Вічная пам'ять Вам, Учителю!

В житті кожного є люди, які нікуди не зникають. Просто не можуть зникнути. Вони є завжди. Були, є і будуть. Інакше – існування втрачає чимало свого сенсу. Втрачає щось головне і неймовірно важливе. Але про це краще не думати. Бо дуже болить.

Сьогодні увечері поет Іван Прокоф'єв повідомив, що за межу відійшов Полікарп Іванович Свідер. Наш Викладач. Професор. Академік. Хто навчався у Кам'янець-Подільському педагогічному інституті-університеті на філфаці, його знає. І ніколи не забуде. Бо таких людей на цьому боці світу – одиниці. Ми любили його щиро і, знаючи, що він ніколи не "відмічає", ходили на всі його пари. З ним можна було пошепотітися на перерві, бо лише він дозволяв собі звертатися до жовторотих студіків так: "Старий, знаєш...". Це тепер дивно згадувати, але ми носили в конспектах його фотографії – неймовірно шляхетного чоловіка з пронизливим поглядом і сивим, трохи неслухняним волоссям. Не можу згадати, де ми їх брали, він же не був актором чи членом політбюро. Але так було. І в нього закохувалися студентки – безнадійно і недосяжно.

Ми по-доброму кпили з його звички говорити про себе у третій особі. "От липа цвіте, а у Свідера серце болить. Бо якийсь ґевалисько виліз на дерево і ламає цвіт цілими гілляками. От Свідер і каже: "Навіщо ж ти деревину калічиш?" А він? Іди, каже, бо зараз злізу і тебе покалічу!" Але це вже не наші кпини, так справді говорив Полікарп Іванович, а ми, нарвані першокурсники, просили описати того "ґевалиська", щоб ми його виловили і дали добрячої хлости. Але на це наш Свідер лише поблажливо усміхався.

У нього ніколи не було конспектів, принаймні, ми їх не бачили. Але ми писали за ним цілі великі цитати і потім звіряли з оригіналом. Хотілося знайти неточності. Це була гра, яку ми не вигравали. Іноді він розповідав про те, як втратив на війні руку. Іноді – як загинув його бойовий побратим Кузьма...

Я писав у нього курсову за творчістю Василя Симоненка. Зрозуміло, що "нахомутав" ідеологічно – тоді інформації було більше у самвидаві, ніж в офіціозі. І що сказав Свідер? "Старий, я ставлю тобі "відмінно", а роботу заберу, щоб, хтось ще, не дай Боже, її не прочитав!"

У романі "Сім днів і вузол смерті" я списав з нього геть упізнаваного персонажа – професора Івана Полікарповича Свериду. Це не була копія, просто окремі моменти життя, за якими легко вгадувалася решта... Він прочитав і запросив мене на свій ювілей. Чому, чому я не знайшов тоді часу, щоб поїхати?!!

Боже, Боже! Кам'янецький філфак. Ось вони стоять у пам'яті, як живі – Михайло Федорович Станівський, Феодосій Якович Середа, Борис Васильович Хричиков, Петро Єфремович (для нас – Морфемович) Ткачук, Танасій Іванович Колотило... А від сьогодні – і Полікарп Іванович Свідер... 5 квітня йому виповнилося б 89. Він міг би ще довго бігати – його всі пам'ятають переважно в русі...

Вічная пам'ять тобі, Учителю!!!

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.