"Мерехтливі міста", або Чому мені хочеться у приватне місто
Останнім часом я сама себе запитую, чи хотіла би я жити у власному місті? Хай не в особистому, а у приватному, або, як зараз кажуть, – "мерехтливому"? З приватними компаніями, які замінюють державну владу? З перспективами розвитку, які видно вже завтра, а не колись у майбутньому?
Мені дуже подобається концепція лауреата Нобелівської премії Пола Ромера. У 2009 році він озвучив під час виступу на TED ідею будівництва приватних міст у країнах, які тільки розвиваються, з корумпованою владою та слабкими законами. При цьому будувати пропонується з "нуля". У 2009 році концепцію Пола Ромера було визнано революційною.
Нові міста, згідно з концепцією Ромера, звільняються від законодавства країни, на території якої вони знаходяться. У самому місті діятимуть урядова і економічна системи, які вже довели свою ефективність у розвинених країнах. Умови для розвитку бізнесу та інвестування будуть ідеальними. А Конституцію замінить Хартія (цитуючи пана Ромера) або Цивільний договір – правила, які підходять жителям конкретного міста.
Умови життя у "мерехтливих" містах приваблять ініціативних і ефективних людей, стануть цивілізаційним Клондайком та дадуть можливість пожити в умовах державного й приватного управління і зробити вибір на користь того чи іншого. Адже завжди можна повернутися до минулого життя.
Ви скажете – утопія? Ні. В основі концепції Ромера лежала модель економічного розвитку Гонконгу, а потім – усього Китаю. З тією лише різницею, що масштаб був на рівні міста, а не країни, як у Китаї.
До речі, аналогічні ідеї висловлював Тітус Гебель у своїй книзі "Вільні приватні міста: змушуючи уряди конкурувати за вас" (Free Private Cities: Making Governments Compete For You, 2018). Рекомендую почитати.
А недавно я дізналася, що ідеєю побудувати своє місто був захоплений тато Мікі Мауса – Уолт Дісней. Його мрія здійснилася, і Селебрейшн, який ще називають "Ватиканом з мишачими вухами", відкрився у 1996 році. Це цілком успішна модель приватного міста. За даними останнього перепису населення, в місті проживало понад 11 тисяч осіб.
Ідея приватних міст у світі прижилася. У США таких понад 100, в Європі – близько 10. Із останніх – португальський проект Living PlanIT – приватне місто PlanIT Valley для IT фахівців, а в ОАЕ побудоване перше в світі екологічне місто Masdar City, розраховане на розміщення близько 50 тис. населення і 1500 бізнес-центрів.
Але повернімося до України.
Сьогодні ми живемо у час децентралізації. Ідея була у тому, щоб більшу частину як бюджетів, так і влади зосередити саме у територіальній громаді та використовувати для її розвитку, модернізації та створення умов, привабливих для інвесторів. Але вийшло, як з медичною реформою: "гроші пішли за пацієнтом", але тільки на рівні первинної ланки, інші змушені чекати кращих часів. Однак хіба можна перестрибнути яр наполовину? Так само і з ідеєю децентралізації. Зараз територіальні громади дуже схожі на дитину, якій сказали, що цукерки (читай – влада і бюджети) є, але для того, щоб їх взяти, потрібен дозвіл дорослих. А дорослі зазвичай забороняють, бо солодке (тобто гроші) шкідливе, можна зуби зіпсувати. А в таких умовах про який розвиток чи інвестиції ззовні може йти мова?
І коли я дивлюся на все це, мені з кожним днем все більше хочеться жити у "мерехтливому місті". А ви б хотіли?
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
