Письмо-про-себе
2 тижні тому ходила на наукову конференцію. Цілий день фахівці-літературознавці ділилися результатами дослідження форм письма-про-себе в літературі.
Читачі сучасної української літератури не заперечать, якщо я скажу, що тексти з елементами автобіографічного, "щоденники", нотатки подорожнього та решта подібного дуже поширені. І саме це так часто закидають молодим авторам – мовляв, пишуть тільки про себе, не здатні вигадати сюжет і пофантазувати.
Під час конференції я почула купу фахових думок з цього приводу.
Наприклад, на початку конференції д.ф.н професор Валентина Фесенко виголосила вступне слово, де дуже вдало окреслила загальні схеми цього явища в світовій літературі. Хочу з вами поділитися фрагментами, які я записала з люб'язної згоди автора.
Уривки тексту, який було виголошено 26 березня 2010 року, на всеукраїнській конференції "Модуси автобіографічного письма" (Київський національний лінгвістичний університет)
В умовах кризи довіри до великих ідеологічних систем (комунізм, демократія, релігія) у 80-90-х роках в європейській літературі відбувся поворот до форм особистісного письма, письма про себе (щоденник, мемуари автобіографія, моновокальне листування).
Платон не вважав дискурс від свого імені репрезентацією, імітацією дійсності, фікціональним (художнім твором). М. Лейріс, так само, як і Оскар Уайльд в кінці ХІХ ст, заявляв, що правдивість вбиває художність. Що ж спонукало сьогодні літературознавців у всьому світі визнавати художність автобіографії і навіть давати їй нове термінологічне визначення "автофікціональність"?
Визначення в 1971 р. запропонував Ф. Лежен в "Автобіографічному пакті", коли виокремив три критерії автобіографії: референційність, співпадіння автор\персонаж\ оповідач, правдивість мовлення в комунікативному акті.
Відповідно визначилися і можливі аналітичні практики: психоаналітичний, естетичний, наративний, комунікативний, риторичний аналізи однаково можливі. Адже специфіка автобіографії: опора на референційність (історія особиста і соціальна, культура епохи, політико-ідеологічне протистояння, конфлікти), не вигаданість, фактуальність (фактаж, подієвість), з іншого – художність, фікціональність, естетичність, що базується на поетичній уяві і вигадці.
Одна з проблем, що особливо притягує нашу увагу – функції автобіографічного письма:
o Проголошення правди, що передбачає щирість дискурсу
o Долання часу
o Пізнання себе
o Передача особистісного досвіду Іншому
У зв'язку з цими функціями автобіографічного письма нас цікавить, як саме здійснюється письменником селекція подій, що будуть покладені в основу організації оповіді (які механізм укладання в оповідь – виявлення логіки подій, їх пояснення), навіть інтерпретації. А це кличе за собою необхідність аналізу мовленнєвої ситуації, прагматичних стосунків адресат\адресант, які нерідко вибудовуються за законами сценічної гри, театралізації себе, навіть волюнтаристського ексгібіціонізму.
Автопортрет, який часто виконує терапевтичну функцію, демонструє психологічну специфіку індивіда, його приховані комплекси, підсвідомі імпульси, які підштовхують його до дії, виходять на поверхню у вигляді нав'язливих метафор, образів, що повторюються і відсилають до архетипів особистісних і колективних. Чи зможемо ми виокремити нові архетипи, в яких реалізуються нові міфологеми, характерні для постіндустріального суспільства? Що відрізняє колективне підсвідоме, яке промовляє в постмодерній автобіографії (автофікціоналізації) у вигляді штампів, кліше, розхожих стереотипів?
Ретроспективний характер оповіді передбачає сповідальність, тобто критичну оцінку і себе і подій минулого Чи означає це, що автор відчуває себе тим, хто володіє інформацією, яка здатна сформувати критичне ставлення читача до суспільства, його окремих груп і лідерів? Чи завжди сам акт промовляння, лише своїм оприсутненням, оприявленням впливає на читача?
