "опорным краем" Советского Союза. И там, и там памятники историческим персонам воспринимаются как политические манифесты.
И во Львове, и в Донецке господствует специфическая украинская политическая культура, не имеющая почти ничего общего с российской моноцентрической политической культурой (донецкая любовь к иерархии имеет нероссийское происхождение и поясняется прежде всего влиянием заводского уклада в социально-экономической сфере). Поэтому в России невозможна никакая Оранжевая революция, зато возможен "русский бунт", который, по словам "Нашего Всего" (Пушкина, кто еще помнит), бессмысленен и беспощаден – хоть во времена Пугачева, хоть в 1917 году, хоть в 1993-м. И во Львове, и в Донецке у людей учащается пульс, если они слышат фамилии Бандеры и Шуевича. А россиянам, по большому счету, по барабану и Бандера, и Петлюра, и Мазепа.
В конце концов, в Украине даже терактов не было – до известной трагедии в Запорожье.
В общем, сомневаюсь, что России и россиянам нужны эти самые, столь любимые Юрием Андруховичем регионы – Донецкая и Луганская области, Автономная республика Крым и город-регион Севастополь.
Да, возможно, они нужны российскому историческому самосознанию и самолюбию.
Но уж точно не нужны ни российскому Пенсионному фонду, ни российскому федеральному бюджету.
Так что в этом отношении Юрий Андрухович не одинок.
Взагалі, я, як і багато інших, довго чекав на новий роман Андруховича. Або на його нові вірші. Або, принаймні, на нові тексти для групи "Мертвий Півень" – щось на кшталт "Сто баксів на місяць, і всі тебе трахають, трахають". А замість цього – заява про Крим та Донбас. Хоча чому б не припустити, що ця сепаратистська епопея є оригінальною рекламною кампанією з розкрути нового шедевру?
Адже не нам з вами вчити Юрія Андруховича селф-піару...
Лівий берег
26 серпня 2010 р.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.