Пінгвіни не винні
Глухе село в Верховинському районі Івано – Франківської області. Зупинились з дружиною на березі гірської річки. На дорозі курява сонце в зеніті, а перед нами прохолодний потік води. Єдине, що "колючим дротом" відділяє нас від райської насолоди – це купа сміття на березі: пляшки з – під горілки та пива поруч розкидані гори недопалків (місцева "еліта", очевидно, палить виключно синій Bond). Після недовгих роздумів починаємо зачистку території. На щастя щедрі відпочивальники залишили по собі цілісінькі, майже, нові пакети HUGO BOSS. За 15 хвилин повні мішки, а на душі усмішка. Шлях до річки звільнено! Але це лише початок історії.
Зібрати сміття було не важко, набагато важче вирішити що з ним робити далі. Залишити пакети в селі було б не розумно. Отож, кладемо все це "добро" в багажник. Всі сподівання на розвинену інфраструктуру районного центру.
На в'їзді до Верховини нас зустрічають горді пінгвіни з задертими вгору дзьобами. Не знаю чому, але саме ці безневинні птахи Антарктики надихнули анонімного дизайнера на створення сміттєвого бака. Нажаль, ширина дзьоба пінгвіна виявилась надто малою. Громіздкий пакет HUGO BOSS не підійшов по формату.
Їдемо далі. В центрі міста ринок. Тут продають практично все: одяг, цукерки, надувні човни, ікони з неоновим підсвічуванням і смачну бринзу. Поруч автостанція – головна транспортна артерія району. Залізничної колії тут ніколи не було, аеропорту, звісно, теж. Альтернативний транспорт лише коні. "Хай там як, цей спалах цивілізації просто змушений продукувати гори сміття, отже, тут мають бути великі баки для побутових відходів" – наївно подумав я. Повільно рухаюсь автомобілем вздовж вулиці, намагаюсь не пропустити будь – які натяки на контейнери. Тим часом позаду з багажника вже повіває специфічний запах – трофеї з річки це не лише скляні пляшки, це ще й підгнилі шкірки від бананів і позавчорашні консерви. Раптом вулиця закінчилась, а місцеві жителі на запитання про сміттєві баки лише знизали плечима. Сонце все ще високо. Через спеку мальовничі вершини Чорногорського хребта ніби пливуть в тумані. Піт стікає обличчям. Виходжу з машини і втомлено дивлюся в швидку воду Чорного Черемоша. Під ніс бурмочу пісню "Мертвого півня": Верховина, рідна мати, Не дай же нам погибати! Beautiful Карпати...
І раптом розумію чому в Верховині немає контейнерів! Навіщо стільки зусиль якщо поруч велика вода? Як сказав мені один знайомий гуцул: "річка все забере". Справді забере і віднесе, але питання куди? Так, ніби, там десь внизу казкові велети чи опришки Довбуша гігантськими рибальськими сітями виловлюють все те сміття і кидають в пащеку вогняного дракона сміттєпереробного заводу. На жаль, так не є. Вздовж Черемоша гори сміття...далі Прут... Дунай і Чорне Море.
Від цих думок аж сплюнув в пилюку, розтер підошвою як годиться і пішов назад в машину. "Десь тут має бути комунальне підприємство" – влучно зауважила дружина.
І справді, є контейнери чи їх немає, лежать гори сміття чи ні – наявність комунального підприємства в кожному районному місті України – це аксіома. Без надійної бригади комунальників жоден мер не зможе освоїти бюджетні кошти.
Вже за 10 хвилин я зупиняю авто під одноповерховим будинком з порепаними стінами та трухлявими вікнами. Вивіска повідомляє щось на кшталт: "Верховинський комбінат комунальних підприємств". Заходжу в середину, на дверях написано: директор. Тягну за клямку – зачинено. Далі ще одні двері, але і тут замок невдоволено клацнув у відповідь на мій потиск руки. Прочиненими виявились лише останні двері в бухгалтерію. Літня жіночка акуратно вдягнена в круглих окулярах з товстими лінзами сиділа за столом спиною до вікна.
Доброго дня! – радісно привітався я.
Добрий день. – усміхнулась у відповідь ввічливий бухгалтер комунального підприємства в самому серці Карпат.
Я коротко описав свою ситуацію і попросив про допомогу. Жіночка глибоко вдихнула і потім рвучко видихнула, вказівним пальцем спустила окуляри на кінчик носа і цього разу вже недовірливо подивилась на мене.
- Скільки у вас того сміття? – спитала вона.
- Два пакети HUGO BOSS – вже не так впевнено відповів я.
- Вони у вас з собою? – продовжувала допит комунальниця.
- Так. В багажнику – без надії зізнався я.
- Ну пішли, покажете!
Відкрив. Показав.
- Йдіть за мною – владно прозвучав голос бухгалтера. Я мимоволі підкорився.
- Пакети беріть, ми ж не на екскурсію! – останні слова прозвучали як жарт. І справді, яка екскурсія на відпочинку в Карпатах?)
Словом, пакети я залишив посеред подвір'я комунального підприємства під чесне слово працівниці, що за годину приїде сміттєвоз і все забере. Жодного контейнера в Верховині я так і не побачив.
Вже на прощання, коли сідав в машину, ввічлива бухгалтерка комунального підприємства урочисто промовила:
"дякуємо що дбаєте про чистоту Карпат!"
Приємно ж як, зізнався я сам собі і, водночас, подумки перефразував:
"дякуємо що дбаєте про чистоту Карпат ЗАМІСТЬ нас..."
Ввечері, коли від променів Сонця залишилась тільки далека заграва, ми з дружиною сіли на призьбі старої хати і хтось з нас пожартував: "оце так покупались!))) "
