Про ех.ua і конотопську АРХІВідьму
Моя знайома недавно повернулася з однієї північноафриканської країни і розповідала, як місцеві громади вирішують там свої господарські проблеми. Дуже, сказати б, просто вирішують. Треба дорогу полагодити до села – домовляються між собою, хто що робить, набирають матеріалів і – вперед. "А звідки матеріали беруть?" – питаю я. "Та так, вода є, пісок з кар'єру". "А кар'єр чий?" – "Невідомо, мабуть, державний". – "Нічого, що це крадіжка?" – "А що їм лишається? Ще сто років чекати, поки держава полагодить?".
Так-от, в умовах, коли держава вміє (і то – коли захоче) лише "наглядати й карати", звичайний піратський файлообмінник стає формою культурної самоорганізації. На жодному іншому інтернет-ресурсі не було такої кількості зісканованих рідкісних українських видань і практично ніде не доступної української кінодокументалістики 60-80-х років. Держава, жодна її установа, досі не зробила того, що зробили анонімні користувачі. І не зробить ще, швидше за все, багато років. Поки всі ці матеріали поступово не згниють в архівах і сховищах, так і не потрапивши в публічний доступ (вся необхідна народові "публічна інформація", за яку так вболіває голова президентської прес-служби, мабуть, має обмежуватися полеглим у нерівній боротьбі сайтом ВФЯ). Такою є державна політика, і все тут.
А щоб чогось непотрібного не вціліло і в архівах, можна і їх почистити. Для цього в Держархіві є потрібна людина, якій що арматури в Конотопі гнути, що архівами керувати – все одно, головне, щоб не зійти з лінії партії. І яка, ніби совєтська класна керівничка, на прес-конференції вказує історикам, чим їм слід цікавитися, а чим ні.
Тому – друзі-протестувальники! Замість скрипіти дисками, валити сайти і воювати з іншими вітряками, давайте будемо рятувати те, що лишилося – фільми, книжки, документи. Сканувати і викладати їх де завгодно, головне, щоб сервери були подалі від ручок доблесного українського МВС. Бо привід арештувати і вилучити завжди знайдеться.
