Письменник і політика
Наша політика нагадує таку собі велику секту, в якій силою обставин керує кілька пресвітерів. І той, кого вони допускають у своє коло, мусить неодмінно приймати правила гри. Але ці правила несправедливі у суті своїй, як є історично несправедливим знаходження при владі саме цих персоналій. Тому справжній письменник ніколи не прийме по справжньому ні їх, ні нав'язуваних ними правил.
Ця тема цікава, масштабна і потребує ретельного дослідження. Але, на жаль чи на щастя, я не політолог, тому спробую лише накинути деякі тези та навпрямки. А вже якщо когось це зацікавить – хай долучається до розмови.
Сьогодні в літературних колах та на їх околиці популярним є гіпертрофоване афішування своєї аполітичності. Особисто мені важко зрозуміти, що це додає письменникам, бо ні на піар, ні на якість їхніх творів це жодним чином не впливає. Інколи це перетворюється у фішку і навіть стає смішним, щоправда, по-доброму.
Навряд чи хто заперечить, що все це є частиною персональної гри, орієнтованої на єдину мету – створення міфу довкола "себя любімого", чи міту – як кому до вподоби. Бо не може творчість існувати без міфологічної складової – вона тоді мов цукерка без обгортки. І свідомий цього письменник вивчає ситуацію: так, а що у нас сьогодні модно? Ага, алкоголізм відходить у минуле, наркотики реально небезпечні, гомосексуалізм приватизували гламурні тусовщики... Залишилася політика, яку всі ігнорують. От і спробую очолити цей процес!...
Насправді, все виглядає по-іншому. Вже те, що людина обрала шлях українського письменника, свідчить про її позицію. Зокрема, і політичну. Така людина, можливо на рівні підсвідомості, але дуже чітко розуміє різницю між країною і державою, між суспільством і владою.
Бо саме творча людина здатна відчути такі тонкі матерії, які слоношкірому фаховому політикові не просікти до кінця своїх нікчемних днів. І саме у творчої людини, як прийнято казати, низький больовий поріг і загострена реакція на будь-які порушення світоустрою, на добро і зло, на правду і брехню, на справедливість і лицемірство. Це його вразливе місце, а одночасно і перевага.
Чому? Дуже просто. Наша політика нагадує таку собі велику секту, в якій силою обставин керує кілька пресвітерів. І той, кого вони допускають у своє коло, мусить неодмінно приймати правила гри. Але ці правила несправедливі у суті своїй, як є історично несправедливим знаходження при владі саме цих персоналій. Тому справжній письменник ніколи не прийме по справжньому ні їх, ні нав'язуваних ними правил.
Тому моя думка – письменники мають прагнути максимально впливати на політику. І не лише своїми творами, а громадською діяльністю, громадянськими вчинками. І так вони й роблять – наразі, лише, коли припікає. Про це яскраво свідчать як вже призабуті "помаранчеві" події, так і недавні – "грузинські". Поки більшість політиків колупали пічку або власні ніздрі, письменники висловилися однозначно та так, що їх почули мало не в усьому світі. Правда, хто не хотів чути, той не почув.
На початку цього року, відзначаючи Міжнародний день поезії, ми жартома оголосили про створення ПУП – Партії українських поетів. Новина надзвичайно сподобалася ЗМІ, відповідно, думаю, і суспільству. Якби така партія була створена всерйоз – не знаю, як електоральну підтримку, але загальногромадську впізнаваність та популярність вона мала б неабияку...
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
