Свобода або смерть #НадіяТиНеОдна

"Я не люблю нещасних. Я щаслива. Моя свобода завжди при мені."

Ліна Костенко

Надія Савченко стоїть, посміхаючись, за залізними ґратами так, наче вона звичайний споглядач на виставі, що трохи затягнулася. Суд став фарсом, вистава – театром абсурду, а, отже, і поводитися треба відповідно до правил вистави.

Вона 7 днів не вживала ні іжі, ні води. Температура тіла скаче, сильна спрага та сильний біль, але очі її – сміються.

ЇЇ свобода не залежить від того, де вона знаходиться. Її свобода – завжди при ній.

Мимоволі згадую Хью Лорі і його "Біль – це те, що ти робиш із собою сам. Інші люди можуть виробляти з тобою купи речей: б'ють кулаком, колять ножем або намагаються зламати руку, – але виробництво болі цілком на твоїй совісті."

Адвокат передає мені відповідь Надії на мій лист, написану на зворотній частині конверту. Вона відповідає на мої сумніви у листі, на довгі пасажі щодо політичної кризи в країні. У відповіді спростовує мої аргументи, надає мені впевненності, у своєму листі із-за ґрат, півроку у неволі, без їжі та води – вони надихає мене і запевняє, що все вийде...!

Вона і тут – солдат.

Солдат, що тимчасово відсутній з полю бою і заточений ворогом у 4-х глухих стінах.

Але від цього відвага солдата лише збільшується. Він може здаватися збентеженим, емоційним, але насправді, – я глибоко переконана, – він діє прагматично, виважено та б'є в одну точку. Він вже добре вивчив ворога, він зрозумів цю війну зсередини, знає краще за нас, як кидати цьому ворогові виклик, і що саме його бісить.

Надіє показує "фак" не маленькому судді у мантії, який труситься над дзвінками з Кремля, це – жест усьому фарсу цього судового процесу, жест, який призначається особисто пану Путіну.

І він до нього, безперечно, доходить.

Ворог біситься. Ворог в агонії словами Лаврова говорить про "погану поведінку" ув'язненої і забороняє доступ до неї українських лікарів. Путін особисто ображений жестом Надії.

Він – диктатор величезної країни, не може приборкати і зламати одну украінську дівчину-солдата. Він хоче чути її біль, сум за Батьківщиною та визнання вини заради свого спасіння і обміну, а вона – сміється над ним, вона здатна з-за ґрат ламати його плани, самостійно підвищуючи ставки ціною власного життя.

Путін має план обміняти її життя на Крим та федералізацію України чи, принаймні, Крим та Донбас. Надія ж – оголошує, що почне нове сухе голодування після вироку, і цим забирає у нього час, самотужки намагаючись зірвати ці перемовини.

Мамі Надії – Марії Іванівни, яка у свої 77 років разом з нами пролетіла 10 годин у повітрі, просиділа на холодному стільці 6 годин у аеропорту і 5 годин на холоді під СІЗО, щоб побачити доньку – забороняють побачення до вироку суду. Надія на це лиш відповідає рідним у листах: "Їдьте додому і не переживайте! Я ж – почала пити воду! Все у порядку!".

Через адвокатів ФСБ планує цілі операції, щоб Надія визнала свою вину – звісно, "лише для прискорення обміну".

Ось що відповідає Надія на ці вмовляння.



Надія – це солдат, хоч і зі зв'язаними руками, хоч і опинилася один-на-один із ворогом.

...Уявіть собі пішака, що залишився один на дошці для шахів. (*)

У нас, правда, це, скоріше, Тура, на великій зруйнованій дошці.

Слона – немає. Коні – заробляють гроші, король – вже давно втік за межі дошки і звідти – спостерігає.

Все, що залишається Турі – знову і знову йти у свою атаку, збирати сили у кулак і бити – напролом, прямо, не очікуючи на підмогу, продовжувати боротьбу до кінця.

Бо у цьому житті є тільки ті, що вступають у боротьбу. І боягузи.

У такі часи кожен сам обирає собі зброю. Хтось – ховається за іншими фігурами, хтось – за копійки продає клітинки дошки, хтось – мовчки збирає каміння.

І кожен сам обирає, як зустрічати удари долі й ворогів.

Надія – обрала робити це з гордо піднятою головою, з гідністю, з посмішкою, зі свободою, що заряджає.

Ця свобода не відома ворогам, і тому лякає їх, лякає і бентежить більше, ніж вони здатні зізнатися навіть самим собі. І вони піднімають ставки, вони брешуть, вони агонізують, з ними не виходить, та й не можна домовлятися. Вони не бачать, що гра вже добігає кінця, і цей кінець гри буде – їх кінцем.

Втім, усі диктатори сліпі до останнього... Чи не так?

Турі ж – залишається лише сподіватися на майстерність переговорників, продовжувати ходити, боротися і шукати інших самотніх пішаків, які так само б'ються на своїх покинутих, забутих клітинках.

Шукати їх, шукати надію, надихати на вчинки, шукати відвагу і свободу у собі, та в інших.

І Тура переможе. Вона вже перемагає.

Ми ж – маємо кожен день намагатися бути достойними її відваги.

"Майдану в Росії – бути. Я хочу показати своїм прикладом, що в Росії тоталітарний режим можна скрутити в баранячий ріг. Ось моє останнє слово!".

#НадіяТиНеОдна

#FreeSavchenko

* – (с) Артуро Перес-Реверте

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.