Яким буде статус рішення про закінчення війни?
Переговори про закінчення війни останнім часом помітно активізувалися. У цьому контексті з'явився певний "мирний план", який викликав хвилю критики як в Україні, так і серед європейських оглядачів. Перший варіант цього плану сприйняли ледь не як ультиматум капітуляції – він вимагав від Києва надто болісних поступок, включно з відмовою від вступу до НАТО, обмеженням власної армії та територіальними поступками на користь агресора. Така ініціатива була одностайно засуджена як неприйнятна та "винагорода" для Росії. Під тиском критики документ відредагували: оновлена версія вже враховує більше українських умов і прибирає найбільш обурливі пункти. Втім, навіть змінений план потребує тверезої оцінки: який юридичний статус може мати рішення про завершення війни і наскільки воно буде обов'язковим до виконання?
Потрібно розуміти, що подібний план – це не класична міждержавна угода про мир. Швидше за все, йдеться про політичну домовленість, своєрідну "дорожню карту" або "комплекс заходів", як свого часу називали Мінські домовленості. Іншими словами, це рамковий план дій, а не кінцевий мирний договір. Його можуть підписати, наприклад, президенти України та США як документ про ключові принципи. Згодом, можливо, з'явиться окремий подібний документ, підписаний США і Росією. Фактично Вашингтон виступає посередником і гарантом: прямої двосторонньої угоди між Києвом і Москвою наразі не прогнозують. Однак навіть якщо така дорожня карта буде погоджена на найвищому рівні, реалізація багатьох її пунктів потребуватиме рішень зовсім іншого рівня та інших підписантів.
Передусім, припинення вогню доведеться оформлювати окремо. Зазвичай угоди про перемир'я підписують воєнні командування сторін, а не глави держав. Можливий сценарій – підписання акта про перемир'я військовими командуваннями Збройних Сил України та російської армії. Такий документ за статусом буде ближчим до Корейського перемир'я 1953 року, ніж до Версальського договору 1919-го. Взагалі, слід зазначити: укласти повноцінний "мирний договір" неможливо, якщо стан війни формально не оголошений. А в сучасному світі війни давно перестали оголошувати офіційно. На це є як політичні, так і правові причини. Згідно з міжнародним правом, формальне оголошення війни автоматично тягне за собою правовий статус воюючих сторін (belligerents) і накладає обов'язки нейтралітету на інші держави. Тобто, якщо країна А офіційно перебуває у стані війни з країною Б, то будь-яка третя держава, що надає військову допомогу одній зі сторін, де-факто приєднується до війни і мусить сама оголошувати війну іншій стороні. Саме тому нині держави уникають юридичного оголошення війни, щоб не заважати союзникам допомагати собі. Замість цього конфлікти називають "операціями" чи "спеціальними операціями". США, приміром, проводили воєнні кампанії під назвами на кшталт операції "Шок і трепет" у 2003 році (вторгнення в Ірак) або "Буря в пустелі" у 1991-му – але жодного разу Конгрес формально не оголосив війну. Ізраїль також називає свої війни операціями: скажімо, вторгнення до Лівану 1982 року відоме як операція "Мир для Галілеї", а недавня військова активність у секторі Газа в серпні 2022-го – як операція "Світанок". Україна у 2014-2021 роках офіційно проводила Антитерористичну операцію, згодом Операцію об'єднаних сил, і навіть після відкритої агресії РФ у 2022 році не запровадила стан війни, обмежившись воєнним станом. Заклики "оголосити війну Росії" лунали хіба що від емоційних коментаторів, але жоден фаховий юрист-міжнародник такого кроку не підтримував, розуміючи його шкідливість.
Таким чином, очікуване рішення про завершення війни матиме статус політичної рамкової домовленості плюс набір окремих угод з конкретних питань. У самому "комплексі заходів" можна записати багато пунктів, але чи будуть вони реалізовані – залежить від внутрішніх процедур і доброї волі інших суб'єктів. Особливо це стосується питань, що потребують рішень парламентів, урядів чи міжнародних організацій. Наприклад, якщо в плані пообіцяти зміни до Конституції України (скажімо, вилучити пункт про прагнення до членства в НАТО), то зрозуміло, що таке зобов'язання висітиме в повітрі. Адже внести зміни до Основного Закону може лише Верховна Рада конституційною більшістю, і ніхто не гарантує, що український парламент (не кажучи вже про суспільство) погодиться відмовитися від курсу на НАТО. Ба більше, така вимога виглядає нелогічною: членство чи не членство України в Альянсі вирішується самими країнами НАТО, а не домовленостями двох країн. Схожа ситуація і з можливими економічними пунктами. Припустімо, у плані з'явиться обіцянка якихось торговельних преференцій або членства України в ЄС – рішення про це ухвалюватиме не Вашингтон одноосібно, а, наприклад, Рада Європейського Союзу. Так само й питання зняття санкцій проти Росії: кожна держава, що вводила санкції, буде окремо вирішувати, коли і чи скасовувати їх. Більшість санкцій прив'язані до конкретних причин – окупації Криму, агресії на Донбасі, порушення міжнародного права. Логічно, що ці обмеження можуть бути переглянуті лише після усунення тих причин, через які їх було запроваджено. Очікувати, що одним розчерком пера у "мирному плані" США скасують всі санкції за агресію, нереально: рішення залишатиметься за урядами і парламентами країн, з урахуванням поведінки РФ. Нарешті, найбільш болюче питання – території. Відмова України від своїх територій не лише є політично неможливою, але й не має жодного правового механізму. Конституція прямо забороняє відчуження українських земель. Навіть теоретично, щоб змінити територію, потрібен всеукраїнський референдум і зміни до Конституції, на що жодна влада не піде. Таким чином, пункти про "визнання нових кордонів" або подібні територіальні компроміси у тексті домовленостей фактично будуть декларативними – Україна не зможе їх ні ратифікувати, ні виконати.
Історичний досвід інших конфліктів підказує, що завершення активної фази війни не завжди означає остаточне вирішення всіх спорів. Корейська війна, наприклад, закінчилася підписанням угоди про перемир'я в 1953 році. Цей документ підписали не президенти чи міністри, а командувачі воюючих сил: з одного боку представник Північної Кореї (водночас і Китаю, чиї "добровольці" воювали на Корейському півострові), а з іншого – представник командування ООН (США). Формально Південна Корея взагалі не підписувала мир з КНДР, і юридично дві Кореї досі перебувають у стані війни. Але фактично перемир'я триває вже понад 70 років, і нового збройного конфлікту не сталося. Чому? Тому що після 1953-го Сполучені Штати надали Південній Кореї потужні гарантії безпеки. На корейській землі досі дислоковані американські війська – близько тридцяти тисяч солдатів. США облаштували там кілька великих військових баз з найсучаснішим озброєнням: танками, артилерією, системами ПРО. Американські військово-повітряні сили тримають на корейських аеродромах ескадрильї бойової авіації (винищувачі, ударні безпілотники, гелікоптери). У прибережних водах чергують кораблі ВМС США, а в регіоні регулярно присутні авіаносні ударні групи Сьомого флоту. Усе це слугує стримувальним фактором: Пхеньян розуміє, що новий напад на Сеул означатиме війну вже не лише з Півднем, а й прямо зі Сполученими Штатами. Таким чином, угода про перемир'я стала лише першим кроком до миру, а справжню стабільність гарантували подальші довгострокові безпекові рішення.
Урок для України полягає в тому, що підписання нині обговорюваної "дорожньої карти" та угоди про припинення вогню справді може стати важливим кроком до встановлення миру. Але це рішення саме по собі не вирішить автоматично всіх політичних і правових проблем конфлікту. Попереду можуть лишатися роки дискусій і переговорів щодо статусу окупованих територій, гарантій безпеки, відбудови країни та притягнення агресора до відповідальності. Формула "справедливого і стабільного миру", про яку постійно говорить українська сторона, означає, що навіть у рамковій угоді Київ наполягатиме на принципових засадах: жодних здач суверенітету чи територій, чіткі гарантії безпеки, відповідальність винних у війні та компенсації за завдані збитки. Лише за таких умов мир буде справедливим і стабільним.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
