Бути бандерівцем
Рівно через місяць від сьогодні відзначатимемо не лише Новорічне свято. Так вже сталося – 1 січня люди токож народжуються. То ж перший день Нового невисокосного року – а саме цього дня 100 років тому народився справжній лідер нації Степан Бандера – має стати знаковим для українців. Дуже шкода, що наразі не для всіх.
Власне, якщо постійно говорити "на розпуттях велелюдних" про недоречність ідеологічних штампів та тупість "політично-доцільних" моментів, цього "добра" ставатиме менше. Яким би суб'єктивним не виглядав інтерактив "Великі українці", але лідерство (хай і всіма силами чужих і доморощених нікчем зміщене на почесне друге місце) активні українці таки віддали Бандері. Це свідчить про єдине – найвищу довіру до нього саме як до політичного лідера. Інші претенденти, можливо, більш відомі й упізнавані, духовні лідери та історичні постаті викарбувані на грошових знаках, а от Бандера, хто б і що не казав, таки присутній у серці кожного з нас.
От я і запитую всіх, починаючи з себе – чи багато в кожному нас Бандери? Якби припустити зовсім фантастичне – він не впав від руки запроданця, а живий-живісінький, хоч і дуже літній, раптом з'явився б на свій ювілей. Чи багато б з нас – хто бореться за Україну, живе для неї чи лише робить вигляд, що так чинить, – знайшов би у собі сили подивитися йому просто в очі? Відзвітуватися за зроблене?
Чи багато серед нас знайдеться сьогодні лицарів чину і духу, готових до найшляхетніших та найвідчайдушніших кроків? Хто здатен створити нову, не театрально-кишенькову, не сурогатну, а справжню ОУН? Хто готовий проголосити про заснування сучасної УПА? Вже чую хвилю заперечень, що і час вже не той, і ми демократи, ліберали, сюсі-пусі, та цивілізовані примати... Нехай! Але хто заважає створювати щось таке ж могутнє і значиме в рамках чинної Конституції та світового права? Наприклад, широкий громадянський рух "Україна проти абсурду", також абревіатура УПА виходить. Бо якщо комусь цей абсурд, який ще й досі дехто вважає владою, до вподоби, то, як кажуть галичани, прошу пана, а мені, як і ще, впевнений, відсоткам сімдесяти моїх співгромадян, це остогидло до оскоми. Тому й чекає Україна не нового Джорджа, і, навіть, не Богдана, а таки нового Степана.
На Західній Україні ставлять Бандері нові пам'ятники, у Києві потихенько знімають комуністичних ідолів – процес хоч і повільний, але загалом прогресивний. Якщо не ми, то діти наші таки побачать монумент Бандері у Донецьку. Назад дороги немає – звучить банально, але правдиво.
А от, чи отримає Степан Бандера у свою вічність звання Героя України вже зараз – не знаю, можливо й так. Чи потрібно це йому – інше питання. Адже звідти він добре бачить, якій шушері цих зірок на груди понавішували наші щедрі і вдячні президенти. Але такі ми вже є. Чи все ж – не такі?!
Упевнений у єдиному – особисто я робитиму все так, щоб ніколи не довелося червоніти перед Провідником...
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
