5 листопада 2013, 14:47

6 листопада – день відновлення московської окупації Києва

Завтра – вихідний день. І не просто вихідний – його доведеться відпрацьовувати в суботу. Бо нашим владним совкам "нє ймьотца" – ніби й до Европи сунуться, а ніяк від московської пропаганди відлипнути не можуть.

Тому й придумують "свята". Для них будь-яка дата, омита кров'ю і сльозами українців – свято. Так і пишуть у своїх недолугих розпорядженнях. І хоч би хтось подумав рудиментами сірої речовини – а що нам святкувати? Що одні окупанти посунули з території Києва інших? Велике свято, що й казати...

Здається, вже всі українці, окрім невеликої купки політичних авантюристів та низки "прімкнувших к нім" забамбулених пропагандою громадян, знають і розуміють український рахунок у Другій світовій війні. Незалежна країна не має відзначати знаменних дат свого окупанта. Це абсолютний нонсенс.

Будь-яка дата, пов'язана з минулими війнами, має бути винятково меморіальною. Ми мусимо поминати, себто духовно пам'ятати всіх своїх предків, які не зі своєї волі опинилися в тому страшному горнилі, які не за ідею, не за батьківщину, а за чужу "Родіну" і кривавого ката Сталіна (а саме так замполіти змушували кричати солдат, які йшли в атаку) полягли або від німецьких, або від смершівсько-енкаведистсько-московських куль. Це герої і водночас жертви. Душі їхні не завжди упокоєві, не відспівані. А тут "правнуки погані" влаштовують "празнічниє" концерти під георгіївськими стрічками. Сумно й гірко...

Кажуть, історія не буває "якби". Але ж могла бути! Тому нижче пропоную уривок з роману, який почав відлік існуванню в українській літературі напрямку "альтернативна історія".

Василь Кожелянко. Дефіляда в Москві

(уривок)

На площу вивели перших учасників тріумфальної ходи – за сценарієм полонених вождів, їхніх жінок і маленьких дітей, а насправді – два десятки якихось нікому не відомих дядьків. Сталіна з ланцюгом на шиї, як обіцяв усьому світові кульгавий Ґеббельс. – не було. Не було ні жінок, ні дітей. А йшли вгодовані перші, другі, треті й четверті секретарі обкомів ВКП (б) окупованих областей. І то – не всі. А лише ті, керівники яких не встигли чи не зуміли евакуюватися за Урал. Усі вони були у напіввійськових строях, добрих хромових чоботях, кашкетах захисного кольору без червоних зірочок і у довгих розстебнутих плащах. Йшли вони бадьоро, хоч і скуті були елеґантним нікельованим ланцюжком, перемовляючись між собою і роздивляючись навкруги, один крадькома курив у кулак. У них полетіли гнилі яблука, хоча, за Ґеббельсом, це мали бути помідори і протухлі яйця. Це – "щасливі визволені москвини" так виявляли свою зневагу до "мерзенного більшовизму". Москвинів у багатомільйонній Москві, які б хотіли прийти пожбурляти яйця і помідори у вождів більшовизму, виявилось небагато. Тому їх активно підсилили переодягненими у цивільне бійцями РОА. Солдатам напередодні видали яйця і помідори, які вони одразу поміняли на самогон, напилися до справжньої ідентичности з "вдячними москвинами" і для розваги кидали у "вождів більшовизму" гнилі яблука, які знайшли в румунському обозі. Коли з'ясувалося, що серед "вождів більшовизму" не виявилося Сталіна, вони геть втратили інтерес до "виявлення обурення" і, лускаючи насіння, ліниво споглядали дійство. За полоненими йшли сурмачі, вони надимались, але сурми видавали якусь какофонію, а не марші давніх германців. За ними есесівці, вбрані у ведмежі шкури, хоча Дмитро міг із будь-ким закластись на пляшку української з перцем, що половина з них була в собачих шкурах. Гаразд, а пси московські вам що винні? Древні ці германці несли прапори держав Антисталінської коаліції. Так і є! Десь сорок з гаком було червоних з білим колом, у якому намальовано чорну ліву свастику, зо два десятки різних штандартів з написами "Адольф Гітлер". І лише по одному прапору союзних держав. Нарешті виїхав на бричці, пофарбованій золотянкою, розведеною на оліфі, що треба було вважати золотою колісницею, сам великий фірер. Друг усіх народів світу, захисник цивілізації від більшовицької інвазії Гітлер Адольф Алоїзович. Треба віддати належне організаторам – коні були добрі, білі, ситі, підковані й баскі. За кучера був колишній будапештський жокей. Чоловік із Бердичева Вольф Жірінштейн, який вже 23 червня оголосив себе (тоді ще сам собі) фольксдойчем, вбраний у давньоримську туніку, тримав над головою Адольфа Великого дубовий вінок, пофарбований тією ж золотянкою. Вольф замерз, видно було, що його голі руки і ноги геть посиніли. Вінок у його руці дрібно тремтів. Сам тріюмфатор Адольф Гітлер був замотаний у пурпуровий плащ римського імператора поверх свого звичного сірого мундира. У правій руці він тримав щось середнє між царським скіпетром і маршальським жезлом – золоту паличку, прикрашену різьбленим орнаментом і увінчану золотою лівою свастикою.

Коли колісниця з Гітлером порівнялася з українським батальйоном, хорунжий Левицький ледве стримався, аби не спитати Гітлера: "Де твій ворог номер один, фарисею? Що, шкода стало братця по духу? І взагалі, Адольфе...". Дмитро, може, й крикнув би щось подібне, зіпсував би всю цю дефілядь, тим більше, що алкоголь до цього стимулював, але він стримався, тому, що знав: у кожного з цих есесманів під собачою шкурою "шмайсер" – порішать, і оком не кліпнеш. Тому хорунжий Левицький змовчав, але поклав собі більше Сталіна для Гітлера не ловити по уралах.

За колісницею йшли вожді країн Антикомінтернівського пакту. Так, як хотів Ґеббельс, не вийшло. Імператор Японії відразу заявив, що його імператорська величність не може йти пішки, коли простий смертний, навіть не самурай, їхатиме попереду на золотому візочку. Король Болгарії Борис зробився хворим, а президент дружньої Словаччини єпископ Тісо сказав, що брати участь у цьому содомі йому не дозволяє церковний сан, мовляв, Христос закликав до милосердя і негоже йому топтатись по честі й гідності повержених ворогів, хай вони й більшовики, отож послав замість себе якогось генерала. Генералісимус Франко, благодійник і спаситель Еспанії, просто не зважився покинути свою спацифіковану країну бодай на кілька днів, бо боявся генеральської змови, а маршала Петена, президента південного шматка Франції, ніхто й не кликав. З фінським президентом вийшло якесь непорозуміння, а з турецьким – скандал. Тому з вождів коаліції йшли лише п'ять керівників держав Італії, Румунії, Угорщини, Хорватії та України. Звичайно, і фінни, і турки, і японці, і решта союзничків прислали високих генералів і міністрів, але Гітлер їх не визнав. Зате допустив до колісниці своїх достойників: кульгавого Ґеббельса, Гіммлера в пенсне, обвішаного орденами, тому в розстібнутому пальті, Ґерінґа, лагідного Кальтенбруннера (Бормана залишив у Берліні на ґаздівстві) й зо два десятки генералів.

За версією Кульгавого (так увесь союзницький загал кликав Ґеббельса), вожді мали бути вбраними у історико-леґендарні костюми, з урахуванням національних мілітарних традицій звитяжних націй. Ґеббельс аж посинів від люті, коли побачив, що президент України Степан Бандера приїхав рано-вранці не в козацьких шароварах (шіріной в чорноє морє), малиновому жупані з кривою шаблею, прив'язаною до червоного пояса срібним ланцюжком, чоботах, намащених дьогтем, та з приклеєними вусами, а у звичайній офіцерській шинелі без знаків розрізнення, в мазепинці зі срібним тризубом і в чоботях, намащених не дьогтем, а наваксованих до дзеркального блиску.

Ґеббельс, побачивши таке, відразу заклав Гіммлерові, але той лише відмахнувся: де я тобі зараз червоні шаровари знайду. Тоді Ґеббельс цвікнув в очі Бандері, намагаючись вколоти його своєю нищівною, як йому здавалось, іронією:

- То що, пане, у нащадків козацького лицарства такі мілітарні строї?

- Саме такі, – сміючись, відповів президент України. – Строї майбутнього козацького лицарства. – І поправив краватку кольору хакі, що добре пасувала до сорочки і мундира такої ж захисної барви.

"Проклятий інґлез", – зашипів Ґеббельс.

Зате його втішили решта союзників. Адмірал Горті був у білому адміральському мундирі, який під дощем набрав якогось мертво-сірого кольору і нагадував море після затятої битви австро-угорської та італійської фльот. Вожді латинських націй – маршал Антонеску і дуче Муссоліні – мусили витримати стиль Давнього Риму, і – витримали. Обидва були в костюмах давньоримських полководців. Як уже було сказано, директиву Ґеббельса, аби була гарна тепла погода – взірець пізньої теплої осени, не було виконано.

Було холодно і мокро.

За колісницею Адольфа Гітлера йшов президент України Степан Бандера в міцних чоботах і теплій шинелі.

Йшов адмірал Горті у розстібнутій фльотській куртці.

Йшов хорватський вождь Анте Павеліч, який теж зіґнорував настанови Ґеббельса на національно-героїчний стиль, а вбрався у шкіряне сіре хутряне пальто, яке носили лише ґрупенфюрери СС, у добрі чоботи і партійний кашкет.

Йшов дуче Муссоліні задубілий від холоду, в позолоченому шоломі й таких самих обладунках, із голими литками, які набули нездорового синього кольору; він давно промок у ногах і з великими зусиллями волі напускав на себе звичного бундючного вигляду.

Йшов маршал Антонеску, його обладунки були теж позолочені, але якось вибірково, бо в деяких місцях шолом, кіраса і наколінники взялися свіжою іржею від безперервного дощу, литки в маршала, як і в його латинського колеги, теж були синіми, але, на відміну від дуче, ще обсипані малиновими сирітками; з плащем Антонеску теж прорахувався – Муссоліні, затятий франт, замовив собі пурпуровий із золотом плащ – короткий, рівно з колінами, і тепер йшов собі, зосереджений лише на бузувірській холоднечі й пильнуючи, аби під носом не утворювалась підступна прозора крапля, а ось румунський маршал справив собі теж пурпуровий із золотим облямівком плащ, – але довгий, майже мантію, яка, за його задумом, мала стелитись по землі, що мало 6 підкреслювати романську велич; тепер маршал мусив вибирати – або підібрати мантію і нести її в руках, або волочити її по воді. Маршал вибрав друге – пурпуровий плащ волочився за ним по мокрій московській бруківці. І німецькі генерали, що йшли за Антонеску, раз-по-раз наступали на мантію, тоді маршал обертався і з ненавистю цідив крізь зуби: "Футуз кручя мете".

Дмитро зустрівся поглядом зі Степаном Бандерою, який проходив мимо, і побачив, що його грізний президент ледве стримує біль, очевидно, він переживав напад ревматизму, яким хворів ще учнем IV класу гімназії і який час від часу давав про себе знати. А ще хорунжий Левицький у погляді президента України прочитав приблизно таке: звичайно, все це велика комедія, це апогей ґеббельсівської пропаґанди, іншими словами, зоряний час Кульгавого, але вийшло з того велике гівно, і це треба розуміти символічно, бо нічого просто так не буває, – усе це свідчить про фальш Третього райху, про його виродження, про те, що здоровий дух, який двигав залізними потугами.

Зіпсувався, і тепер від нього тхне елементарним тоталітаризмом, нам з Адольфом не по дорозі, як не по дорозі було з розгромленим Сталіним, а чи – розгромленим? Адже ці два цимборики вже змовляються, а проти кого? Та, звичайно. проти України, тому мусимо готуватись до нової війни. Цього разу... Страшно було це усвідомлювати, але хорунжий Дмитро Левицький уже знав – Україні доведеться воювати з гітлерівською системою!

...Війська проходили парадним кроком Красною площею – йшли, трохи заплітаючись, бо зранку мусили були напитися. На мавзолеї-піраміді, де раніше лежала мумія невдатного адвоката Ульянова, стояли посинілі від холоду вожді Антисталінської коаліції, дехто навіть махав рукою, але недовго.

Сьомого листопада 1941 року війська прямо з параду йшли, ні, не на фронт, ішли в теплі казарми. Пити.

(Повністю роман можна прочитати ТУТ

powered by lun.ua

Жертв Голодомору сьогодні вшановують і у Вільнюсі

Зараз я знаходжуся у столиці Литви Вільнюсі. Тут хлопці з ВГО "Вся Україна" зорганізували дуже гарний захід – на одному з головних майданів – Ратушному – вибудували "Українське містечко"...

Пришліть, будь ласка, новий пароль доступу!

Редагувати попередні дописи можу, а нових додавати не можу! Може хтось пояснить – у чому справа? Може, хтось допоможе?...

Віктор Баранов: "Фарисейству немає кінця, або Чергова "правда" від Яворівського"

ВІд автора блогу. Про все це я вже тут писав, і не раз. Але коротко. У статті В.Баранова всі "яворівські" оборудки й оборудочки висвітлюються значно детальніше...

6 листопада – день відновлення московської окупації Києва

Завтра – вихідний день. І не просто вихідний – його доведеться відпрацьовувати в суботу. Бо нашим владним совкам "нє ймьотца" – ніби й до Европи сунуться, а ніяк від московської пропаганди відлипнути не можуть...

Знайти письменників

Щиро переконаний, що геніїв українського слова варто розшукувати ще серед вихованців дитсадків. Для цього має існувати спеціальна програма. Але й те, що вже другий рік поспіль робить Інститут філології КНУ ім...

Спілка письменників підтримала "Безкоштовні курси української мови". Підписано відповідний меморандум

Учора в Будинку письменників НСПУ, що на вул. Банковій,2 у Києві відбулося перше заняття охочих вивчати українську мову – після підписання відповідного Меморандуму між Національною спілкою письменників України та Всеукраїнським комітетом захисту української мови...