ви не забули перевести годинник на 10 років назад?
є люди, які вчити не люблять. але будемо відверті: відмова від менторства – одна з чеснот, які нас, блоґерів, здебільшого оминула. звісно, я не виняток. нагоду ж повчити на прохання втратити не міг. тим паче – на прохання патріярхату прокоментувати дії українських греко-католиків.
Ненасильницький спротив є унікальною частиною ідентичності УГКЦ
Синод єпископів УГКЦ, який відбувався у вересні, прийняв рішення, що 20 років вільного існування це достатній час, щоб почати думати над стратегією майбутнього. В грудні призначені єпископи зберуться в Лондоні, щоб почати розмірковувати і "малювати" дорожню карту УГКЦ – доволі раціональний підхід, без якого навряд можливий сталий розвиток як бізнесу, так і будь-якої організації. Такий ґрунтовний підхід необхідний для комунікацій, адже вони покращують сприйняття та сприяють довірі. Про стратегічні аспекти комунікацій УГКЦ напередодні лондонської зустрічі у бліц-інтерв'ю з політичним аналітиком, директором Групи європейської стратегії Дмитром Потєхіним
Як би Ви оцінили інформаційну політику УГКЦ, особливо в Києві? Чи вважаєте Ви її грамотною? Адже це церква, яка звикла до галицької та діаспорної ментальності, і може не відповідати ментальності центру та сходу України.
Не думаю що УГКЦ має якось особливо підлаштовуватись під відмінності ментальностей. Навпаки, відмінність Української Католицької Церкви може бути суттєвою перевагою. Припускаю, що її місія – просто допомагати людям, які шукають підтримку, незалежно від регіональних відмінностей. А унікальність галицької та діаспорної ментальності я б не перебільшував. Значно важливіше, що історія УГКЦ – це здебільшого історія спротиву системі. Це ситуація, в якій опинились українці в усіх частинах країни. І я не чув, щоб податкова міліція переймалась особливостями регіональної ментальності підприємців.
Чого бракує в комунікаційній стратегії УГКЦ, і чи існує вона, на Ваш погляд, чи УГКЦ діє спорадично?
Мені здається, бракує переконання, що не можна здавати свої принципи й відвідувати інаугурації людини, яка не визнала виборчих фальсифікацій та не вибачилась за них. Бо це шлях до їх відтворення. Бракує власне трансляції своєї ідентичності та практичного досвіду виживання в умовах спротиву режиму, створення самоврядних структур. Бракує усвідомлення, що ненасильницький спротив не суперечить місії церкви, а у випадку УГКЦ – є унікальною частиною ідентичності, яку варто стверджувати незалежно від особливостей того, що називають ментальністю. Бракує визнання, що зовсім не обов'язково з часом демократії більшає, і що відсутність репресій на кшталт сталінських зовсім не є свідченням свободи сьогодні й, тим паче, запорукою демократії для наступних поколінь. Бракує розуміння, що відкриття архівів має на меті не тільки відновити правду про минуле, але й розширити простір свободи сьогодні – а не підривати довіру до католицьких інституцій та леґітимізувати службу безпеки уряду узурпаторів, угоди з якими виглядають сумнівно – навіть якщо їх представники й вибачаються за совкове втручання в університетську автономію і попри те, що йдеться про історичну правду. Україні потрібні реформовані правоохоронні органи і повністю відкриті архіви, а не частково відкриті архіви й так само закриті органи, які будуть вибачатись за втручання в життя людей тільки після дзвінка віце-президента США.
Наскільки УГКЦ прив'язана комунікаційно до харизми Блаженнішого? Тобто, чи УГКЦ цікава медіа без Любомира Гузара?
УГКЦ цікавитиме медіа, якщо буде цікава людям доброї волі, тобто аудиторіям. Так, сьогодні суттєво прив'язана. І це дія не тільки формального місця Блаженнішого в церкві чи комунікаційної стратегії, а й просто його людських якостей. Секрет харизми кардинала простий – він цікавий співрозмовник, який не тільки багато знає, але й може добряче й влучно пожартувати. Перш ніж казати, він уважно дослухається, тому його порада зазвичай слушна, а оповідь не перевантажена менторством. Кожен, хто опанує це просте мистецтво, буде цікавий людям. Кожна організація з відповідною культурою спілкування матиме увагу медіа.
Які враження формується про УГКЦ, якщо брати до уваги повідомлення в українських медіа?
Без дослідження це складно казати. Але ризикну припустити, що для значної частини аудиторії це церква, яка є частиною протистояння Схід-Захід. Очевидно, це радше результат специфічної уваги споживачів інформації та медій, ніж УГКЦ. Втім, речники УГКЦ й самі часто повертаються до цієї теми. Звісно, на цьому можна тримати увагу аудиторій. Але чи треба відтворювати пострадянський дискурс конфлікту, коли є значно нагальніші справи?
Чи УГКЦ програє Російській Православній Церкві у питанні комунікацій? Чи навпаки виглядає краще?
Загалом трактування відносин УГКЦ та РПЦ як комунікаційної конкуренції чи інформаційної війни – найкраща послуга РПЦ, оскільки виправдовує її стратегію, а саме: використання церкви як інструменту державної політики Росії та здійснення агресивної політики в термінах гри з нульовою сумою.
Перенесення цієї гри в медіа-простір змінює лише носій, але не зміст цих стосунків. Я не занадто переймаюсь виживанням політиків, але впевнений, що УГКЦ зовсім не обов'язково забирати їх хліб й відтворювати цю неорадянську дискусію з усім відповідним понятійним апаратом на кшталт "канонічних територій" тощо. Не впевнений, що це дискусія, варта УГКЦ.
Як у будь-якого інституту, який втілює свою місію на основі згоди, а не примусу, основним показником здатності УГКЦ втілювати місію служіння є довіра. А про зміну довіри в результаті втілення якоїсь стратегії варто говорити з детальними соціологічними даними перед очима.
Зрозуміло, що насильницьке приєднання УГКЦ до РПЦ завжди змушуватиме пам'ятати про РПЦ. Але зовсім не обов'язково відтворювати цей зв'язок навіть в обговореннях. Тим паче, якщо зважати, що зменшення довіри до однієї церкви зовсім не обов'язково збільшує довіру до іншої, а майбутнє УГКЦ найменше пов'язано з прихильниками РПЦ.
Записала Мар'яна Карапінка
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
