еще раз про украинское тело.

блестящий текст моего друга, критика михаила рашковецкого, о скандале в могилянке. написан по-украински, опубликован в небезупречном переводе на русский на сайте арт-юкрейн.

мовою оригіналу друкується вперше))))

"Українське тіло" як дзеркало нашого інтелекту

В одному з перших інтерв'ю вітчизняному журналісту Девід Еліот дуже здивувався, коли його запитали, чи немає якогось зв'язку між Київським Арсенале і Евро-2012. Ледь не зневажливо він відповів, що ніякого зв'язку немає. А даремно. Гадаю, відомий куратор дещо поквапився з висновком.

У країні, де такі поняття, як гідність, сумління, патріотизм, мужність та порядність насамперед покликають асоціації з пивом, будь яка культурна проблематика принципово не може обминути футбольну тему.

Ще раз я переконався в цьому, коли прочитав статтю "Провал акційного мистецтва", що була написана дуже поважною людиною, культурологічним гуру прогресивної молоді (і не тільки молоді) найповажнішого і найдемократичнішого вітчизняного університету. Автор дорікає сучасним українським митцям за недієвість їх акцій і порівнює з дієвістю такого яскравого феномену народної творчості, як фанівська "кричалка" "Спасибо жителям Донбасса". "Те, що народне... скандування, – стверджує автор, – отримало понад мільйон переглядів, а ніхто з наших "революційних" художників не отримав, – це знак. Це симптом того, що в "датському", тобто в нашому, в тому числі, художньому "королівстві" щось не так, запахи якісь не ті".

Може, автор мав на увазі запахи тієї ж самої речовини, що вимусили іншого культуролога цього ж університету зачинити Центр візуальної культури?

Сподіваюсь, що ні, і пасаж щодо запахів – суто випадковість. Принаймні, на рівні авторської свідомості. Але що ж нам робити з підсвідомим?

Як на мене, "Синя панель" Воротньова, "Особистий щит" Наконечної, нумеровані тіла Брюховецької чи "порноправа" Бєлова пахнуть мистецтвом, на відміну від "народного скандування".

Автор не погоджується з "тими лівими критиками від мистецтва, які стверджують, що це ксенофобські гасла... Це своєрідні повідомлення без коду, за "правильне" прочитання яких іде символічна дискурсівна боротьба".

За цією логікою колективну ходу тих самих "просто людей" вулицями Одеси, що сталася у вересні минулого року, з кричалками на чистісінькій російській мові: "В Одессе живут одни жиды! – Е...ть жидов, е...ть!" ні в якому разі не можна сприймати як ксенофобську. Звісно, таке святе місце, як "повідомлення" без коду не лишаеться, але "жиди" – це одеський "Чорноморець", "е...ть" – це вигравати у матчі чи, що важливіше, перемогти у бійці-"махачі". А за інші "безреферентні" лексеми, такі як "пулеметы" і "спалим все деревни", справді "іде символічна дискурсивна боротьба". Може тому, ця хода і відбувалася під охороною міліції.

Але мої заперечення торкаються зовсім іншого – розуміння і трактовки саме того явища, яке зветься мистецтвом. Неважно, сучасного чи традиційного. І критеріїв виміру його "дієвості".

Тільки оригінал відео з падаючим вінком набрав в ютубі понад півтора мільйона переглядів, не говорячи вже про його незчисленні римейки. Чи є це відео мистецтвом? Якщо так, то хто його створив? Янукович? Вінок? Сили природи?

Хочу згадати акцію Леоніда Войцехова ще радянських часів. Після стихійного лиха в Одесі місто залишилося без світла і води. І група одеських митців вийшла на вулиці з транспарантом "Они нам ответят за это!". У цієї акції було зовсім мало глядачів, самими прискіпливими критиками стали співробітники КДБ, які настійливо запитували учасників акції, кого вони мали на увазі? Хто саме має відповідати "за це"? "Как, кто? – обурено кричав відчайдушно гаркавлячий Войцехов, – Силы пгигоды, конечно..."

Ця акція була мистецтвом. Мистецтвом дієвим (у КДБ на це – верхнє чуття), хоча і вкрай "малотиражним". Можливо тому, що обвинувачування насправді були поширені до "космічних" масштабів. Нехай і з абсурдистськими і дуже небезпечними політичними конотаціями.

Я завжди твердив, що мистецтво має бути соціально ангажованим. Особливо, у часи криз і великих потрясінь.

Але воно має й залишатися мистецтвом. Особливо у своєму прагненні перетинати межу "мистецтво-дійсність". Інакше мистецтво розчинюється у рідині, яка за смаком і суттю стає політичною (факельна хода чи митингове скандування), релігійною, аттракціоністською, тощо.

Ми ще досі не навчилися розрізнювати "політично ангажоване мистецтво" і "мистецтво політики", забуваючи, що лише останнє вимірюється кількістю голосів "електорату".

Автор "Провала" необережно посилається на Кракауера Він порівнює подібні кричалки з "орнаментом", через який "маси зваблюють і своєрідно осмислюють себе". За Кракауером такий "орнамент" не має відношення до осмислення: "В орнамент массы разум не проник, его узор нем... В орнаменте массы предстает лишенная всякого смысла пустая рациональная форма культа (курсив Кракауера – М.Р.) ".

Безумовно, всі люди – це просто люди. Але об'єднані у таке специфічне угрупування як стадіон, акційним ядром якого нині є фани з вельми своєрідною системою цінностей і відповідних комунікативних кодів, вони перетворюються з "просто людей" на щось інше.

Ліберте, егаліте, фратерніте – це все дуже добре, але навіщо пальці ламати...

"Дієвість" мистецтва у актуальному просторі не вимірюється ані кількістю прихильників, ані грошовим еквівалентом арт-ринку. Навіть у часи Великих канонів, коли мистецтво дійсно зверталося до "широких народних мас", дієвість мистецтва вимірювали його якістю, і це робили обрані (не завжди демократично) критики (колеги-митці, жерці, меценати, священнослужителі, князі, монархи, тощо, – самі, або за допомогою професійних радників).

Якщо наш поважний автор називає деякі акції сучасних митців "чудовими", і в той же час дорікає їм за "недієвість", то це нонсенс.

У такому разі можна стверджувати, що художнє висловлювання, наприклад, Данта, було вкрай недієвим (бо партія гибелінів програла, а за свій політичний памфлет, відомий під назвою "Божественна комедія", він отримав вигнання і цілих два смертних вироки). А чи можна назвати "дієвою" у цьому контексті творчість пізнього Рембрандта, чи Ван Гога, чи, навіть, Ай Вейвея (усього 10 тисяч відвідувачів на мільярдний Китай, хай і лише за дві години)? Звернемо увагу, що це рядок безсумнівно ангажованих (політично чи соціально) митців.

А скільки б позитивних "кліків" отримав би, скажімо, "Улісс", якщо уявити існування Інтернету і комп'ютерів у кожному домі на початку 1920-х?

Механізм "дієвості" такого феномена культури, як мистецтво, точно описаний Козьмою Прутковим у його 156-му афоризмі: "Бросая в воду камешки, смотри на круги, ими образуемые; иначе такое бросание будет пустою забавою". Принаймні, починаючи з Нового часу, витвір мистецтва безпосередньо впливає на зовсім невелике (іноді звужуючись до поодинокої точки) коло. Але далі – особливо якщо твір дійсно чудовий – вплив поширюється концентричними хвилями, які неодмінно "затухають", редукуються, та вдаються до рефракційних "спотворень" від впливів інших "камінців". І вплив таких хвиль культури вже у значній мірі залежить від якості досить вузького первісного кола "посередників", медіаторів, тобто професіоналізму критиків (у ролі яких можуть виступати митці, куратори, музейники, галеристи, журналісти, культурологи і, взагалі, кваліфіковані реципієнти). Чи може когось відлякує брак романтики у терміні "посередник"? Та не переймайтеся: якісного критика бьють, бува, сильніше, ганяють далі і саджають надовше.

Не можу не згадати пафосне звернення Ігора Дюрича до спільноти діячів сучасного українського мистецтва на конференції у 1995 році (коли термін "укрсучарт" був ще не досить поширений). Він закликав цю спільноту до усвідомлення своєї інтелектуальної обраності і тому – особливої відповідальності, використовуючи у виступі старі промовки про "дріжджі в тісті", та "сіль солі".

І він був правий.

Хоча й виступав в дупу п'яний, весь час зсковзуючись ліктями по краях підтримуючої його кафедри.

На протязі вже більш як чверть віку я закликаю одеських митців до політичної, соціальної, етичної ангажованості "інтересами громади" (у більшості випадків – без успіху). Але ніколи не мав на увазі відказу від рефлексії, сліпого поклоніння "народному кумиру" чи "миметизування" мас.

Шлях ангажованого мистецтва – це мистецтво прослизнути між Сціллою снобістського "l'art pour l'art" та Харибдою спрощення до вузької утилітарної залежності, неважливо, грошової, "партійної", "народної" чи "національної".

А тепер повернемося до недавніх подій¸ що пов'язані із скандальним закриттям виставки "Українське тіло".

На свою біду (чи на щастя), я її не бачив. Так, кілька імен непоганих художників, кілька фото, та пара відео, де розквітає основний "експонат" з гигантською краваткою, що за психоаналітичними штудіями є ознакою фаллосу, конотуючому з брутальністю авторитарної влади (не якоїсь конкретної, чи навіть політичної, – а взагалі, аж до специфічних стосунків між альфа та бета самцями).

На підставі цього "малобаченого", можу казати, що я від цього проекту не в захваті. Окремі роботи (вже згадані попередньо) зацікавили. Але виставка сучасного мистецтва не може зводитись до арифметичної суми непоганих творів. Так, наприклад, "Синя панель" просто – і завдяки тій простоті витончено – проводить політичне посилання крізь "низово-тілесне". А "паспорт" ніякої тілесної конотації не наводить: він з іншого проекту. (Ця ваба зникла би у разі якоїсь артикуляції його "біометричності"). В цьому сенсі немає претензій до "Зеленої пляшки з червоною рідиною", що поєднує справжню кров з формальною риторикою міліцейського протоколу. Але означуване інсталяції Володарського... як би казати, щоб не образити, вже занадто просте у порівнянні з означуючим, як і в його славнозвісній акції проти цензури. До речі, таку ж саме за сенсом і інтенцією акцію зробив клятий (як на мене) митець Б. у 1994 році біля пам'ятника Пушкіну у тій клятій Москві. Але той Б. не імітував статевий акт, а намагався здійснити його в "реалі", на снігу. І самою художньою миттю перформансу (за свідченням самого автора) став чесний вигук "Ничего не получается!".

Тобто, не можна у сучасному мистецтві знову і знову виставляти пісуар з назвою "Фонтан", навіть підписуючи це своїм ім'ям – це навіть за апропріацію не вийде. А от якби Володарський дещо ускладнив би свою акцію, оформивши її за належної правової процедури як "демонстрацію протесту" і забезпечивши заздалегідь її міліцейську охорону, то і до "Зеленої пляшки" я б не міг причепитись.

Я щиро поважаю Кадана, навіть, незважаючи на премію від ПінчукАртЦентру, але його робота здалася мені невдалою, "тіла" чи їх частини не вписалися до "архітектурно-проектного" дискурсу за масштабом і стилістикою, а дрібність малюнка взагалі випадала з візуального контексту проекту.

Непогане за задумом відео "Рада", але, знов таки візуально, безперервна "хода" до vagina була б ефектнішою за дискретну. До того ж робота б виграла, якби "тушкообразність" печива була артикульована ясніше.

Відверто провокаційні ("провокативність – одна з невід'ємних рис авангардного мистецтва" – це з якоїсь-то сучасної дисертації) листи Бєлова не корегують з його коментарями щодо "аналізу відповідних запитів" у Інтернеті. А самі по собі, без коментарів, вони більш схожі на плакатну лозунговість, ніж на "дослідження проблеми". Моє порно – це, дійсно, моє право. Але затвердження такого права у хоч і мистецькому, але неминуче публічному просторі у риториці плакату так само неминуче перетворюється на лозунг "Моє порно – то твій обов'язок". В іншому проекті це було б може й сильно. Але така відчайдушна агресія зацькованої сексуальності, на мій погляд, непоправно "видирається" з візуально-смислового "цілого" даного проекту.

Як бачимо, мої критичні зауваження більш стосуються якості кураторської, ніж, авторської роботи, і це недивно – кураторське мистецтво зацьковано у нас набагато сильніше ніж сексуальність. І тому саме існування у столиці Центру візуальної культури як експериментально-учбового майданчику, де теоретичні дослідження сповіряються мистецькою практикою без ринкового чи "статусного" тиску є дуже корисним і важливим.

Але, здається, всі дієслова попереднього речення вже мають перейти с теперішнього часу до минулого.

І тут постає питання чи було закриття Центру метою його екс-директора?

Симпатичний і, безумовно, кваліфікований Черепанов грамотно розповідав про простір, "який денотовано і конотовано є мистецьким", а тому все, що презентовано в ньому є мистецтвом, а зовсім не лайном. Але це все до психіатрів, тобто – міжнародних кураторів та арт-критиків. А у наших рідних пенатах є безліч просторів, які також "денотуються і конотуються" як мистецькі, причому людьми, що такі терміни не використують "бо нецензурні". І те, що міститься в цих просторах можна назвати чим завгодно, тільки не мистецтвом. Ну, у найкращому разі, непоганим ремісництвом.

Дозволю собі ще одну ретроспекцію.

Це було десь у середині 90-х. Йшлось про відкриття центру сучасного мистецтва Сороса в Одесі. Керівництво соросівського фонду (який в усіх постсоціалістичних країнах звався "Відкрите суспільство" і лише в Україні – "Відрождення") як я розумію, не дуже схвально відносилось й до ЦСМ Сороса-Київ, а тут ще й Одеса... Але досить автономна міжнародна структура ЦСМ наполягала.

І мене, як пропонованого с боку нью-йоркського офісу майбутнього директора, запросили у столицю для особистого знайомства з керівництвом "Відродження". Ми зустрілись на відкритті якоїсь величезної (і досить дурноватої) виставки сучасного мистецтва, типа "молодіжної". Крім всього іншого, на виставці було чимало пенісів. У вигляді скульптур, інсталяцій, живопису, та інших медіа. І ось після закінчення мовчазно-толерантного візиту на виставку тодішнього голови нацбанку України, один з керівників "Відродження" задав мені сакраментальне питання: "Кажіть мені, будь ласка, як не спеціалісту. Якщо на виставці я бачу чоловічий статевий член – чи є він витвором мистецтва?".

Звичайно, якщо держатися мистецької бранжі, треба було відповідати згідно конвенції: "Все, що репрезентується як мистецтво на території мистецтва є мистецтвом".

Але я відповів, як думав: "Глядячи, який член. І головне – в якому контексті".

Працювати з контекстом – одне з найважливіших завдань куратора. І це стосується самого широкого кола проблем – від художньо просторових рішень до політики фандрайзингу і стосунків з безсмертними бюрократами.

Така тема потребує окремої розповіді, згадаю лише подяку одеситам від Бориса Михайлова за першу (у 1994 році) презентацію його робіт у "офіційному" (тобто, державному) музейному просторі (то була серія "Я – не Я" в його найсильнішому чорно-білому варіанті).

Розумію, що дев'яності – це ще революційна пора, а зараз і вже давно – "стабілізація". Але навіть тоді показувати Михайлова, чи того ж Савко з його клятим Міккі Маусом, через якого у 2006 були засуджені Самодуров з Єрофієвим, та ще й викручуватися, щоб виставку не закрили, відбрехіваться у ЗМІ від публікацій під рубрикою "Обережно – провокація!" та у буквальному сенсі барикадуватись від тиску Управління культури було не зовсім легко.

Розумію, що контекст найдемократичнішої виші – дійсно жахливий. Я навіть не говорю про дуже стандартного президента, мене приголомшила реакція почесного президента. Його аргументація щодо небаченої мною роботи "Вредно ли жрать говно?", з її розсилкою у супроводженні запитання, чи можливо, що автор цієї роботи – майбутній Модільяні.

Схаменіться, панове культурологи та філологи! Це навіть не вища "матема" якогось-то Бадью чи якогось-то Жижека. Це ази. Модільяні не може реінкарнуватися. А тім, хто вірить в реінкарнацію, раджу уявити, що Котляревський сьогодні не писав би бурлеск про Енея, а скоріш, епічну трагедію про Павліка Морозова.

І хай вже з ним, якимось там Мандзоні.

Якщо ми знаходимося у полі культурології, а не у придорожньому сортирі край поля, то й запах фекалій ми маємо відчувати відповідно – від "O belle matiere fecale" якогось там Рабле, до творів якогось там Сорокіна.

І саме жахливе, що це, як говорять, "найпрогресивніша виша".

Я не без насолоди прочитав відгук на ті події від позашлюбної дитини дада.

Раджу екс-кураторам, минулим та нездійсненим учасникам акцій Центру візуальної культури не зневірятися, перечитати цей шедевр обсценного стилю та посміхнутись. Але не тікати. І не зраджувати своєму ділу заради схвали міжнародними кураторами. І не обов'язково погоджуватись з dadakinder. Закликати з Великого Яблука до екстремальних акцій як відповіді на наступ реакції дуже ефектно. Але не дуже грамотно. Годі різати себе, це зараз не художньо і не продуктивно. Більш відомий і ефективний куратор говорив о корисності періодів реакції як гарного часу для аналізу і осмислення ситуації.

Працюйте з контекстом. Зрозумійте, де ви, що ви є, куди йдете. Згадайте по "дріжджі в тісті" і про "сіль солі", пам'ятаючи, що тільки на дріжджах та солі довго не протягнеш. І спробуйте уявити, що проблеми "тілесності", що були актуальні на перших кроках переможного поступу постмодернізму, не завжди є такими тут і зараз. Та, навіть, проблеми сексуальної ідентичності, можливо, сьогодні не першорядні.

Спробуйте попрацювати над вирішенням проблеми з інтелектом. А там – і з тілом все буде гаразд.

Михайлик Рашковецький

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.