Подвижник з Івано-Франківщини
Продовжимо тему про подвижників – людей, які щиро, самовіддано, а нерідко – й самозречено будують справжню Україну, а не той сурогат чужого, тупого і ще тупішого, який пропонують нам політики. А подвижники просто роблять те, що вважають за потрібне, не вимагаючи за це жодних винагород. Проте винагорода має бути – хоча б добре слово і щира вдячність.
З Михайлом Буджаком з містечка Тлумач на Івано-Франківщині я навіть нормально не познайомився – ми лише обмінялися побіжним рукостисканням. Але коли наш спільний друг – чудовий поет Михайло Батіг розповів про свого славетного тезку, я сказав – про нього має знати якомога більше українців. Згодом погортавши фольклорні збірники, матеріал до яких особисто зібрав і впорядкував М.Буджак, я збагнув, що тримаю в руках справжні скарби, яким просто немає ціни.
Нижче я пропоную уривок з розмови із Михайлом Буджаком, яку повністю можна прочитати за таким посиланням: http://ualit.org/?p=1165
"...Влада ніколи не раділа з того, що журналіст партійної газети ходить по селах і "щось там випитує у людей". Свого часу у районному КДБ мені показували листа, у якому невідомий "страж порядку" допильнувся до того, що відрапортував, ніби я був "зв'язковим між колишнім сільським вчителем і керівною структурою УПА". І просив арештувати мене, як агента. Захоплення фольклором ставали приводом для різного роду розбірок, ініційованих райкомом КПУ, які стосувались пропозиції звільнення мене з роботи. До речі, перша збірка народних приказок, прислів'їв і порівнянь "Чільце" через "достатньо не висвітлений радянський спосіб життя, роль у ньому партії комуністів" пролежала у видавництві "Карпати" м.Ужгорода більше двадцять років і лише недавно була видрукована. Не брався навіть до уваги той факт, що подібне видання здійснив свого часу І.Франко.
Я не ображався на владу: ані на ту, що відійшла, ані на ту, що прийшла. Знаю, вони не цінували і не цінують справжні мистецькі речі, а завжди тішилися з тих "шоу", що їм влаштовували. Упродовж років можновладці запевняли про створення у районі фонотеки народних пісень, весільних сюжетів, звичаїв та обрядів. При райвідділі культури була навіть створена група, яка мала комплексно вивчати народну творчість того чи іншого села. Звісно, для цього потрібні були кошти, яких традиційно у влади не вистачило... Як і більшість моїх колег по перу, ми бачили нікчемні "потуги влади", а тому намагались робити своє, котре ніколи не афішували, але якому присвячували роки життя. Захоплення народною творчістю для мене було своєрідною віддушиною, бо дозволяло доторкнутися до справжнього людського життя, до правди. У ті часи я записав казок, народних ігор, приказок, прислів'їв, коломийок, легенд, загадок, словом, безцінного народного мелосу, на 20 томів. Але ні з районного, ні з обласного бюджетів на ці видання не було виділено жодної копійки. Допомагали журнал "Перевал", видавництво "Каменяр", що у Львові, і районна газета "Злагода". Власне на її сторінках було надруковано притчі, казки, краєзнавчі та етнографічні розвідки, що лягли в основу перших книг "По забутих стежках" і "Золоте жниво"..."
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
