''Мінські капці''
Ми йдемо стрімкою та закрученою кущами колючої ожини стежкою високо вгору. Наш задум величний, а намір твердий. Утім, мало хто знає, що недруги змовилися і пошили нам "мінські капці". Так, щоб ніхто з них не був причетний до злочину. Щоб ми самі послизнулися, а наша невдача виглядала як нещасний випадок. Дорогою нас поливають свинцевим дощем, а в обличчя дме зустрічний вітер. Наше місце вгорі, і ми йдемо туди слідами предків. Кожен з нас намагається не дивитися донизу, бо там, сиві від попелу пекельного вогню, сновигають тіні демонів усіх бід минулого.
Далекозорі вже бачать вершину, до якої тонкою ниткою торочиться наш шлях. Ті, що мрійники, вдивляються у небо і бачать там лише хмари, але їм добре і так.
Біда тому, що в дорогу ми рушили спонтанно. У нас не було часу на збори. Хоча це не вперше "на вози і посеред ночі". Цього разу ми самі, нас ніхто не гнав, бо інакше ніяк: "воля або смерть!". Спочатку все було добре. Харчів удосталь: на перше в нас була "слава", на друге – "героїчні спогади" і на десерт – державні нагороди. Так ми йшли цілий рік. "Мінські капці" тоді ще вилискували на сонці і були модним предметом гардеробу. Всі, кому вони не підійшли за розміром, одразу спустилися донизу і загинули в нерівних боях з демонами минулого. Але саме вони дали нам час вирватися вперед і піти вище вгору. За це їм вічна слава, пам'ять і честь!
Як тільки наш понурий караван відійшов від згарища, дим розвіявся. Промені сонця "відсунули" лінію горизонту на відстань трохи дальшу за влучний постріл снайпера. Одразу, ніби з під землі, повилазили пацифісти. Вони рвали свіжі квіти оберемками, плели з них віночки і водили хороводи. Раптом хтось в шаленому танку блаженства вигукнув: "ми за мир!". "Ми за мир...ми за мир..." – мов какаду з московським акцентом підхопили інші. "Мінські капці" стали помітно натирати ноги. Але усім, хто скаржився, пропонували роззутися і йти босоніж, бо на зміну нічого не пошили. Після цього невдоволені похнюпили голови і "прикусили язики".
Коли з харчами нам стало зовсім сутужно, згори скидали різні подачки. І не задарма, а в борг. Мовляв, коли доповзете, почнете віддавати. Але це нас не бентежило. Перспектива повернення боргів була найменшою із наших проблем. Якщо згори час від часу летіли "пакунки", то знизу, порушуючи закони фізики та згідно з правилами балістики, регулярно прилітало "каміння".
Гора, якою ми йшли, була "Меккою" усіх народів. На вершині кожного чекав успіх і перемога. Підкорити гору означало відбутися в історії. Одні народи тільки розпочинали свій шлях, інші його завершували. Базові табори біля підніжжя "кишіли" різними етносами.
Роми спали просто неба. Щовечора палили багаття, під гітару співали милозвучні романси, зичили всім щастя і пили закарпатське вино. Через це щоранку відкладали власний похід. Поряд стояв табір ескімосів. Химерна хижа вкрита порепаною шкірою оленів. На місці, де колись горіло багаття, лежав притрушений снігом попіл. Поруч старий згорблений алеут молитовно склав долоні і важко дихав на пальці щоб хоч трохи зігрітися. Його очі дивилися далеко за обрій, але погляд був спрямований глибоко досередини. Він намагався пригадати медитативний звук варгана, щоб не забути, для чого він сюди прийшов ще малою дитиною.
Табори забутих Богом та історією етносів, як правило, йдуть на "переробку". Сусідні "братні" народи поглинають їхню територію, перебудовують житло і, врешті, ущент стирають сліди їх попередніх власників.
Не всі народи, які вирушають у подорож від підніжжя гори, досягають успіху. Але розпочати шлях – це вже перемога.
Українці не вперше на цій стежці, але так високо ми ще не заходили. Сліди предків, що вказували нам дорогу, раптом скінчилися. Довелося йти навпомацки. Кожен метр давався важко. Крок за кроком ми переставляли "дерев'яні" ноги. "Оце нас взули" – думали ми, але, щоб не йти босоніж, боялися сказати про це вголос.
Одного дня на своєму шляху ми зустріли Мойсея. Його довга сива борода розвивалася на вітрі, а блакитні ризи складками спадали на поросле густим мохом каміння. Пророк сидів високо на пагорбі і зустрічав сумним, але привітним поглядом різні народи, які мов мурашки численними стежками вперто драпалися вгору. Мойсей, як годиться, запросив подорожніх на вечерю. На повільному багатті зварив кошерну юшку з грибами, густо приправив гострим перцем і кинув жменьку солі. Замість смальцю чорний хліб наммастив хумусом та заварив чай з шипшини. Ми довго говорили про се і те і не лягали спати. Одних цікавило, чому "політичний терорист" Бегін в Ізраїлі – беззаперечний національний герой, а в нас Бандеру шанує тільки пів-країни? Інші добирали слова, як краще запитати про репатріацію, бо в п'ятому коліні мали бабцю єврейку. Мойсей на все те мудро відповідав, але його розуміли далеко не всі. Бо на те він і пророк, щоб казати речі, які набудуть значення та змісту через багато років. Вранці наступного дня ми попрощалися. Обнімалися як брати, але залишатися довше не могли.
"Вам потрібно йти далі, бо в кожного народу свій шлях"- сказав Мойсей і щиросердно запитав: "А що то у вас за таке дрантиве взуття? Я б свій народ в таких капцях з пустелі ніколи не вивів".
Ми повільно перевели погляд на свої "мінські капці". Шкіряні ремінці мов змії обвили ноги і увіп"ялися в шкіру гострими краями. З глибоких ран текла змішана з дощем і болотом гаряча кров. П'яти були втоптані аж до сітки підошви, а попереду крізь дірки стирчали збиті об камінь та коріння дерев пальці ніг. Коли ми підняли голови, Мойсея вже не було. Рішення потрібно було приймати самостійно.
От ми і зупинилися на півдорозі і шукаємо поглядом свого Мойсея. Йти далі в "мінських капцях" неможливо. Повертатися назад – також. Наші вороги "ведут конструктивный диалог с Западом", союзники завжди "deeply concerned". Іншого виходу, окрім як шити власне зручне для ноги українця взуття, у нас немає. Як тільки затягнуться рубці на ранах, ми знову рушимо в дорогу. Кажуть, кінця цього шляху немає, зате в нас є спільна мета.
