Спогади Григорія Підрези про Другу світову
"Доброго дня, шановний пане Сергію!
Це відгук на Вашу статтю на УП.
По смерті батька Підрези Григорія Яковича, у 1997 році знайшов блокнот зі спогадами, про існування яких не підозрював. Було там і про війну. Таку, якою він її бачив очима 14-річного хлопчака, а потім – солдата-фронтовика. Події, що описуються, відбувались у м.Калинівці Вінницької області, наша хата стояла кількасот мертрів від аеродрому, куди прилітали німецькі вожді, де поряд був концтабір. Мова оригіналу. При житті розповідав небагато, хоча я, його син, на той час військовий, активно цікавився. Лише раз, коли я його "завів", а вірніше, чимось "дістав" – оповів описаний епізод, як втратив кращого друга – 2 номера кулемета і помстився за нього
Можливо, Вас зацікавить.
У крайньому разі, я особисто з великим захопленням зачитуюсь свідченнями рядових учасників подій, аніж вихолощеними мемуарами воєнначальників...
З повагою, Павло Підреза".
Такого листа я отримав днями, а сьогодні – ще й дозвіл на оприлюднення цих спогадів. Тому залюбки поступаюся спогадами зі своєї родини і публікую цю нехитру, але, безумовно, правдиву оповідь.
По закінченню семирічки я продовжив навчання в Чернятинському плодоягідному технікумі, що 15 км від Жмеринки. Цей кілометраж мені запам'ятався добре, бо довелось кілька разів, щоб доїхати додому, лічити шпали пішки.
В неділю 22 червня був вихідний, але нас раптово зібрали всіх до зали палацу Треба відмітити, що технікум розміщався в дореволюційному палаці графа Львова; палац був збудований в англійському стилі, двоповерховий, з баштами-шпилями, при вході – здоровенні мармурові леви. Красивий палац, мабуть він є ще й досі. Біля нього великий парк зі ставочками і чудернацькими мітсками, трохи далі – великий сад. Парк і сад були огорожені високим металевим парканом.
Ось коли нам об'явили про війну, зразу ж стали призначати групи так званих ястребків для боротьби з диверсантами – парашутистами. Стали ми чергувати. Ніч темна, нічого не видно – затемнення від літаків. Десь гавкають собаки, ми без нічого, моторошно... Повилазимо вчотирьох на цю залізну огорожу і сидимо до ранку – отакі ястребки...
Коли до Жмеринки наблизились німецькі війська – нас відправили по домівках, обіцяючи, що як тільки наші виженуть німців, нас визвуть до технікуму. Навіть документи всі зостались у директора.
Добравшись додому, став помагати батькам на городі. Якось батько привів з колгоспного двору коня, позичив десь плужка і ми вдвох почали підгортати картоплю. В цей час дорогою йшли відступаючі наші війська, – обози, піші червоноармійці, автомашини. На аеродромі, що недалеко від нашої оселі – базувались двокрилі винищувачі І-153 і "Чайки". І раптом налетіли дуже низько декілька "мессершмідтів" і стали поливати з кулеметів. Батько зауважив, що вони стріляють не по нас і ми продовжуємо свою роботу, – я коня веду, батько плуга тримає.
Аж тут – зі сторони Корделівки – декілька десятків бомбовозів, "хенкелів – 111". Як хмара сунуть, кидають бомби, застрочили з кулеметів. Батько крикнув: "От від цих тікаймо!" Ми покинули коня і самі на руду в лози. Батько вскочив в якусь калабаню, сидить по шию в воді. Я теж простягся в лозах на мокрому. Сюди ж у лози, по городах розбігались червоноармійці, деякі стріляли по літаках з карабінів. Зеніток не було. Великі фугасні бомби падали вздовж дороги, недалеко від нашої хати, і особиво на колгоспному дворі, де було багато військової техніки і інвентаря.
Після цього нальоту було знищено багато машин, повозок, немало було вбитих і поранених, зокрема – біля колгоспної криниці, де відступаючі вгамовували спрагу. Було вбито також декілька наших мешканців, чиї хати біля аеродрому. Проте війська продовжували відступати, хоча літаки німецькі безперестанно були в повітрі.
Після того нальоту ми повтікали з дому в Грушківці до братової. Там було затишніше. Але на другий чи третій день повернулись додому, бо хату могли пограбувати чужі а то й свої.
Хата наша стояла, як решето. Від фугасних вибухів вся черепиця попадала, обкладені цеглою стіни порозколювались...
Десь в середині липня. Показались перші німці. Вони йшли невеликими групами зі сторони Писарівки. Піхота, – деякі йшли босі, видно натерли ноги. З собою несли кулемети і міномети. Наші ж відійшли без боїв, хоча й готувались. Якась повітряно-десантна бригада з новими гвинтівками СВТ та автоматами ППД було зайняла оборону на околиці Калинівки, повикопували ячейки в зріст, у тому числі й біля нашої оселі, але перед вступом німців знялись і відійшли.
На аеродромі залишилось багато нашої зіпсованої військової техніки, літаки, що не змогли злетіти, різне будівельне майно. (Саме в ті роки йшло будівництво злетної смуги, бетонували дорогу, в кінці аеродрому був табір політв'язнів закладу Берії. Його називали "зоною", були там як чоловіки, так і жінки, що працювали на будівництві аеродрому). Коли наші відступили, а німці не прибрали аеродром до рук, всі мешканці Шевченівки кинулись тягнути з нього хто що міг і здужав. Я теж подався туди, – волік дошки додому, брезенти, цемент, – потрібно було відремонтувати дах. Батько добув з ями зроблені ще до колективізації запаси черепиці і ми накривали хату.
Криючи дах, один день я не пішов за "здобиччю" і не знав, що на аеродромі вже з'явилась німецька команда – нові господарі. І ось коли я разом з іншими хлопчаками пішов туди і ми взяли по парі дошок, з бараку вискочили німці і почали кричати "Гальт!" Ми покидали хто що ніс і навтьоки. Хлопці – городами в село, а мені випало бігти через дорогу, по якій їхали німецькі автомашини. Один німець все ще біг за мною і кричав, щоб я став. В одній з машин, як на те – повно озброєних німців. Їм напевне показалось, що я партизан, чи ще щось в тому роді, і вони відкрили по мені вогонь. Якби я не впав в пилюку – напевне б забили, бо кашкета куля пробила. Доганявший мене німець щось крикнув тим, що стріляли і вони поїхали далі. А цей взяв мене за шиворот, надавав тумаків, привів до складу і заставив позносити на купу всі дошки. Потім другий німець пояснив по-польськи, що коли мені треба дошок, то я повинен принести їм яйка і вони дадуть.
Тим часом батькам хтось сказав, що по мені німці стріляли і забрали з собою. Мати зловила курку, яєць в пелену і побігла мене рятувати. А тим часом німці мене відпустили і я сам прийшов додому. Потім з тими німцями я завів ділові стосунки, вимінював дошки, інше майно, вони дозволяли нам з батьком косити там сіно, словом, – "порозумілись".
Батько продовжував працювати в колгоспі. Німці їх не розганяли, бо зрозуміли, що такий спосіб господарювання для них теж вигідний. Що молотарка намолотить зерна, – машина німецька під'їде і забирає. Окремо з кожним селянином це було б складно. Ходив і я в поле, мати вчила жати серпом, а батько – косити. До молотарки ходив з вилами.
Тим часом на аеродромі повним ходом йшло будівництво. Пригнали понад десять тисяч наших військовополонених, недалеко від нас, через дорогу, що веде на Гущинці, за місяць збудували дощатий табір з колючою дротяною огорожею і з кулеметними вишками по кутках. Полонені голодали і шевченівські сердобольні баби збиралися біля нашого обійсця, зволікали баняки, котли. Варили їм що могли.
Були полонені і родом з України, вони дорогою на роботи кидали папірці з адресами їх рідних. Ці записки ми збирали і писали листи вказаним адресатам (пошта під час окупації функціонувала). Через деякий час приїздили їх батьки чи дружини, привозили їм їжу, але на тисячі людей – це краплина в морі, якщо сам не поділишся – то відберуть силоміць. Тому вони старались, щоб якось визволитись. З нашою допомогою та деяких їнших односельців це вдавалось. Німці в цьому відношенні йшли назустріч, особливо ті, що перед цим побували на передовій і пізнали фунт лиха. Їх відвели в тил і вони не проти були пити горілку, їсти мед, яйка та масло. Приїзжі до своїх синів та чоловіків йшли на базар, купували все, що німець замовляв. Увечері той приходив до нас, забирав випивку, продукти і казав, щоб о 2 чи 3 годині ночі очікували на свого полоненого.
Я був за посередника і, так би мовити, перекладачем в цих торгах. І точно в зазначений час прибігав полонений, звичайно ж ми всі не спали, в печі горіли дрова. Він скоренько переодягався у все цивільне і його старе вбрання мати кидала в піч. Подякувавши, прибульці спішно, в ніч, йшли в дорогу додому. Таких історій тільки в нас було більше десятка.
В 1942 році у німців розпочалась кампанія забирати молодь на роботи до Рейху. Для того, щоб не забрали, потрібно було мати для комісії довідку від лікарів, що ти не придатний, або аусвайс, що ти працюєш у німців. Старшого брата Павла вже забрали до Німеччини. В мене ж вийшло по-другому. Німці самі мене взяли на аеродром і приставили до екіпажу льотчиків, що випробовували після ремонту літаки. На той час це вже був філіал авіаремонтного заводу "Юнкерса". Відновлювали в основному Ю-87 та Ю-88. Так що весь робочий час я знаходився на льотному полі. Був в цих німців на побігеньках – подай, принеси, підвези тачку, постав гальмівні колодки під колеса – словом, сидіти, чи лежати не доводилось. А якщо принесеш їм з десяток яєць, то навіть дозволять зайняти четверте сидіння (місце бортстрілка), піднятись в повітря і облетіти пару разів Калинівку. Всім вільнонайманим видавали одяг синього кольору – це з французьких військових складів, так що ми ходили, як французькі солдати. Бувало, німець заведе в склад і там підбирай, що тобі підходить. В обідню пору видавали порціон – це пару яєць, шматок масла, хліб, чашка кави.
Два рази батьки отримували на мене виклики, щоб я з'явився на біржу на комісію, я вдягав на себе цю французьку форму, брав аусвайс і перепустку. Комісія знаходилась на території машинобудівного заводу, туди впускали вільно а назад – тільки з проводжаючим поліцаєм. Я приходив, показував документи і мене відпускали додому. А скільки там було плачу, лементу, – забирали ж насильно...
На аеродромі під час роботи доводилось бачити велике німецьке начальство. Навіть один раз – Герінга, що виліз їз маленького літака "Фізлер Шторьх" зі своєю дочкою. Тут же недалеко, в черепашинецькому лісі був його штаб. Раз бачив Гітлера, але дуже здалека, так що обличчя не було видно. Перед цим сів один чотиримоторний літак "Кондор", а потім ще два, і там стояв великий натовп генералів та офіцерів. Німці, що були біля мене, з великою шанобою казали – "фюрер там". Було видно велику вівчарку, що бігала поруч. Потім під'їхала довга колона легкових автомашин і вони рушили в сторону Вінниці. Там в Коло-Михайлівці була його ставка. Казали, що коли їхали ці машини, то есесівці стояли вздовж всієї дороги, спиною до неї.
Під час окупації населення в Калинівці і в навколишніх селах жило не зовсім погано. З городів збирали врожаї, тримали курей, свиней, корів, з полів крали зерно, буряк. З буряків робили горілку, пили, їли. Багато військовополонених, що уникнули таборів, поприставали в прийми. Була відкрита церква і я ходив дивитись, як вінчаються молоді. Мої однолітки та і трохи старші за віком хлопці і дівчата зимою справляли Катерини, особливо Андрія, а також Новий рік, православні свята. Робили це вскладчину. В ту пору я вже був музикантом, грав на балалайці і мандоліні.
Гірше було городському люду відносно продуктів. Були такі, що носили по селах всяке барахло в обмін на харчі.
Після того, як в Сталінграді німці зазнали поразки, пішла чутка, що в лісах з'явились партизани. В 1943 році німці стали виселяти мешканців із сіл, що знаходились в лісах, за зв'язок з партизанами. Так було вивезено людей із села Майдан-Бобрик (це за Кам'яногіркою, по дорозі на Хмільник). А із села Гулівці, в якому люди не були в контакті з партизанами – переселили до Майдан-Бобрика. В Гулівцях же оселились біженці-фольксдойчі з лівобережної України.
Так що батьків брат зненацька опинився в лісовому селі. Одного разу батько (це було літом) захотів до них довідатись. В нас була конячка, запрягли її в повозку і поїхали. Від Калинівки Майдан-Бобрик десь на відстані 30 км. По дорозі в районі Гущинець побачили, що міст через р. Буг спалений, переправились через якийсь тимчасовий хиткий місточок. Далі – ще два спалені містки. Це постарались партизани, оберігаючи своє місцеперебування від німецької техніки. Коли проїхали ще пару кілометрів, з лісу вийшли декілька чоловік, озброєних хто дробовиком, хто наганом в полотняній кобурі. Нас зупинили, почали розпитувати звідки й куди. Звеліли показати які-небудь документи. В батька був мисливський квиток а в мене свідоцтво про закінчення 6 класів. Коло цього свідоцтва були ще фотографії братів Ївтуха та Павла у військовій формі. Вони побачили і стали вже не такими строгими. А батько, бачачи, яке враження справили на них ці картки, сказав, що мої сини на фронті з німцем воюють, а ви тут по кущах ховаєтесь. Вони стали виправдовуватись, але я бачив, що для них сказане батьком було не солодкою пігулкою.
Брати батькові (а ми провідали всіх тьох) жили собі припіваючи. Скаржились тільки на те, що партизани приходять звечора в село, требують самогонки, напиваються та співають, шумлять до ранку. А з настанням дня ідуть в ліс відпочивати.
Братам ми привезли солі, керосину, сірників. Це був великий тоді дефіцит.
По дорозі назад нам знову зустрілись мужики з лісу, кажуть до мене, що коли хочеш до нас в партизани, то приходь, тільки зі зброєю. Вбий німця, принеси його зброю й документи, бо, мовляв, може бути, що шпигун чи провокатор на шкоду їм може пробратись в їхній стан.
Коли стала наближатись Червона армія, пішла чутка, що німці будуть забирати поголовно всіх чоловіків і юнаків, аби позбавити поповнення Радянським військам. В нас в хаті вже декілька день були чотири німецьких солдати з якоїсь відступаючої частини. Вони приносили з своєї кухні обід, вечерю, пригощали й нас (пам'ятаю досі ту горохову кашу навпіл з м'ясом), грали в карти.
Раз вдосвіта в двері постукали. Один з німців пішов в караул, то другий піднявся і подумав, що це той чогось прибіг з поста. Але це були солдати з іншої команди, вони мали завдання забирати вссіх мужиків від 14 до 50 років. Я спав в спальні коло батьків і сестри Варвари. Цей німець, що квартирував в хаті, підняв мене з постелі і – під ковдру того, що пішов в караул. Потім відчинив двері. Зайшли німці з ліхтариком, посвітили, пошукали, батько вже був старий, і пішли безрезультатно. Так мене німець врятував від своїх же.
Коли вдень та німецька команда, зібравши багато чоловіків і хлопців, виїхала, я через поля навпрошки рвонув в Грушківці до братової. Там попередив її свояка та родичів. Вони встигли поховатись, а на другий день туди теж прибула ця команда людоловів.
В грудні місяці радянські війська звільнили Козятин, Комсомольськ і в нашому районі взяли села Голубівку, Голендри, Чернятин. Їм було слід зробити ще один ривок на 25 км і були б захопили калинівський аеродром. Тим більше, що ніякого німецького заслону не було, вони в паніці кинулись тікати. Така була вночі тривога, що німці тікали з хат, оставляючи навіть одежу свою, а іноді й зброю. Все кричали "Шнелль, руссіш панцер!". Це вони були налякані танками полковника Бойка, що увірвались в Козятин і Комсомольськ. А потім мені довелось в цій бригаді воювати.
Але далі наші не пішли. Два чи три дні було навіть безвластя – ні німців, ні наших. Потім німці отямились, повернулись назад, стали підтягувати протитанкову артилерію. На аеродромі з'явились ті, що було повтікали. Стали евакуювати літаки, які не могли літати, чіпляли їх без крил до автомашин і везли на станцію, а там вантажили на платформи. Дуже багато було всілякого військового майна. За два місяці, поки фронт стояв, німці вивезли майже все. Навіть дерев'яні будинки-бараки розібрали. Остались тільки залізні капітальні ангари та всякі кам'яні споруди, які вночі наші У-2 ("кукурузники") бомбили без всякої потреби, бо там вже нічого не було. Було вивезене все майно зі ставки Герінга, що в черепашинецькому лісі. Між іншим, коли я з Грушківець навідався додому, мене німці затримали і разом з іншими, хто якимсь чином появився дома, повезли на ст. Гулівці і там заставили вантажити майно з тієї ставки. Увечері ми повтікали.
На початку березня, коли вже мали наступати наші війська, я знову чогось з'явився дома. Пам'ятаю, що була сонячна погода, в небі кружляли наші винищувачі, вони чомусь були пофарбовані в темно-зелений колір, а небі здавались майже чорними. (Німецькі були світлого кольору).
Як згадувалось раніше, недалеко від нас знаходився табір військовополонених і поряд з ним був гарний барак для охорони.
Слід згадати, що з наближенням фронту німці були вже не такі строгі до них. Правда, було їх в таборі вже небагато, десь 1500 чоловік. На роботу ходили під конвоєм а на роботі почували себе вільно і деякі тікали. Додам, що полонених з тих областей, які були німцями окуповані, почали відпускати по домівках. Залишались в основному росіяни, закавказці та із Середньої Азії. І тим росіянам, що тікали, мені за їх проханням доводилось допомагати. Вони хотіли попасти до партизан. Але ті не дуже вірили їм, бо під виглядом полонених до них вже з'являлись власовці з протилежним завданням. Тому требувались якісь гарантії. Тож я писав записку до свого дядька в Майдан-Бобрик, де стверджував, що цей чоловік дійсно військовополонений, вже декілька років я його знаю (1 чи 2 роки). І він пробирався в Майдан-Бобрик, знаходив мого дядька. А увечері партизани приходили до нього в гості і він їм відрекомендовував втікача. (Так, для прикладу, в Корделівці жив Громов Микола, який по закінченні партизанщини через хворобу не був взятий до армії а оженився і жив тут. Після війни, коли я працював у Держстраху, довелось по службі попасти до нього додому, він мене впізнав і навіть показав збережену записку до дядька).
І от коли я знову з Грушківець навідався додому в ту сонячну погоду, то помітив, що на території табору і біля бараку нікого вже не було. Я з цікавості надумав заглянути туди. Зайшовши в жилий дім, я віч-на-віч зіткнувся з німцями, що палили якісь папери. Пізніше я побачив і машину, що стояла по ту сторону бараку, і я її зразу не помітив. Німці мене за рукав і – в машину. Завезли на станцію і посадили в вагон до арабів, французів та італійців, що вільнонайманими працювали на ремзаводі на аеродромі. Під вечір поїзд рушив.
Через дві доби доїхали до Могилів-Подільська. Араби та ці європейці мали з собою пайок на дорогу, а я – нічогісінько. Вони, сволочі, наїдяться і грають собі в карти, тирлікають на губних гармошках. А я – голодний, як вовк. Не давали навіть сухара.
Перед Могилів-Подільськом сталась якась заминка в дорозі, попереду стояли ще поїзди, щось було з мостом, чи що. Охоронець пішов вперед взнавати, в чім справа, а я сказав старшому по вагону французу, що хочу надвір по нужді. Я зайшов в кущі, а там – стежка в село. Я бігом добіг до крайньої хати, розказав, хто я. Люди виявились хороші. Господар, як з'ясувалось, бував у Калинівці і навіть називав прізвища знайомих односельців. В них мені довелось бути ще три дні. На третій день міст через Дністер дійсно таки підірвали і два ешелони з пасажирськими вагонами і продовольчими товарами були відрізані. Німці через річку якось переправились а поїзди остались на користь населення навколишніх сіл. Те село, де я був ці три дні, називалось Серебрія, це в 6-7 км від М.-Подільського. Носили мої господарі, де я жив, з тих вагонів все – масло, консерви, плитки шоколаду (були пакунки з новорічними подарунками нерозданими). В деяких вагонах була кава в зерні, але селяни ним не цікавились, ходили по ньому ногами, як по гравію. Допомагав і я носити ці трофеї.
А коли зайшли в село наші війська, рішив добиратись додому. Доброзичливі господарі знайшли мені десь великий чемодан, навантажили мені цих трофеїв – шоколаду, цукерок, сиру, ковбаси, консервів – і я по шпалах гайда додому.
Пішки я йшов до Жмеринки. А з Жмеринки вже ходив поїздок до Гнівані. А там був міст зірваний: хто їхав – зходили, переправлялись вузеньким пішоходним містком, а там уже ходив поїзд до Вінниці і далі.
В Гнівані валялось безліч ніімецьких боєприпасів і стояли побиті наші танки. Які було прорвалися під Новий Рік, але були німцями знищені. Один наш солдат сидів біля купи німецьких гранат з довгими рукоятками, відкручував від цих рукоятей гранату, потім – кришку і витягував звідти гарні чорні шовкові шнурки. Я підійшов, подивився, що він робить. Стояло ще пару солдат. І тільки-но я відійшов кроків на двадцять, як позаду рвонуло. Я оглянувся – солдат вже лежав мертвий, а ті два – поранені, хапались руками за ноги і животи. Мені теж два осколки вігнало в чемодан, що ніс на плечах.
В Гнівані я та інші пасажири сіли на платформи і маневровий паровоз покотив нас в сторону Вінниці. У Вінниці – знову пересадка на інший потяг і – до Калинівки.
Дома мене не було більше тижня. Коли повернувся, – застав у хаті сільську раду – вона розмістилась у великій кімнаті. В батьків квартирував також якийсь льотчик, що на винищувачі ЯК-3 зробив вимушену посадку на аеродромі. Мені видали німецьку гвинтівку і приставили стерегти вночі того літака. Я приходив, залазив в кабіну і спав до ранку. Вранці приходила Надька Матвійова приймати пост – теж з німецькою гвинтівкою, яку носила на плечі постійно, навіть вдома.
Через кілька днів стали призивати на службу народжених 1925 року. В цей призов були хлопці не тільки 25 року а й старші, навіть 23 року. Але 1926-го року пішов лише я один. Бо мої товариші майже всі були на рік старші за мене, і я так би мовити, за компанію пішов з ними разом у військкомат. Звичайно, там записався, що з 25 року. Для перевірки, чи це так, чи не так, ніхто ніяких паперів не требував.
В кінці березня нас з "сидорами" повели в район машзаводу. Там ми переночували в порожньому двоповерховому будинку без вікон і дверей. Спали на підлозі. На ранок пішли на Вінницю, там теж заночували в якомусь напівзруйнованому будинку, без даху. Безліч разів піднімали, шикували і перераховували. Потім – залізничний вокзал. Посадили в напіввагони-горбилі і повезли в напрямку Києва.
Хлопці вважали, що нас везуть на Схід на навчання. Але в Козятині потяг почмихам на Захід. Завезли нас в м. Ізяслав, що на захід від Шепетівки. Там нас постригли, обмундирували, помили в бані і розташували в якомусь монастирі чи костьолі.
Наша група увійшла до 234 фронтового запасного полку. Я попав в роту саперів-мінерів. Вивчали всілякі міни, наші і німецькі, займались недалеко річки Горинь. Підривали різні фугаси, знешкоджували різні міни і засвоїли, що мінер помиляється лише раз в житті. Ночі спали тривожно, бо німці щоночі, з вечора до ранку, бомбили залізничний вузол Шепетівки та Ізяслав.
Через два місяці приїхали офіцери – представники з 1 гв. Танкової армії, якою командував генерал-полковник Михайло Катуков і нас повезли в окремий 243 танковий батальон. Тут нас зарахували просто десантниками-автоматниками. В серпні 1 український фронт перейшов у наступ і нас спішно, вже перемішаних з бувалими фронтовиками, перекинули в окрему 64 гв. Танкову бригаду, якою командував вінничанин (з Іллінецького району) Двічі Герой Радянського Союзу полковник Іван Бойко.
Як виявилось, в бригаді, зокрема в десантному батальйоні, бракувало солдатів. Якщо на фронті самі більші втрати несла піхота, то автоматники-десантники – ще більші. Вони сиділи зверху на танку як ворони на купі, проривали лінію оборони німців і робили рейди вглиб, поки вистачало пального та боєприпасів. Звичайно ж, що екіпаж за товстою бронею був захищений від куль і малокаліберних снарядів та мін. Кулі діставались десантникам.
Зріст в мене був високий і я стояв по ранжиру в першій шерензі. Попереду стоячим вручили кулемети Дегдярьова з диском на 45 патронів. Другим номером був Стьопа Кривонос з Літинського району. Наша бригада рушила вперед і ми звільняли західноукраїнські села в Тернопільській та Львівській областях. Невдовзі вийшли на польську територію і форсували річку Сан, потім – Віслу і зайняли плацдарм.
Плацдарм називався Сандомирським, бо там було місто Сандомір. Там німці згрупувались, підтягнули танки, особливо – важкі "тигри" та "пантери" і потім нашій бригаді та іншим частинам, що встигли переправитись понтонними мостами, дали прикурити так, що в бригаді вціліло лише з півтора десятка танків. В бригаді були всі Т-34 зі старими 76-мм пушками. Понесли тяжкі втрати піхота і наші автоматники. На місце наших частин з 1 танкової армії переправилась свіжа 3 танкова армія, плацдарм хоч і зменшився, але не був знищений.
Нас же, потріпаних, відправили назад у тил, як казали, на переформування. Опинились ми знову в Західній Україні. Частини стояли здебільшого в лісах і чекали поповнення технікою і людьми. Наш бальйон автоматників (командир Герой Радянського Союзу майор Василь Безбородов) теж знаходився в лісі. Жили в землянках, спали на ялинових гіляччях. Відпочивати не давали, весь час – навчання, навіть стройова підготовка.
Одного разу об'явили, що в районі, де ми стояли, виявлено значну кільність військ УПА, бандерівців, як ми їх тоді називали. Справних було десяток танків, на всіх автоматників місця на них не вистачило, тому наша рота рушила пішки на облогу бандерівців. Нас ганяли декілька діб по лісових дорогах, але воїни УПА, як з'ясувалось, вступати з нами в бій не хотіли. Якщо ми їх в якомусь лісовому масиві оточували, то вночі вони проривали кільце і відходили в інші ліси.
Якось, в одному млині, що стояв на річці, ми тримали засаду і перед ранком на нас вийшла група їхніх воїнів, – вони йшли здаватись в полон. Я їх охороняв в кімнаті, де жив мельник. Вони були дуже стомлені і зразу ж попадали на підлогу спати. По їх різноманітному, здебільшого цивільному одязі повзали воші... Як видно, важка занадто була для них ця визвольна боротьба.
Бачили ми енкаведистів, що були перевдягнуті під бандерівців. Взяли одного так званого "бандерівця" (на нього вказала одна жінка, що симпатизувала радянським військам). А виявилось, що це свій для командирів-енкаведистів, яким ми його й передали. Так що тепер мені доводиться вірити деяким публікаціям, що під маркою бандерівців енкаведисти робили терор.
В листопаді з Уралу надійшли танки з новими 85-мм пушками, десь більше сотні. Нас і інші бригади поповнили технікою і людьми і наша перша танкова вирушила в район Любліна, там недалеко був відомий концтабір "Майданек". Там добре наробились лопатами – до грудня копали землянки, капоніри для танків, а потім ще сховища в лісі для снарядів.
На південь від Варшави знаходився Магнушівський плацдарм, захоплений військами 1 Білоруського фронту. В січні нашу 1 Танкову армію було кинуто на цей плацдарм для визволення Варшави і наступу на Захід.
14 січня 8 гв. Общевійськова армія генерала Чуйкова стала проривати оборону німців. Після того, як піхота прорвала першу лінію німецької оборони, на другий день частини нашої Танкової армії підтримали наступ. Згадувати всі подробиці просто немає змоги. Все мінялось кожну годину, як в калейдоскопі. Тут розриви снарядів, полонені німці, авіація наша й німецька над головами. Німці в основному, відстрілюючись, відходили. А коли захопили їх другу, третю, п'яту лінії оборони, вони почали тікати.
При штурмі німецьких окопів в районі м. Конін я втратив свого другого номера – Стьопу Кривоноса. Я, лежачи, стріляв з кулемета, Стьопа знаходився позаду трохи праворуч. Я повернувся до нього, щоб подав новий диск, а в нього на лобі кров і дірка від кулі. Тут почув, як коло мене цьохкають кулі, на які раніше щось не звертав уваги. Зрозумів, що по нас вели прицільний вогонь, а ми на чистому засніженому полі. Коли чергова куля зарилась в сніг прямо в мене під кулеметом, я відпустив кулемет і він задер уверх хвоста, а я опустив голову. Прийшлось імітувати, що я убитий. Коли хлопці натиснули з лівого флангу і німці стали вискакувати з окопів, щоб перебігти через шосейну дорогу, отоді я знову застрочив з своєго "дігтяра", дав їм. Треба добавити, що після того бою я з кулеметом розпрощався, як і зі своїм другом Стьопою К. В другого номера був новий коротенький автомат з відкидним прикладом – ППС. Забравши в Кривоноса документи та цей автомат, я свій "дігтяр", що важив десь біля 10 кг, застромив за поручні башти танка. Бо залишати на полі бою зброю, навіть пораненим, строго було заборонено. Так що в подальшому я вже був з легеньким автоматом.
В наступі наші танки з десантом вирвались далеко вперед. Піхота з 8 армії, в основному білоруси й росіяни, відстали від нас добре. В м.Коло, що на шляху до Познані, снаряд перебив гусеницю і передній каток танка, на якому я був десантником. Я і ще троє хлопців залишились з екіпажем чекати, коли підійдуть автомайстерні по ремонту танків. Позаду йшли групи відступаючих німецьких солдатів і нам доводилось відкривати по ним вогонь, щоб не наближались до нашого танка й до нас. В нас було повно всілякої трофейної їжі – понабирали в німецьких магазинах. І аж на третій день підійшла піхота – хлопці стомлені, голодні, накинулись на наші харчі, що були в квартирі поляка, а потім ще й поцупили все, що було на танку, навіть ящик протитанкових гранат (думали, що то консерви). Під'їхали наші ремонтні частини, замінили каток, траки і ми рушили доганяти своїх.
Догнали ми свою частину в пригороді м.Позань, – Шваржец, там мене поранило. Фаустпатрон вдарив в борт танка і осколки попали мені в ногу і бедро. Мене підібрали цивільні поляки і віднесли в свій шпиталь. Треба відзначити, що полячки дуже добре відносились до наших поранених, там я був не один. Готували дуже хорошу їжу, робили перев'язки. Та через декілька днів забрали в нашу медсанчастину. Там було інакше. Російські лікарі й санітарки з нами не церемонились. При заміні бинтів відривали так, що лила кров. Потім нас евакуювали машинами на схід, завезли в пригород Варшави – Прагу (це на лівій стороні Вісли). Там в госпіталі N18-20 я лікувався майже місяць.
Наприкінці лікування я попав в групу виздоровлюючих. Нам належало в камері, де зберігався одяг, (пізніше я взнав – офіцерів та солдат, що вже віддали кінці в госпіталі) підібрати собі обмундирування. Я вибрав собі ще майже нове. Мене забрала до себе дівчина в званні лейтенанта на прізвище Медельман, за національністю невизначеною, з Ленінграду. Вона була рентгенологом. Якраз прийшло нове устаткування. Я розпаковував ящики і ми з нею встановлювали рентген в одній кімнаті. Я в цій справі нічого не тямив, та вона була спец вищого гатунку, я тільки виконував все, що вона казала.
Інші виздоровлюючі вивантажували з машин та вагонів поранених, переносили їх замісць санітарів. Вечорами ми ходили до поляків вимінювати за трофейні годинники, яких в кожного було по десятку (така мода була – знімати годинники їз полонених і навіть убитих), польську самогонку "бімбер". Дивлячись, який годинник – за швейцарський – до 2 літрів, за німецький – казали – штамповка, – півлітра.
Медперсонал, що прибув з Ленінграду, був бідовий, погано-грубо обмундирований. То ми міняли для них за годинники дещо з барахла, за що вони нам були дуже вдячні. Коли було встановлено рентген, я ще деякий час був помічником біля цієї лейтенантші. Але фронту потрібно було солдат і нас відправили в запасний полк, в якому майже всі були з госпіталів. Харчували там, як в концтаборі – чорний з половою 800гр хліба на день і трирази ріденької баланди. Десь-то навмисне, щоб оклигавші від поранення хлопці самі не бажали там засиджуватись. Тому як тільки з'являлись "купці" (це так називали офіцерів, що набирали в свої частини людей) і один казав, наприклад, що треба артилеристів, то майже всі виходили і завіряли його, що вони пушкарі. І приходилось йому робити маленькі екзамени.
Звичайно, багато, в тім числі і я, хотіли знову попасти в свою частину – до земляків, але не всім це вдавалось. Я попав знову на фронт у 2 танкову армію, що вела вже бої в передмістях Берліна. Але повоював на цей раз недовго. Раптом, в основному молодих, таких, як я хлопців, відізвали в тил і наказали терміново навчитися на механіка-водія танка. Як потім стало відомо, був великий недобір такої спеціальності в танкових арміях. Крім вітчизняних танків, багато стало поступати американських та англійських, крім того, чимало попало трофейних, цілком справних танків та самоходок. Це був польовий 17 учбовий танковий полк. За 3 місяці виходили механіки-водії на Т-34 (сержанти) і на ІС-2 (мол. Лейтенанти).
Але коли 9-12 травня закінчилась війна, то цю польову школу закрили – вже були непотрібні механіки з 3-місячною освітою. Спецкомісії стали "пересівати" курсантів, бо школа почала готувати техніків-лейтенантів з 1,5-річним навчанням. Відсіяли здебільшого тих, хто був в окупації і на ті часи не викликав довір'я. Так я знову опинився в 2 танковій армії. Попервах добирались попутками. Нас було кілька чоловік зі старшим команди. Добрались надвечір в Берлін, там ще кругом стояв дим, сморід. Центальними вулицями неможливо було проїхати. Добрались до Рейхстага. Туди ще продовжували приїздити делегації з різних частин, на стінах оставляли автографи, фотографувались.
Попали ми у 18 окремий танкоремонтний батальон у пригороді Бранденбургу – сел. Кірхмезер. Там недалеко був і 120 фронтовий танкоремонтний завод. Туди стягували танки та самоходки, які ще можна було відновити. Особливо багато привозили з Берліна і Зеєловських висот, де були дуже великі втрати. Часто в машинах ще знаходились обгорілі тіла, або якась частина, нога, рука...
Мене, як більш-менш грамотного, поставили завідувати складом агрегатів та бронетанкового майна, хоча мені тільки виповнилось 19 років. Поряд був склад продовольчий. Там було не тільки наше та трофейне продовольство, але й чистий спирт у бочках, всілякі варення та ін. Завідував складом один єврейчик Іванов (був у полоні і якби не російське прізвище – були б німці розстріляли). Так ось ми з ним подружились і було нам непогано. Якось отримав він 10 суток гауптвахти, то на ніч одягав тулуп і йшов на "губу", ключі були з ним, бо начальство більш нікому не могло довірити склад.
Коли пишу про гауптвахту, то пригадується мені, як будучи на курсах в учбовому танковому, теж довелось сидіти на "губі" у м. Штетін. Там сидів разом з моряками-балтійцями. Я зі своїми був у патрулі і в одному місці ми випили. Зустріли моряків, теж на підпитку, словом, трохи побешкетували. Якісь свідки показили, що учасниками були патрульні танкісти (з пов'язками). Так що на ранок ми сиділи. Морячкам приносили кращі харчі, аніж нам, то вони з нами, бувшими супротивниками, по-братньому ділились.
На складі в мене була хороша американська рація з розбитої штабної машини. У вільні часи слухав передачі, можна було навіть чути переговори льотчиків у повітрі. Я її приховував, але якось застав мене з нею особист-підполковник і забрав собі. При заводі працювало багато вільнонайманих дівчат. Всі вони працювали в Німеччині ще до приходу наших військ. Більшість з них були з Білорусії і Росії. Їхати додому не поспішали, мотивація була, що нема куди їхати, – села спалені і зруйновані.
В квітні 1948 року мене разом з іншими молодими хлопцями відправили в 12 танкову дивізію, 49 полк. Розпочалась масова демобілізація старших за віком військовослужбовців, а танки та інша техніка потребувала обслуговуючого персоналу. Тим більше, що почалась "холодна війна". Наші блокували шосейні шляхи і залізницю до Берліну. Працював повітряний міст. Кожних 5-7 хвилин над нашими головами пролітали великі літаки бувших союзників. Везли навіть паливо. Якось один чотиримоторний зробив вимушену посадку на танковому полігоні, виявилось, що в ньому – кам'яне вугілля.
В полку дисципліна була вже не така, як в ремонтних частинах. Наш полк стояв в м. Ной Рупін, недалеко знаходились колишні мисливські угіддя Герінга (в мене була хороша бельгійська мисливська рушниця). Займав я посаду майстра-комплектувальника. Перевіряв екіпажі, чи є в них все необхідне, і в разі потреби доукомплектовував.
Ходили по вихідних на полювання. В центрі Європи дичини стільки, що навіть не вірилось. Впольованих кабанів, чи кіз ми несли в німецьке село, де обов'язково був німець-ковбасник. Йому ми здавали дичину, і отримували взамін готову ковбасу. В селі купували харчі й до них і десь під кінець дня сідали в лісі на галявині і добре обідали.
Під час перебування в цьому полку нас декілька раз вночі піднімали по тривозі і ми всім полком рушали до кордону, до р. Ельби. Там в біноклі дивились на американців, а вони на нас. Потім вночі знову відходили в казарми.
Пригадуючи службу, не можу не згадати, як в ті часи діяла у військах служба Берії. Так звані особливі відділи. Мене якось посильний повідомив, що мені небхідно о такій-то годині бути в 20 кабінеті штабу. Увійшовши в кімнату, бачу, що там сидить всім нам відомий начальник особливого відділу. Біля дверей за столиком – старший сержант. Потім зайшов ще один офіцер. Запропонували мені сісти, закурити, стали розпитувати про батьків, рідню, родичів, дещо із своєї біографії. Потім почали мене інформувати, як їм важко боротись з шпигунами-диверсантами, з ворогами народу, мовляв, вам легше на фронті було воювати. Ви бачили перед собою ворога і стріляли по ньому. А тут можливо, ворог ходить поряд з вами а ви не можете впіймати його за руку. Тому-то їм необхідна ще допомога моя. Щоб я їх своєчасно повідомляв якщо тільки щось взнаю чи почую за когось, що він маскується під чесного віськовослужбовця.
Заставили мене написати свою автобіографію і заяву офіційну – вроді зобов'язання, що при першому випадку, коли щось взнаю, негайно повідомляти запискою, чи усно в особовий відділ. В своїх письмових повідомленнях я мав підписуватись не своїм прізвищем. Дали мені нове – Яковлев. Що я мав робити? Мусив пообіцяти, що буду інформатором, чи донощиком. Пройшло пару тижнів, – знову викликають в той кабінет. Строго запитують, чому я нічого не повідомляю. Я їм кажу, що ще нічого такого від хлопців не чув. Вони мені: а що їм з дому пишуть, що про колгоспи говорять, про Рад. Владу? Та ще конкретно наказали слідкувати за старшиною Лапіним, він працював у штабі, і ми з ним товаришували. Ще раз мене викликали в той кабінет і казали, що коли мені незручно ходити в штаб, то свої доноси я маю передавати через одного хорошого ст. Лейтенанта Савченка. Він теж був українцем, а в нашому підрозділі українців було 70%. Він, бувало, зайде до нас, був дуже свойським, розкаже анекдот і потім питає весело, що там, мовляв, з дому пишуть.
Як я це почув, думаю, добре що ви мені це сказали, попереджу хлопців, щоб при ньому не ляпали язиками.
Одного разу я із своїм товаришем, цим же Лапіним, подались в якесь недалеке не то село, не містечко, там у мене був знайомий кельнер. В вихідні мене частенько офіцери просили взяти у нього в наборг, бо він мені довіряв. І ось ми приїхали до нього велосипедами, я віддав борги (офіцери отримали получку). Він запросив нас до себе і ми добре там вгостились. Відносно алкоголю я не зловживав, знав міру, а мій друг – кожну чарку до дна. І так вп'янів, що довелось мені вести його додому, тримати, щоб не падав. Дорогою (велосипеди покинули в німця) він мені все казав: "Гриша, не бросай меня, ты мой самый лучший друг и т.д. По секрету тебе скажу, что особняк приказал мне следить за тобой!"
На другий день, як він протверезів, я йому розповів, що він мені говорив сп'яну. Куди він мав діватись – мусів підтвердити все, а тоді і я йому розказав про себе. Посміялись і рішили – нехай ждуть. Потім десь через півроку мене визвали, відругали, що від мене нічого не мають, що я несознательний і залишили у спокої.
В 1950 році в мене змінився начальник – став татарин майор Гібадулін, щойно прибувший з Росії. Цей не пив, але був занадто обережний, дуже всього боявся, до того ж – буквоїд, не йшов ні на які компроміси з полковим начальством і наші офіцери його дуже незлюбили. Придирався він до любого нижче себе по чину чи званню, навіть до німців, що чесно і старанно працювали. На той час я на прохання начальства подав рапорт на позастрокову службу – 2 роки. Але попрацювавши з цим майором, не зміг терпіти такого зануди і став проситись, щоб мене достроково демобілізували. Це було дуже важко. Писав рапорт навіть командуючому армії і у відділ кадрів групи військ. Причину вказав – особистого характеру, що вдома батьки хворі і т.п. Звичайно, я потім каявся, що зробив поспішно, необдумано, мені пропонували іншу посаду, але я увійшов в раж і переконати мене було неможливо.
Пам'ятаю, як я їхав додому. В Бресті нам видали радянські рублі. У Київі накупив всіляких цукерок, бо знав, що вдома у Віри є вже дочка Люда. З Німеччини віз велику ляльку. У двох великих чемоданах – всім подарунки, кому сорочка, кому бритва, чи ще щось. Батьки були дуже раді. Радо зустрічала рідня, на той час і брат Павло був у відпустці. Так закінчилась моя служба.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
