ЧОМУ?
Повертаюсь зі Слов'янська і Краматорська, дорогою переглядаю зроблені фото і розмірковую над побаченим.
Слов'янска мерія з українським прапором на щоглі. Всередині порожні коридори. Постійні попередження про розтяжки. Спепризначенці, які перед тим, як зайти на поверх, перевіряють прострілювані снайперами зони. Кабінет Штепи та Стрєлка...
Майдан перед міськрадою майже порівну заповнений нашими військовими та місцевим людом. Переважно жінками та старшими чоловіками.
У центрі майдану монумент Леніна, до підніжжя якого приставили український тризуб, здертий терористами з фасаду мерії. Скрізь людські обличчя. Багато облич. Засмаглі та суворі солдатські, змарнілі жіночі, тривожні та насторожені чоловічі...
Війна! На кожному кроці війна! На кожному квадратному метрі понівеченого міста – війна та її "врожай": потрощені будинки, мішки з піском, зруйнований асфальт, підбита бронетехніка.
У долі кожного слов'янця тепер війна. І майже в кожних очах – втома і вселенське бажання спокою, пошук миру.
Переглядаю і сам себе питаю: "Чому?"
Як так сталося, що на нашу землю прийшов ворог і приніс цю війну?
Чому ми дозволили собі бути такими легковажними і дозволили жменьці виродків знесилити нашу країну.
Ослаблені на початку, ми щодня мусили відвойовувати втрачене і доводити, що насправді ми сильні! І вже довели. І продовжуємо доводити...
Яку ж високу ціну ми за це платимо тепер і платитимемо ще довго: вдови, біженці, сироти, ветерани...
Подумалось, Слов'янськ – це урок. Краматорськ – це урок. Крим – це урок!
А відбудова цих та десятків інших звільнених від терористів міст – це іспит!
Іспит на право і честь мати власну країну.
Складемо.
Відвоюємо.
Відбудуємо.
Повернемо і захистимо!
Переможемо!
