Один із найважливіших днів у житті
Перед тим, як сказати, що я думаю з приводу ухвалених вчора Верховною Радою рішень, розповім трохи про сам день вчорашній.
Відчуваю, що писатиму багато та неформатно, бо день був з тих, що називають "однин з найважливіших в житті". Згадуватуватиму його часто. Розкладатиму вчорашні думки, вчинки, помилки та рішення, людей та обставини на молекулекули, шукаючи відповідей і висновків. Тож, заздалегідь вибачте за багатослів'я та наберіться терпіння.
Розпочався він з Оболонського суду. Там мали розглядатися справи затриманих активістів. Результат був прогнозований – арешт. Саме так штампував нових заручників для Януковича Дніпровський суд, тому надії витягти людей з ментівського пекла майже не було. Аж раптом евакуація суду і скасування розгляду усіх справ. Це означало одне – людей триматимуть за ґратами без жодних санкцій. При розгляді є хоча б гіпотетична можливість звільнити під особисте зобов'язання, домашній арешт або під заставу, чи взяти на поруки. Вирішили прориватися в прокуратуру. Разом з колегами Павлом Петренко, Русланом Князевичем, Валерієм Лунченко поїхали до київського прокурора Бескишкого. Поговорили! За кілька годин стало відомо, що усіх затриманих звільнено під особисте зобов'язання.
З прокуратури на Майдан: штаб, трощення бруківки, мішки з камінням на Інститутську, шини, живі ланцюги та... втрачені життя. Там я дізнався про загибель 5-х активістів з Хмельниччини, в тому числі, застрелена снайпером жінка. Одного з героїв знав особисто – колишній "фронтовик" Анатолій Корнєєв. Він був головою сільської ради. Вічна пам'ять!
Настрій, з яким я заходив в парламент, був відповідний: суміш скорботи, сорому, злості та відчаю. Розумів, що зайшовши сюди, вийти без рішення, яке зупинить вбивства, права в нас немає! Жодного! Ми або маємо стати, нарешті, гідними народу, який нас обрав, або визнати, що ми остаточно перетворилися на пусте місце без права на політичне існування.
Парламент функціонує за принципом "поговорити можуть усі, але рішення приймає більшість". В ньому купа народу, ладного годинами теревенити про проблему, однак, там повинні бути й ті, хто годен в критичні моменти брати на себе відповідальність, припиняти балачками і приймати рішення. Люди на вулиці саме цим займаються – ціною власного життя вирішують, якою має бути їхня країна та майбутнє життя.
Саме з таким наміром опозиція вчора заходила в парламент. Чи були напоготові рішення? Були моделі поведінки та політико-правові напівфабрикати! Усе залежало від кількості голосів, чи збереться критична маса – більшість в 226 голосів. Це та точка біфуркаціі, що визначала подальший розвиток подій.
Не можу сказати, що я забобонний, але цього разу загадав. Тож, коли в залі проходила письмова реєстрація присутніх депутатів, я, реєструючись одним із перших, поставив своє прізвище на останньому, 9-му, порожньому аркуші навпроти цифри 226. Нас мало бути саме стільки – мінімум 226, бо менше нас бути просто не могло. Люди життя поклали, аби збити нову омиту кров'ю та слізьми більшість. Нас не могло бути менше! Напевно, ви бачили ті списки, нас було 227...
Скільки нас буде в залі під час безпосереднього голосування, скільком регіоналам вистачить совісті та сміливості використати свій мандат, хоча б раз за призначенням, сказати було важко. Відчували: фракція Януковича "попливла", вони панікують, тремтять та в нетрях своїх темних душ давно б злили "господаря", але страх перед звіром робить їх огидно безпомічними.
Голосування згодом показало: 35 регіоналів знайшли в собі людське та прийшли, проголосували за рішення парламенту, що має зупинити лік смертей та війну з власним народом. Чи вважаю я це подвигом з їхнього боку? Ні! Гідним вчинком – так. Спокутою, каяттям – так. Політичною далекоглядністю та такою ж інтуїцією – так! Але не подвигом. Це обов'язок "дбати про благо Вітчизни і добробут Українського народу". І кажіть що завгодно, але я не вважаю, що сьогодні це не звучить пафосно. Це присяга!
Я щиро потиснув руку та подякував практично кожному з них, бо розумію, наскільки непростим та небезпечним для них було це рішення. Однак, вимога стосовно відповідальності, честі та совісті йде в комплекті з депутатським мандатом, навіть якщо хтось з початку цього не усвідомив.
Але ці 35 регіоналів з'явились на табло пізніше, аж через 7 годин. Перед тим було тривожне очікування, тривале обговорення та робота над проектом постанови Верховної Ради. Дозволю собі назвати прізвища тих, з ким мав честь готувати основний текст документу. Це Руслан Князевич, Павло Петренко, Сергій Сас, Валерій Карпунцов та Олег Махніцький. Далі були правки, знову обговорення, але тепер в залі, голосування та... сльози. Пишу це просто аби ви знали. І ставтеся до цього як хочете, але жінки-депутати плакалали, бо як ніхто з нас впритул наблизились до людського горя та смертей – третю добу практично цілодобово чергували та допомагали людям в лікарнях. Плакали тому, що мами, дружини і не знають, чим ще вони можуть зарадити і зупинити. Лілія Гриневич заспокоївшись сказала: "Молю Бога, щоб цього виявилося достатньо, щоб людей не вбивали".
Я не знаю, яким буде наступний крок Януковича, але парламент вчора сказав своє слово і це не кінець.
Сьогодні і допоки ми не зробимо достатньо, щоб країна повернулася до життя та отримала шанс збудувати майбутнє, яке відвойовує у Януковича сантиметр за сантиметром, парламент зобов'язаний працювати.
На черзі відповідальність Захарченка, Лебедєва, Пшонки та усіх, хто віддавав та виконував злочинні накази. Відповідальність Рибака та Калєтніка. На черзі легітимна Конституція та уряд народної довіри.
Жодної ейфорії та ілюзій. Парламент вчора зробив те, що мав зробити ще кілька місяців тому. Завдяки людям на Майдані крісло під Януковичем трісло і вздовж, і впоперек. Воно тримається купи лише власною вагою, поки що – президентського тіла, та щільним кільцем снайперів і Беркуту.
Можливо, сьогодні-завтра колективний чи одноосібний Янукович прийме рішення про розпуск парламенту. Це буде чергове політично тупе та юридично недолуге рішення. З таким самим успіхом він може розпустити Бундестаг та Конгрес США разом з ООН.
І, насамкінець, 7 слів про Тігіпка. Сергій Леонідович, подаруйте свій мандат своєму прес-секретареві. Він пише прекрасні рішучі пафосні релізи. Вас вчора чекали в залі і не дочекались!
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
