ВИСТОЯТИ, НЕ ЗДАВШИСЬ У ТЕМНІ ЧАСИ
Злочини рашистських терористів щоразу поглиблюються. Пологовий будинок, житлові квартали, електричні підстанції, які заводять живлення з АЕС на мегаполіси... Виробництво Roshen... погрози наступними ударами... І на тлі всього цього – агресивна поведінка на переговорах. Крок за кроком, нова темна доба насувається на світ.
Коли не працюють засновані на цінностях інститути і не шануються укладені в імʼя цінностей угоди, міжнародні відносини відкочуються до "заводських налаштувань". Коли важить сила.
Сила має кілька вимірів:
- військова, коли можна вирішити питання війною;
- економічна, коли рішення можна купити;
- дипломатична, коли за допомогою союзів і взаємовигідних домовленостей, які шануються через інтереси, захищається своє і вирішуються задачі;
- технологічна, коли передові рішення дозволяють досягати більшого меншими ресурсами;
- інформаційно-психологічна, коли можна впливати на уми і серця...
Можна вправлятися у новітніх теоріях, додаючи інші виміри. Однак у будь-якому разі вони переплетені між собою. Можливості на кожному з них підтримують інші, а слабкості – послаблюють.
Все це наче зрозуміло – як підхід. Але країни з наче значним потенціалом часто пасуть задніх, або й навіть стають жертвою вправніших агресорів. Натомість чимало "середняків" на старті перетворились у лідерів.
Різниця – в майстерності управління. Бо мало мати ресурси – треба вміти ними управляти. Бачити перспективу. Помічати можливості. Діяти розсудливо. А головне – підпорядковувати все це інтересам країни сьогодні і завтра, а не швидкоминучим спокусам збагачення чи аплодисментів.
Промова премʼєр Канади Марка Карні на Давосі стала своєрідним маніфестом такого підходу з боку, за його ж висловом "середньої" країни. Він зарахував до цієї категорії Канаду, та до неї належить і Україна. Надто велика, щоб "просто бути", не збуджуючи нічиїх загарбницьких апетитів. І надто маленька, щоб самій диктувати свою волю.
У Карні маніфест вийшов цілком у дусі моєї улюбленої "протестантської етики і духу капіталізму" Макса Вебера. Працюй ударно – житимеш гарно. Канада подвоїла військовий бюджет, спрощує вкладення інвестицій, будує багатосторонні проекти співробітництва під досягнення конкретних цілей... Хто дбає, той має.
Хочемо вижити і перемогти – вертаємось до базових цінностей.
Цікаво, що Трамп більшу частину промови теж вихвалявся успіхами США. Хоч його країна – і без того лідер, однак велику увагу приділено базису (хоча, заради справедливості, економіка зростала і за "попередників", яких він традиційно поганив).
Володимир Зеленський обрав іншу ноту. Образи і повчання Європи. Ми, мовляв, воюємо, а ви, а ви, а ви...
Це звучало приємно для багатьох в Україні. Тим більше, що медіа-підтанцьовка тут же кинулась змагатись у славословʼї: від "вождя" від Мосейчук до "воєнного і духовного лідера Європи" від Корчинського (так, і цей сплив; скажіть хтось Зеленському, що брати такого на борт – не до добра; спитайте чи в Тимошенко, чи в януковича...)
Однак у старому новому світі красота пози має бути добре прорахованою приправою, а не головною метою. Запальна промова-виклик має право на існування, якщо вона – частина стратегії. А стратегія – це сплановане використання ресурсів для досягнення мети.
Метою було "розбурхати" Європу? Ображена реакція фон дер Ляєн із нагадуванням про всю надану допомогу, обурення європейських політиків невдячністю і хамством Зеленського показують: слів для розбурхання мало.
Talk the talk, but work the work, як сказав би новоназваний кумир Зеленського Трамп. Бо яке таке обурення ти собі дозволяєш, коли в тебе щодня вкриваються чергові "шлюзи" (Watergate, символ політичного скандалу, дослівно означає "шлюз"; символічно, однак).
Не вскривши гнійників, не вичистивши погань у енергетиці, оборонці, безпеці, митниці, будівництві, ..., – які в біса повчання, яке лідерство в Європі?
Мусиш, як Карні, мати змогу предʼявити зроблене. Але спроможний лише знову і знову кивати на героїзм Армії, яка тримає фронт не завдяки, а всупереч; бо забезпечення викликає лише непристойні епітети...
Без роботи над помилками, реального єднання всіх ресурсів і можливостей суспільства, викидання на смітник "схемок і "двушечок на москву" – повчання лише зашкодять.
Тоді що це було? Просто сплеск емоцій на внутрішню аудиторію, щоб чародійством замастити очі від споглядання справжніх причин, чому Україна виявилась неготовою до масових обстрілів і морозів – як до того до вторгнення, а до того – до пандемії?...
Це так, він "завжди про це думає", як персонаж відомого анекдоту. Але чи це точно все?
... зважаючи на динаміку подій, може бути інша мотивація в такої поведінки. Світова преса пише, що путін ще в Анкоріджі виставив здачу Донбасу своєю "невідкличною умовою". Он у Абу-Дабі його міньйони знову про це талдичать.
І для Трампа (та й інших союзників) постає дилема: або змушувати путіна відмовитись від цієї вимоги, або змусити Зеленського прийняти її.
Перше – складно: санкції, тиск, захоплення танкерів, збиття безпілотників, арешт активів, боротьба з гібридними вибриками кремля та його агентури, протидія популістам, щедро підгодовуваним путіним, тощо і тощо.
Друге – несправедливо. Ті ж світові медіа констатують, що це – антиконституційно, і не підтримується абсолютною більшістю українців.
Але раз уже світ відмовляється від принципів, то "проблеми індіанців шерифа не турбують", якщо вже брати термінологію Мосейчук.
Тож у світі Real Politik уникнути ролі жертви, за рахунок якої всі помиряються, можна лише завдяки дуже вправній роботі і маневруванню. Роботі у підтримці армії (зброєю, грошима, технологіями, людьми), у захисті і "опірності" громад, – і маневруванню в зовнішній політиці (до чого закликав Карні, що майстерно робив Порошенко).
На цьому тлі кидатись на європейських союзників, тим більше упереддень переговорів із США і рф – на які з якогось дива погодився їхати без Європи – щонайменш недалекоглядно.
Але і це може мати пояснення – хоч і дещо конспірологічне.
Є підозра, що чимало людей у оточенні Зеленського і готові були б відмахнутися від Донбасу – аби могли "втюхати" це країні і так чи йнак зберегтись при владі. Принаймні, коментарі деяких діячів часів перемовин у Стамбулі в 2022 створюють таке відчуття. До речі, директиви Зеленського на ті перемовини так і не оприлюднені досі...
Тоді перед владою постане завдання пояснити українцям, чому "зрада" – це "перемога", і кращого не буде. Тоді демонстративна образа на Європу і сервільність перед Трампом можуть виглядати частиною картинки, яку намагатимуться впарити українському суспільству.
Мовляв, одні союзники нас зрадили, інші не допомагали, ми бідні-нещасні, нема виходу... зате ми принесли мир.
Чи реально це?
Думаю, не зараз.
Бо зараз росія вважає, що може досягти більшого. Переговори почалися з загальників, тим часом рашисти завдали чергового масового удару... буде період претензій до них...
... і так до наступного разу.
Але в такій динаміці найважливіше, куди іде рівнодіюча сил: вгору чи вниз. Якщо не вирішувати внутрішніх проблем, вона вестиме таки донизу, аж до загрози капітуляції.
Цей шлях для більшості українців неприйнятний. Тож єдина альтернатива – змусити владу до внутрішніх змін. А для того мають змінитись її пріоритети. Під пріоритети – задачі. Під задачі – люди.
Раз світ повертається до звичної "війни всіх проти всіх", егоїстичних інтересів, цинічних дій, звичного хаосу – то порядок треба починати з себе і навколо себе.
Пріоритети – вижити, перемогти і мати успіх.
Задачі – стати сильною, ефективною, подолати корупцію, мати велику мотивовану армію, передову науку і розвинену економіку (ІТ, робототехніку, військовий комплекс, агровиробництво) – і взаємовигідні союзи, які підсилюють через спільний інтерес.
Завдання – організувати саме під ці пріоритети і задачі систему управління.
Саме цим, а не власним збереженням, мала б займатись влада. Поки не стало надто пізно.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
