Україна 2030: яке майбутнє ми можемо збудувати?
Напередодні Дня Незалежності України зазвичай звучить багато роздумів і оцінок. Хтось занурюється в історію, шукаючи у минулому "золоті часи". Інші – підбивають підсумки: пишаються здобутками або, навпаки, підраховують збитки і втрати. Градус суспільних емоцій коливається від захоплення статусом України як "форпосту демократичних цінностей" до темних "пророцтв" про втрачену перспективу.
Хотілося б уникнути емоційних гойдалок і чергових "зрад – перемог". Натомість запропонувати своє позитивне бачення, як має виглядати наша мирна, успішна і дорога країна у 2030 році. Не через призму статистики або, навпаки, метафоричних образів на кшталт "сталевого дикобраза". А через три сюжети. Три сюжети про Україну 2030 – країну, де хочеться жити.
"Україна у 2030 році – це країна, де хоче вчитися молодь". Війна з Росією катастрофічно загострила наші демографічні проблеми, одним із яскравих проявів яких є скорочення кількості абітурієнтів у закладах вищої освіти (ЗВО). За даними Міністерства освіти і науки України, у 2023 році майже 400 тисяч українських учнів перебували за кордоном. З високою ймовірністю, більшість із них стануть абітурієнтами іноземних університетів. Згідно з дослідженням, проведеним фондом savED, 26% української молоді виявили бажання виїхати на навчання за межі України. Враховуючи це, не дивно, що кількість запитів на навчання українців за кордоном зросла на 30%, а за даними Статистичного управління Австрії, кількість вступників з України до австрійських вишів збільшилася на 60% з 2021 року.
При цьому кількість абітурієнтів до ЗВО України поступово зменшується – у 2024 році на 80 тисяч осіб порівняно з 2023 роком (приблизно на 30%). Якщо додати до цього те, що українські університети є "нечастими гостями" рейтингів найкращих світових вишів, то приходить реальне розуміння "дамоклового меча" відсутності мотивованих та кваліфікованих людей, котрі будуть відбудовувати Україну після війни. Саме тому молодь, яка залишається для навчання та перших кроків у дорослому житті в Україні, є основним індикатором наявності позитивного майбутнього у нашому суспільстві.
Тому державна політика має враховувати необхідність всебічної підтримки українських родин. Потрібні не тільки матеріальні стимули: підвищення виплат при народженні дитини, адресна матеріальна допомога на дитяче харчування, одяг, книги, спрощення доступу родин до іпотечного кредитування для поліпшення житлових умов. Але і допомога у вихованні, освіті, культурному розвитку дитини. Підтримання та розвиток мережі дошкільних, шкільних та позашкільних закладів освіти. Розвиток медицини. Профілактика хвороб. Популяризація здорового способу життя та створення для цього відповідної інфраструктури. А головне – створення умов для творчої, економічної самореалізації молоді, яка не повинна шукати щастя, блукаючи світом. Потрібно зробити так, щоб вони могли спокійно жити, розвиватись, вчитися і створювати сім'ї на Батьківщині.
"Україна у 2030 році – це країна, де люди хочуть і мають можливість придбати житло". Відсутність власної оселі є незадоволеною базовою потребою українців. Станом на початок "коронавірусної кризи", за оцінками представників будівельного бізнесу, кожен сьомий українець не мав власного житла, а 70% житлового фонду було застарілим та зношеним.
Більше того, 54% українців мешкали у перенаселеному житлі – тоді як у Великій Британії, Франції, Німеччині цей показник становить в середньому 7%. На одного українця маємо 24 квадратних метри, а в країнах Європи в середньому – 60 квадратних метрів. Саме наявність власного дому стане значним стимулом для людей планувати і будувати своє майбутнє в Україні.
З урахуванням того, що ця статистика погіршилася на фоні руйнування житлового фонду внаслідок бойових дій, не варто бути занадто оптимістичними у сподіваннях, що після війни українці стануть настільки заможними, щоб одразу купувати житло й оплачувати його повну вартість. В особливо вразливому становищі – біженці, які будуть повертатись на Батьківщину, вимушені переселенці, яким ще довго буде конче потрібна допомога в соціальному облаштуванні. А ось доступний на 10-20 років іпотечний кредит, процентна ставка за яким є однозначним числом (на рівні 5-7%), може стати реально працюючим фінансовим інструментом не тільки вирішення житлових проблем українців, але й ознакою відновлення економіки, локомотивом якої виступить будівельна галузь.
Третій важливий момент: "Україна у 2030 році – це країна, в яку хочеться інвестувати суму понад 600 тисяч гривень терміном понад 5 років". Не буду перевантажувати текст переліком місць, що займає Україна в авторитетних світових рейтингах інвестиційної привабливості, таких як Індекс сприйняття корупції (Corruption Perceptions Index, CPI) або Індекс верховенства права (Rule of Law Index). Наша країна, м'яко кажучи, не перебуває там на топових позиціях, а творці деяких рейтингів не проводять поточну оцінку позицій України через війну.
Статистика прямих іноземних інвестицій, яку сумлінно надає нам Національний Банк України, підтверджує брак "рожевих фарб" у цій сфері: у 2024 році Україна отримала 3,33 млрд. доларів прямих іноземних інвестицій – це на 1,6 мільярди менше, ніж роком раніше. Тенденція зниження інвестицій зберігалася і в першому кварталі 2025 року. Отже, гостро стоїть проблема формування внутрішнього фінансового ринку із захищеними правами дрібного інвестора як надійного інвестиційного джерела для економіки України.
Деякого уточнення потребує філософія вищенаведеного принципу. Люди мають захотіти вкладати гроші, сума яких перевищує мінімум повернення коштів Фондом гарантування вкладів фізичних осіб у випадку банкрутства банку (якраз 600 тис. грн. після закінчення воєнного стану). Тобто очікування винагороди, рентабельності проєкту, дохідності за певного рівня ризиків мають перевищувати процент за банківським депозитом у межах, гарантованих державою. При цьому кошти мають бути інвестовані і працювати в проєктах довгостроково, а не в межах короткотривалих прибутків в інтервалі до одного року, що найчастіше має спекулятивний характер.
Як втілити ці сюжети на практиці? Згадаємо досвід Великої Британії під час Другої Світової війни – доповідь Беверіджа ("Beveridge Report") для британського Парламенту у 1942 році. У ній містився науковий аналіз основних соціально-економічних проблем та чітке визначення кроків щодо трансформації моделі економічного розвитку. Саме цей документ став інтелектуальним маніфестом формування концепції "держави загального добробуту" (соціальна держава у сучасному розумінні). Він мав неабиякий вплив на еліти Британії: вони усвідомили необхідність зняття соціальної напруги та загроз революційних катаклізмів. Одночасно воююча нація отримала чітке розуміння тих благ та переваг організації суспільного життя, які варто захищати зі зброєю в руках.
Зараз Україна дуже потребує власного аналогу "доповіді Беверіджа", що не просто діагностує наявні "хвороби" економічного розвитку (деіндустріалізація, надмірна залежність публічних фінансів від зовнішньої підтримки), але і міститиме "план лікування", встановлює очевидні соціально-економічні вигоди для звичайного українця у майбутньому.
Національною ідеєю майбутньої України має стати не "сталевий дикобраз", як країна-казарма і не "фронтир Заходу та форпост ліберальних цінностей", а "конкурентоспроможність, захищеність, стабільність і прогнозованість" для власних громадян та економіки. Такою команда "Розумної Політики" бачить Україну у 2030 році, а поки вітаємо нашу країну з черговою річницею її Незалежності!
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
