Андрій КОВАЛЕНКО. Україна для обраних або Нотатки на полях "чисто конкретної" утопії

Цю статтю чудовий журналіст і письменник Андрій Коваленко запропонував для нашого сайту "Інша література". Як на мене, стаття є досить цікавою і потрібною, але трохи неформатна для суто мистецького інтернет-ресурсу. враховуючи, що зацікавити матеріал може більше читачів "УП", я й розміщаю його тут.

Більш, ніж упевнений, що президентська кампанія 2009 року в Україні ввійде в історію українських виборів не інакше, як парад небачених до того утопій та пустопорожніх обіцянок. "Маніфест Комуністичної партії" Карла Маркса та "Місто Сонця" Томазо Кампанелли явно відпочивають. Мабуть, більш конкретним реалістом-прагматиком – у порівнянні з нашими претендентами на гетьманську булаву – був Ісус Христос, котрий не обіцяв своїй пастві (сучасною мовою – електоральному стаду) раю божого на землі. А показував візію цього раю у царстві духу. З реальним мінімумом із десяти заповідей, котрі для досягнення вічної духової нірвани, необхідно виконувати у царстві плоті. Втім, аплікація цих біблейських максим до вітчизняної політики виглядає щонайменше цинічним фарсом. Незалежно від ієзуїтської демонстрації деякими топ-політиками перед електоратом власної глибокої релігійності у церквах під променями софітів та у фокусі телекамер. Незалежно від сходження на деяких сановних грішників, що покаялися перед возсіданням у владні крісла, "божої благодаті" та "небесного одкровення". Оскільки пересічний виборець будь-якого віросповідання розуміє, що мета приходу до влади колишніх комуністів, комсомольців, міцних господарників, новоявлених "вишиваних" демократо-патріотів та наднаціональних глобалістичних лібералів полягає зовсім не у витягуванні України з багаторічного болота, не у піднятті добробуту її громадян до світових стандартів, а в банальному дерибані ще недограбованого попередниками загальнонародного добра. Ніщо ж інше, як найвища влада, наділена у нас безкарною недоторканністю, не дає кращої можливості привласнювати ресурси та освоювати до власної кишені фінансові – бюджетні, позикові, інвестиційні, грантові, благодійні і т.д. – потоки.

Мало хто сперечатиметься з тим, що більшість передвиборчих програм кандидатів у президенти являють собою мікс з розмитих абстракцій та загальної – начебто "правильної" – демократично-ринкової тріскотні, яка в реальних часово-політичних вимірах ні до чого не зобов'язує. Такий собі, мовою вельми популярного в нашій країні шансонного сленгу, – "порожняк". Саме тому, головною наживкою для електорального налову політтехнологами було визначено цілком ємні, та від того не менш утопічні й брехливі білбордівські та телерекламні слогани. Те, що ідеально, незалежно від свідомості, всотується в пам'ять виборця. На кшталт: "Фабрики – робітникам, земля – селянам", "Вся влада Радам", "Народ і партія – єдині", "Хліб – всьому голова"... Відчувається, чия школа, чи ж не правда?

Втім, хоч як не крути, а програма кандидата в Президенти – це єдиний писаний документ, за яким виборець пізніше може визначити, чи бува не кинув його конкретний політик у черговий раз. І в нормальній політичній системі під час виборів люди, обираючи кандидата, передовсім, зважають на його програму, а не на слогани. Тобто, на те, що політик збирається робити, ставши Президентом, і найголовніше – яким чином він буде це робити, які запропоновано механізми та алгоритми реалізації красивих і правильних обіцянок.

Не секрет, що більшість виборців на програми не зважає взагалі й не читає їх, як колись – газету "Правда". Здебільшого, в незрілому, розбалансованому, роз'єднаному за регіональними, релігійними, мовними та іншими принципами й позбавленому національної ідеї українському суспільстві вибір очільника здійснюється за принципом "свій – чужий". Себто, за векторами "Захід – Схід", "Росія – НАТО", за мовною ознакою, за ступенем напомаженості, мужності або жіночої привабливості тощо. І лише незначний відсоток електорату обирає свого президента за програмою, за мірою його соціальної відповідальності та публічності, патріотизму та некорумпованості.

За такої вбогої виборчої парадигми, що панує нині в суспільстві, годі сподіватися на появу серйозного й системного політико-економічного проекту, на кшталт "технологізації" Японії після Другої світової війни або плану Маршалла для післявоєнної Європи. Тим паче – на народження національної ідеї, яка б консолідувала суспільство і вивела би країну з прогресуючої стагнації та занепаду.

Ясна річ, у цій не вельми оптимістичній ситуації з'ява будь-якої конкретики в президентських програмах вже мимоволі привертає до себе увагу. Адже, якщо інтелектуальний рівень не дозволяє спродукувати реалістичний, прагматичний і системний національний проект, що виведе країну з кризи, то навіть якісь конкретні, з надією на втілення обіцянки хоча б у небагатьох сегментах суспільного життя вже, ймовірно, хоч трохи полегшать одвічно "тяжку долю українського народу".

Схоже, на цю особливість й необхідність висунення "чисто конкретного" рака на абстрактному програмному безриб'ї звернули увагу політтехнологи шанованого професора економіки, найзатятішого поборника "російськомовного населення" та імперської мови на теренах України, при цьому, звісно, – запеклого ворога "бандерівців", а також лідера власноруч профінансованих передвиборчих рейтингів Віктора Януковича. Втім, треба віддати належне Віктору Федоровичу та його медіа-обслузі в тому, що вони спромоглися дещо дезавуювати імідж найбільшого номенклатурно-патерналістського бонзи, приправивши звичну – порожню, немов повітря – a-la XXVI з'їзд КПРС фразеологію, суто конкретними обіцянками-гаслами для втомленого і зневіреного електорату.

Відверто кажучи, автор цих рядків не присвятив би окремого матеріалу політикові учорашнього дня (так само, як і П. Симоненкові або Н. Вітренко), якби не побачив черговий білборд з вельми цікавою і неортодоксальною обіцянкою. З приблизно таким змістом: "Малому бізнесу – податкові канікули протягом 5 років". Нічого дивного у цій фантасмагоричній фразі не було б, якби її автором виступила, скажімо, яка-небудь представниця "екс-озимого покоління". Тобто квазі-нової політичної генерації, провідною рисою якої завжди був і є по-комсомольськи цинічний і брехливий політичний популізм. Ба ж ні, це сказано вустами політичного важковаговика, котрий за часи прем'єрства нарощував бульбашково-дріжджаний ВВП виключно завдяки адміністративно-фіскальному ручному управлінню в економіці країни. І мільйон малих і середніх підприємців, котрі прочитали вищезгаданий слоган з плакату, ймовірно, вмить згадали назву сумнозвісного й моторошно-незабутнього "ноу-хау" в державному менеджменті. Ім'я котрому – "азаровщина". Це коли податкова: а) по-рекетирському вибиває податки з іще незароблених прибутків за квартали наперед; б) забезпечує самофінансування (за схемою даїшників на дорогах) напряму через хабарі або через різні незаконно створені "фонди сприяння" за рахунок самих підприємців; в) контролює й регулює політичні переконання підприємців, банкрутуючи і закриваючи компанії бізнесменів, нелояльних до владної системи. Ні для кого не секрет, що одіозний Микола Янович і по сьогодні лишається вірним ландскнехтом, правою рукою Віктора Федоровича. Подейкують навіть, що "геолог від політики", він же – батько фіскальної економічної моделі вже бачить себе у кріслі Прем'єра. І вже, мабуть, думає про те, як же виконати достоту необережну обіцянку свого патрона щодо підприємців. А заодно – звідки ж узяти гроші на "підвищені" пенсії та мінімальні зарплати в умовах ще минулорічного бюджету, що і так тріщить за всіма швами. Та ще й коли регіональний патрицій обіцяє плебсу "орієнтуватися на власні сили", а васалам забороняє брати в перспективі іноземні позики та кредити... Цілком ймовірно, що якби існував хіт-парад утопій у програмах кандидатів у президенти, то дана обіцянка В. Януковича поза конкуренцією би посіла одну з топ-позицій. Бо ж, воістину, згадана обіцянка донецького "опозиціонера" порівнянна із зобов'язанням вовка перед вівцями прийняти вегетаріанство на п'ятирічний строк!

Що ж стосується інших "чисто конкретних" позицій шановного "проффесора", для якого, схоже, що Стокгольм, що Гельсінки; що румун, що болгарин, що Ахметов з Ахматовою – несуттєво, то й тут донецький лідер не пасе задніх у нашому уявному хіт-параді політичних утопій.

Слід зазначити, що в пролозі свого "епохального" документу Віктор Федорович висловлює віру в те, що "народ України... очистить українську владу від популістів, політичних авантюристів та корупціонерів". Якщо це дійсно так буде, то виникає запитання: а навіщо ж тоді чільному представнику цієї владної піраміди балотуватися в президенти? Щоб бути очищеним народною мітлою, як у 2004 році? А не приведи Господь, цей терплячий, мов віл, до останньої межі, проте у глибині власних генів волелюбний козацький народ не задовольниться лишень мітлою та виборами? Коли побачить, як по-холуйськи й поліцайськи здаються його національні інтереси кремлівським чи вашингтонським яструбам, як витісняється на маргінес його рідна мова з державного обігу "общепонятною", котра і так панує в приватній сфері на переважній території України? До речі, у цьому контексті згадався телесюжет з випуску новин, в якому В. Янукович відвідує музей Тараса Шевченка, здається, у Львові. Кандидат намагається перед камерою надати обличчю розумного виразу, зацікавлено киває головою, слухаючи розповідь гіда і підкреслюючи шанобливе ставлення до Великого Кобзаря. Та виникає запитання: як би зреагував сердешний український поет-пророк, котрий пожертвував власним життям за українське слово, прочитавши наступні рядки: "Дві мови – одна країна!... Виступаю за надання російській мові статусу другої державної". Поза сумнівом, з уст Шевченка зірвалося б: "Раби, підніжки, грязь Москви"!

Нещодавно шановний Віктор Федорович у жадібному передчутті влади, що вже почало затьмарювати раціональні складові мислення, патетично повідав у медіа, що за його президентства, мовляв, Україна буде у безпеці, що жодним ворогам він не віддасть найменшої п'яді української землі. Проте, невже донецький "лідер" так недооцінює пам'ять та інтелект українського виборця? Невже "красномовний" політик думає, що люди не пам'ятають, як він ледь не в унісон з Уго Чавесом підтримав і визнав розпад братньої Грузії, спричинений російською військовою експансією півтора роки тому? Або, як, відчувши запах смаленого на президентських виборах 2004, чкурнув на свою вотчину створювати сепаратистську Донецьку-Криворізьку республіку, зазіхаючи на конституційну "святая святих" України – її унітарність та цілісність? І чи знайде той самий виборець у програмі Януковича, наприклад, чітку позицію щодо виведення іноземного Чорноморського флоту з території України у 2017 році? Ясна річ, ні, бо ж "охоронець державності" на словах, і заїкнутися боїться на ділі про неприємні для північного сюзерена речі. Натомість, обіцяє за два роки створити в Україні контрактну армію. В цьому сенсі у Віктора Федоровича вже були попередники. І що? Армія як була, так і лишилася на роки непідйомним і заскорузлим нагромадженням техніки і напівжебрацьких військових кадрів, нездатним на гідну відсіч потенційним загрозам та ворогам.

Втім, вищесказане виглядає цілком передбачуваними "квіточками" на тлі хітово-утопічних, популістських і цинічно-брехливих обіцянок в економічній сфері. Чого вартий лишень пасаж про те, що "Україна повинна за 10 років увійти до 20 найбільш економічно розвинених країн світу (G 20) "?! Будь-який серйозний і незаангажований економіст в кращому разі відверто розсміється, знаючи про те, як реально "працює" наша корупційно-сировинно-відмивна економіка. І розуміючи, що одним з творців цієї непідйомної жодними іноземними інвестиціями, загниваючої і спотвореної моделі, цього "українського економічного дива" є якраз колишній губернатор, прем'єр-міністр, а нині лідер т. зв. "опозиції". Варто лишень глянути на модельний проект під назвою "Донецький регіон", економіка якого за 18 років цілеспрямовано вганялася в глибоку депресію, а соціальний клімат формувався у кріпацькому дусі часів імператора "Миколи Палкіна". І жодних сумнівів немає у тому, що за нинішнього правління донецьких "червоних баронів", даруйте – "директорів", та олігархічного "пацанату" під проводом Януковича не вистачить і п'ятдесяти років, щоб вивести цей потенційно-потужний промисловий регіон з нинішнього жалюгідно-руїнного стану. Що вже казати про "G-20" за десять років? Хіба, якщо шановний кандидат збирається віддати регіон в довготривалу оренду, так, скажімо, років на 99, наприклад, німцям? Щоб "картопельку садили"...

У вищеозначеному контексті так само сміховинно звучить обіцянка пана професора щодо прориву у вітчизняній вищій освіті: "Протягом 10 років (чому саме 10? Натяк на другий президентський строк? – А. К.) принаймні 3 українські університети повинні увійти до світового рейтингу 500 найкращих вищих навчальних закладів". І це – з повсюдними хабарами, продажем дипломів, із заскорузлими, маргінальними навчальними програмами, із заміною історії на культурологію, із невігласько-агресивним спротивом надати Донецькому держуніверситету ім'я донеччанина, національного героя України -Василя Стуса?

А чого лишень варта обіцянка нашого ретивого "дбача" за соціальні гарантії збільшити за тих же міфічних 10 років галопічно вимираюче населення України до 50 мільйонів? І це за умов безнадійно стагнуючої української економіки та світової кризи, кінець якої навіть не вимальовується на глобальних обріях! Можливо, пан кандидат хоче це зробити за рахунок тотального відключення електроенергії в українських містах і селах? Чи шляхом заборони розповсюдження в Україні контрацептивів – на кшталт наркотиків? Гомеричний регіт так само викликає обіцянка доплачувати щомісяця за кожну дитину від 3 до 13 років – по 250 гривень і від 13 до 18 – по 500 гривень. І це при тому, що, продавивши достоту "інфляційний" закон про підвищення соціальних виплат, регіонали так і не змогли видавити з себе чіткої і конкретної схеми щодо фінансування цих вбивчих для економіки та гривні виплат. Чи ж може пан Янукович заради виплат дітям продасть усе своє приватизоване, колись загальнодержавне, майно і пожертвує щорічну кількасоттисячну матеріальну допомогу?!

І це ще не ввесь хіт-парад політичного утопізму від того, хто, яко Господь чи месія, "чує кожного". До речі, про оренду загальнодержавної власності на 99 років було згадано недарма. В тій же програмі Віктора Федоровича надибуємо полум'яну обіцянку "юридичної гарантії захисту земельних паїв". Аж тут варто процитувати слова ще одного кандидата в президенти Ю. Тимошенко під час її минулотижневого візиту до Криму: "Земельна мафія у Криму діє, тримаючи перед собою портрет Януковича... За Януковичем йде вся потужна мафія – земельна, з приватизації, з незаконного присвоєння родовищ нафти і газу... Саме чиновники від Партії регіонів гальмують видачу земельних актів". Чи ж не про те ж саме бив на сполох минулої осені колишній соратник Януковича, кримчанин Василь Кисельов? Як бачимо, різниця між словом і ділом у головного "регіонала" така ж сама, як і між виплеканими економічними моделями Донецького регіону й Криму та економікою країн G 20. А 99 років ледь не довічної оренди – це саме строк безроздільного латифундистського владарювання В. Януковича селянськими землями і лісами – себто мисливськими угіддями "Сухолуччя" у Вишгородському районі Київщини – площею у 38 тисяч гектарів. Прилеглими до експропрійованої у держави і народу "скромної хатинки", себто резиденції "Межигір'я", і обнесеними колючим дротом по всьому периметру. Зі спеціально обладнаними вишками і галявинами для відстрілу кабанів у стилі славетних генсеків минулого.

Тож "чисто конкретна" програма майбутнього українського Уго Чавеса (яким наш кандидат скоріше за все вбачає себе у президентському кріслі) цілком логічно завершується формулюванням генеральної мети його президентського владарювання: побудувати "Україну для людини". Себто, для Януковича. Побудувати "Україну для людей". Себто, для найближчих і найвірніших "регіональних" сатрапів та лакуз. На кшталт, наприклад, Ганни Герман, котра з медоточивістю та придихом медійно цитує свого сюзерена, немов месію і одкровення ледь не зі Святого письма. Вважаючи, мабуть, українських виборців неандертальцями або ж трипільцями, лише й здатними на те, щоб голосувати за сюрреалістичні та первіснообщинні утопії.

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.