"Прачечная, прачечная... Міністерство культури!"
Є такий анекдот радянського часу.
Виставка живопису в Парижі, до дверей підходить Пікассо, і раптом виявляється, що він забув своє запрошення.
- Докажіть, що ви Пікассо.
Той бере папір, олівець, швидко малює голуба миру, всі впізнають, його пропускають.
Наступним підходить радянський міністр культури, з охороною, але без запрошення.
- Пропустіть, я – міністр культури СРСР.
- Докажіть, що ви міністр.
- Ще чого!
- Тут щойно Пікассо забув своє запрошення, то малював, і корона йому з голови не впала.
- Хто такий Пікассо?
- Вибачте, проходьте, товаришу міністр.
Здається, в радянські часи головна функція міністерства культури полягала в тому, щоб бути джерелом анекдотів для розваги трудящих. В Україні Януковича – так само. Мінкульт, як і в "совку" – такий собі останній причеп державного бульдозера, який хоч нічого не розвалить, то принаймні понасмічує.
Нагадаю, що недавно на ім'я Глави Української Греко-Католицької Церкви Святослава Шевчука надійшов лист за підписом першого заступника Міністра культури Т. Кохана про те, що представники Греко-Католицької Церкви на Майдані Незалежності "здійснюють релігійну діяльність... в порушення вимог законодавства України про свободу совісті та релігійні організації", за що церкві (точніше – її "релігійним організаціям") може загрожувати припинення діяльності відповідним рішенням суду.
Думаю, на такий лист можна було б відповісти, скажімо, попередженням про можливе припинення діяльності українського Мінкульту рішенням папської курії, але з немудрими краще не жартувати. Дуже швидко чиновники міністерства, очевидно, зрозуміли, що впороли дурницю, а в контексті оприлюдненого тим часом листа папи Франциска на підтримку українського народу тим більше стало ясно, що треба давати задній хід. І Мінкульт, намагаючись виправдатися, як то заведено в українських чиновників, впоров ще більшу дурницю, після якої керівникам цієї установи варто хіба що колективно вбитися об стіну.
В інтерв'ю для видання "Коммерсантъ" директор департаменту у справах релігій і національностей Мінкульту Михайло Мошкола заявив, що лист до УГКЦ був реакцією на звернення "правовірних греко-католиків", які скаржилися, що на Майдані здійснюються богослужіння без дозволу влади. Можливо, пан Мошкола не має доступу до інтернету, але телебачення-то він, напевно, дивиться. Тому дивно, що він не знає: "правовірні греко-католики" – це не "незареєстровані колишні члени УГКЦ", які тепер "критикують церкву". Так звана Українська Правовірна Греко-Католицька Церква – це угрупування з усіма ознаками агресивної тоталітарної секти, яке діє без реєстрації вже 5 років і проти членів якої відкрито два кримінальні провадження. Сам лідер секти Антонін Догнал (який, до речі, до УГКЦ ніколи не мав ніякого стосунку) – громадянин Чехії, якому ще в 2011 році було заборонено в'їзд на територію України, тож зараз він перебуває тут нелегально. Незважаючи на те, що угрупування незареєстроване, "догналітам" вдалося викупити і приватизувати церкву під Львовом. До всього іншого, сектанти вчинили вже кілька нападів на журналістів, які надто прискіпливо цікавилися їхньою діяльністю.
Виходить, Мінкульт звинувачує УГКЦ в нібито нелегальних богослужіннях, реагуючи на звернення представників "релігійної організації", яка діє з порушенням всіх норм українського законодавства (на яке саме ж міністерство в листі посилається).
Ця ситуація змушує ще раз прискіпливіше придивитися до "догналітів" і їхньої бурхливої діяльності в Україні. Вона викликає цілу низку питань: чому, попри заборону, секта далі продовжує діяти – до того ж не в підпіллі, а відкрито, влаштовуючи процесії і мітинги на вулицях Львова і районних центрів? Чому кримінальні справи проти "догналітів" так мляво розслідуються? Як сталося так, що Догналу вдалося в'їхати на територію України? Чому його досі не депортовано? Очевидно, СБУ та державна міграційна служба мають важливіші справи.
Водночас – якщо, за українською традицією, відкласти набік закон і подумати про політичний інтерес – секта Догнала може бути дуже вигідною владі. А чому б і ні? Вона – доволі потужний чинник релігійної і суспільної дестабілізації на заході України. Її гасла чудово резонують з антиєвропейською риторикою провладних сил – це подекуди ті самі слогани, що й в медведчуківського "Українського вибору", лише подані під специфічним псевдорелігійним соусом: Європа = гомосексуалізм, одностатеві шлюби, ювенальна юстиція.
Словом, "проходьте, товаришу міністр", дякуємо, що так мудро і зрозуміло розставляєте акценти.
