Мій Сокілець
Село, в якому народився – це і є моя перша Україна. Там залишились колискові, казки і пісні, там перші перемоги і поразки, перше самоусвідомлення. Там на стіні, поруч з іконами, висів вишитий портрет Тараса. Бабуня Марфа так і казали: Тарас, без прізвища. Наче про когось із найближчих родичів.
Ми завжди на Великдень збиралися у Сокільці. Всією родиною. Але зараз там вже немає найближчих живих, лише могили на двох цвинтарях. І багато живої пам'яті. Тому ми завтра поїдемо туди. Там ще доцвітає сон-трава на схилах (по нашому – обочах) і ростуть перші весняні гриби сморжі та підсливки.
На фото:
Хата, в якій ми усі народилися і росли: бабуся, мати і я (вигляд від перелазу. Хлопчик на стежці – мій син Яромир).
Та сама хата – вхід.
Наше подвір'я.
Краєвид села – вигляд з нашого сінокосу (праворуч – виноградник)
Моя родина. Великдень 1966 року. Стоять (починаючи з лівого краю): мій дядько Володько Вознюк, дідусь Микола Микитович Вознюк (1926-1983), тато – Дмитро Ністорович Пантюк. Сидять (так само з лівого краю): Бабуся Галина Дем'янівна Вознюк (1923-2008), мати Тамара Миколаївна зі мною на руках, прабабуся Марфа Антонівна Франчук (1898-1979)
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
