Вічно окупована територія
Останніми роками моя 80-річна бабуся щораз частіше розповідає про минуле. У її віці це, мабуть, природно. Це її ніколи не написані мемуари, і, певно, єдиний у світі сюжет, де вона – головний, а не епізодичний герой. Така собі частка особистого тягаря, який людина мусить залишити нащадкам, щоб легше піти.
Оскільки йдеться про тягар, то й починається переважно з найтяжчого. В перші повоєнні роки її, молоденьку вчительку, випускницю педінституту, скерували до глухого села на Львівщині, де якраз тривала боротьба з "незаконними бандформуваннями". Єдиний випадок, коли їй по-справжньому загрожувала смерть, трапився саме тоді, вже після "офіційного" кінця війни: одного дня знайшли вбитим члена комісії з районного відділу освіти, а заодно члена райкому партії; мою бабусю затримало МГБ як буцімто єдину, хто знав маршрут його пересування і міг здати його воякам УПА. Побої, які вона тоді отримала, її тіло пам'ятає дотепер.
Подібних, хоч і не таких драматичних, епізодів у її розповідях багато. Для неї, як і для безлічі її ровесників у Західній Україні, дев'ятого травня 1945 року нічого не закінчилося. Хіба що більш-менш чітко поляризований конфлікт перетворився на тотальну війну нового окупанта проти всього населення, включно з цивільним, яке залежно від потреби було легко підвести під категорію "бандпосібників". Відвертий терор, який здійснювали винищувальні загони НКВД й МГБ, а особливо так звані "спецзагони" (угрупування, які діяли під виглядом бійців УПА) визнавали навіть самі очільники радянського міністерства внутрішніх справ. Юрій Шаповал наводить цитату з доповідної записки військового прокурора МВД Г. Кошарського, скеровану 15 лютого 1949 року до М. Хрущова: "грубо-провокаційна і нерозумна робота ряду спецгруп і допущені їх учасниками свавілля й насильство над місцевим населенням не тільки не полегшують боротьбу з бандитизмом, а, навпаки, ускладнюють її, підривають авторитет радянської законності й незаперечно завдають шкоди справі соціалістичного будівництва у західних областях України".
А ось і свідчення про конкретний факт із того ж джерела – довідка у справі дільничного уповноваженого НКВД Воротникова: "25 октября [1944 року] Воротников получил задание от пом. оперуполномоченого ОУР того же РО НКВД по розыску и задержанию дезертира Красной Армии Парфенюк, проживавшего в селе Ляхово Порицкого района [Волинської області]. Воротников взял с собой 4-х бойцов истребительного батальона. По прибытии на место зашел в дом Парфенюк, где находилась его мать и пять малолетних детей. На вопрос Воротникова, где находится ее сын, Парфенюк ответила, что служит в Красной Армии. После этого с целью напугать Парфенюк Воротников наставил на нее автомат и произведенным случайным выстрелом убил ее дочь. С целью скрытия следов преступления расстрелял всю семью, а бойцам приказал поджечь дом, что ими и было выполнено".
Різниці між поведінкою гітлерівських каральних загонів та "винищувальних" загонів НКВД й МГБ – ніякої. І ті, й ті поводилися як окупанти, зацікавлені лише тим, аби пацифікувати й грубо підпорядкувати собі тимчасово зайняті території. Відмінність лише в тому, що делегалізувати діяльність останніх і досі не вдалося: законодавство незалежної України дотепер визнає "бійців винищувальних батальйонів, взводів і загонів захисту народу та інших формувань, що брали безпосередню участь у бойових операціях по ліквідації диверсійно-терористичних груп фашистської Німеччини та інших незаконних формувань і груп на території колишнього Союзу РСР" повноправними учасниками бойових дій зі всіма пільгами, які з цього випливають (п. 5 ст. 6 розд. ІІ Закону "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту"). У сумновідомому п. 6 ст. 7 цього ж розділу Закону подано ще й дату кінця цих "бойових дій" – 31 грудня 1954 року; зрозуміло, що про "фашистську Німеччину" в цьому пункті – ні слова. З ким доблесно воювали ці "учасники війни" після 1945 року, якщо, згідно з тим самим законом, бойові дії Української повстанчої армії закінчилися в 1944 році (п. 16 ст. 6 розд. ІІ)? З цивільним населенням?
Зворушує прекрасна колоніальна політкоретність згаданого Закону: умова щодо "невчинення злочинів проти миру і людства" діє лише стосовно вояків УПА, натомість у жодній зі статей, де йдеться про радянські винищувальні батальйони (як пам'ятаємо, часто засуджувані за звірства самим керівництвом МВД), нічого подібного немає.
Ми досі живемо за окупаційним законодавством, отже, ми безправні. Моя бабуся і багато таких, як вона, за згаданим Законом не мають хоча б права на інвалідність, на відміну від того, хто свого часу відбив їй нирки. Її війна не закінчилася ні 1945, ні 1954 року. Вона триває досі і навряд чи закінчиться за її життя.
Ровесників моєї бабусі, тих, які ще пам'ятають УПА і ліквідаційні акції МГБ, лишилося вже небагато. Але й їх ніби вже нема – такі ось перформенси, як нещодавнє відкриття в Луганську пам'ятника "Жителям Луганщини, полеглим від рук карателів-націоналістів з ОУН-УПА", ніяк їх не стосуються. Бо це чиста симуляція, чиста політична декларація. Ще один плювок у бік політичних супротивників і всіх культурно неприйнятних співвітчизників, який не має жодного стосунку до історії. Це абсолютна теперішність, театр картонних фігурок, які зображають нібито історичні постаті.
Бо цікаво, скільки цивільного населення Луганщини загинуло від рук "карателів"? А якщо йдеться про гебешників-ліквідаторів, цих героїчних "учасників бойових дій" проти населення Західної України, то до чого тут жінка з дитиною, зображені на пам'ятнику? Чи відповіддю на цю політичну агітацію мають стати пам'ятники жителям Волині, полеглим від рук жителів Луганщини, або івано-франківцям, полеглим від рук харків'ян? І так у кожному регіоні, щоб остаточно й навіки зцементувати українську державність?
Моя бабуся не дивиться новин і вже давно не читає газет, для неї так краще, вона вже не має надій на відновлення справедливості, нема певності, що вона доживе до кінця цієї "п'ятирічки поганих новин". Ми обрали найцинічнішу владу за роки незалежності, для якої сама незалежність – уже навіть не сюрприз історії, від якого можна отримати певну політичну вигоду, а непорозуміння, апендикс, історичний викидень. Ця влада – не ексцес, а закономірність, як ускладнення після затяжної недолікованої хвороби. Її дедалі занедбаніша стадія, після якої – або одужання, або летальний кінець.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
