Моє незалежне свято
"...У цій ситуації мені не залишалося нічого, як утікати з Росії, оскільки переслідували мене, в першу чергу, з політичних мотивів. Я вважаю, що маю право прохати саме політичного притулку. Запевняю: мої знання всіх деталей причин внутрішньої нестійкості російського режиму, поінформованість про істинні економічні причини його агресивної зовнішньої політики, можуть бути корисними всім, кому загрожує Росія. До таких держав належить і Україна. Другою причиною, чому я обрав саме Україну, є моє переконання в тому, що політична система України є суттєво вільнішою, демократичнішою, й цивілізованішою, аніж політична система Росії..."
Це фрагмент з інтерв'ю російського науковця і громадського діяча Петра Хом'якова. Повністю цю розмову можна прочитати на сайті "Інша література" – http://inlit.com.ua/node/3723
Я нічого не хочу коментувати, ні з ким сперечатися стосовно постаті пана Хом'якова, я лише пропоную загалу його бачення деяких проблем, зокрема, й українських, напередодні Дня Незалежності. Тому що в незалежній країні свобода слова має бути реальною, а не дозованою. Це перше.
Друге – ще цікавіше. Почув оце нещодавно по телебаченню цікаву статистику – у нас, виявляється, трохи менше, ніж кожен четвертий громадянин, ой, перепрошую, мешканець цієї території виступає проти її незалежності! Якщо врахувати похибку при опитуванні, то можна сміливо говорити, що 25 відсотків людей, які тут живуть, але насправді не хочуть тут жити. Я лише так це можу розуміти, а звідси й запитання – то хто чи що вас тут тримає?
Вибачте, але це повний абсурд – я живу в квартирі, яка мені страшенно не до вподоби, ба, навіть, я її ненавиджу, говорю про це, зубами скрегочу, але нічого не роблю, щоб поміняти це житло на інше! Ні, я розумію, коли людині не до вподоби система державного управління, певні персони при владі – такі заперечення є переважно суспільно продуктивними. Але як можна жити на землі і не любити її, бажати їй зла, неволі, окупації (а саме такі речі є антонімами незалежності) – цього я ніколи не збагну! Це все одно, що бажати зла своїм дітям, онукам і ще дальшим нащадкам – а це, якщо не злочин, то, принаймні, клініка.
Отже, чверть нашого народонаселення, ой, вибачте, пане Президенте, "вашої нації", є серйозно хворою і потребує госпіталізації? Але ж ні – усі бувають у лікарнях, проходять різноманітні огляди, комісії, і жоден лікар на сполох не б'є. Тоді ким є люди, які не бажають, щоб їхня країна була незалежною? Ворогами? Але з ворогами треба боротися, бо, як відомо, вони можуть брати "нє чіслом, а умєнієм"! А хіба демократія не повинна вміти захищати свої надбання, добро не "должно бить с кулакамі", блін, себто, млинець?! Хіба важко це допетрати? Сумно...
Але ж 18 років тому на референдумі за незалежність України проголосувало понад 90 відсотків її громадян, знають усі. То може насправді ота, озвучена в новинах чверть "антинезалежників" є лише хитромудрою передвиборчою вигадкою чиїхось "прадвінутих" політтехнологів? Тоді удвічі сумніше...
Але в усьому треба силкуватися розгледіти позитив. Хоча б у тому, що сам я не належу до отієї реальної чи вигаданої чверті, і День Незалежності для мене – велике свято. І щоб збагнути його велич – нічого особливого не треба. Хіба якомога глибше зазирнути собі в душу. Або ще краще – в оченята своїх дітей, а в кого є – й онуків.
Зі Святом вас, Українці!
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
