День солідарності?
Рік незалежності, що оце добіг кінця та дав початок новому року, в моїй пам'яті назавжди залишиться роком специфічної української солідарності.
В квітні, коли добігав кінця конфліктний тиждень на ТВі, після якого три десятки журналістів солідарно звільнилися, нас підтримали колеги по цеху. Бодай усно. Бодай телефонним дзвінком. Бодай статусом у ФБ. Чи не кожен говорив про важливість прецеденту. І про те, що після нашого звільнення медіа-конфлікти вже не будуть такими, якими були раніше. Ця солідарність тішила та давала віру, що все налагодиться.
В цей самий час українські інтелектуали, котрі свого часу ходили на ефіри до всіх нас, екс-ТВі, мовчали. Пам'ятаю, зранку в день нашого звільнення з каналу, написала в український ПЕН-клуб, членкинею якого я є. Попросила висловити позицію ПЕН-клубу, озвучити ставлення до медіа-конфлікту. Мені відмовили, мовляв, це лише корпоративний конфлікт власників. Мовчав не тільки ПЕН-клуб, але й інші люди, котрих так часто називають "моральними авторитетами". Пам'ятаю, Тарас Возняк опублікував на сайті "Ї" наше звернення... Пам'ятаю, Мирослав Попович дуже суворо та рішуче висловив свою думку про конфлікт та ТВІ, і саме його підтримка стала для мене потужною дозою віри.
Ця своєрідна солідарність інтелектуалів (і не тільки їх) теж тішила насправді, бо зрозуміліше стало, хто є хто. Між солідарним мовчанням і солідарним говорінням лежить глибока та широка прірва.
Щороку в Україні громадяни солідарно одягають вишиванки, вітають один одного картинками з синьо-жовтим прапором у соціальних мережах, співають "Ще не вмерла".
Щороку в Україні громадяни солідарно мовчать про важливе.
Не знаю, чи варто з цим вітати... Хвилина мовчання – це звуки іншої опери, несвяткової.
