Тези до Плану і Стратегії Відновлення Економіки України (частина 2)
"Вірю, що здорова національна стихія змете з нашого тіла й заразу московського большевизму, а всі українські державники знайдуть шлях один до одного й, об'єднавшись під покровом одної керівної ідеї, у творчім пориві здобудуть і відбудують Україну"
(Данило Скоропадський, український політичний і громадський діяч, син гетьмана Павла Скоропадського)
Після розпаду Радянського Союзу економічного, воєнного, дипломатичного і інформаційного потенціалів України було достатньо для успішного переходу її економіки до ринкових відносин і розбудови в країні демократії. Україна була найбільш освітньо, науково-технічно і індустріально розвиненою республікою колишнього СРСР. Вона входила до двадцятки найбільш індустріально розвинених країн світу й посідала 2-5-те місце за співвідношенням вартості розвіданих природних ресурсів країни на душу населення.
Модернізація економіки мала бути проведена зі збереженням передових позицій України у науці, техніці, стратегічних галузях реального сектору економіки, а також у розвитку людського капіталу на основі вже сформованих систем освіти, науки, культури і охорони здоров'я. Власних людських (більше 50 мільйонів громадян), військових, фінансових, енергетичних, сировинних і інфраструктурних ресурсів Україні цілком вистачало для реалізації цих завдань.
Волелюбний, високоосвічений, достатньо законослухняний і працелюбний Народ України був готовий для такої трансформації. Натомість політичні еліти, які отримали владу в Україні, виявилися до цього не готовими. Головною метою вони визначили для себе не розроблення та реалізацію стратегій трансформації, а власне самозбагачення і утримання влади. Неважливо виконавчої чи законодавчої. Головне – доступ до ресурсів країни і гарантії власної безкарності. Зокрема через періодичну зміну партійних брендів і переходи від "соціал-демократів (об'єднаних) " до "регіоналів", потім до "нашоукраїнців", знову до "регіоналів" і, зрештою, до "європейців"...
Водночас правильна стратегія трансформації економіки України на початку 90-х років могла забезпечити отримання передових технології і права на високотехнологічне виробництво за ліцензіями Заходу. В обмін на часткове ядерне роззброєння, використання власних багатих ресурсів і поступове відкриття внутрішнього ринку. Приклад Китаю ілюструє один із варіантів такого підходу. Ця країна здійснила регульований відповідно до національних інтересів процес відкриття власного ринку в обмін на передові технології та інновації Заходу.
В Україні, навпаки, брак належного державного регулювання та протекціонізму позбавив економіку імунітету до недоброчесної конкуренції. Власний – найбільший за територією у Європі ринок було відкрито без принципу взаємності, та належного захисту національних інтересів і власного виробника.
Штучно підкинуті гасла "лібералізації", "глобалізації" і "декомунізації" призвели економіку України до невиправданої деіндустріалізації і масштабного пограбування національних багатств. Так само злочинну тезу про те, що "держава не є ефективних менеджером і власником", було використано як обґрунтування злочинної, хижацької для національних інтересів, приватизації державної власності.
Навіть, безпрецедентне за масштабами ядерне роззброєння України та відкриття внутрішнього – одного з найбільших у Європі – ринку не було повʼязане українськими політиками із зустрічними кроками у суто національних інтересах. Так як це зробив Китай і без ядерного роззброєння. Китай отримав новітні технології Заходу та відкрив західні ринки для своїх товарів і продукції.
Політичні ж еліти України ігнорували експертизу власних фахівців і не висунули жодних аналогічних умов щодо створення високотехнологічних виробництв в Україні – на її сировині, комплектуючих і з використанням власної робочої сили. Принаймні у сфері ВПК – для модернізації звичайних видів озброєння і військової техніки як компенсації за втрату ядерної зброї.
Усі без винятку уряди України ніколи не розробляли і фактично не мали подібної стратегії забезпечення національної безпеки і оборони. Аналіз наслідків і відповідні пропозиції з боку наукових кіл, фахових експертів і воєнної розвідки традиційно ігнорувались. Робочі плани і стратегії збереження й підтримки національного виробника кінцевої високотехнологічної продукції не розроблені й досі.
Навіть після 12 років відкритої агресії та тривалої війни досі не розроблено програм секторального розвитку і модернізації критично важливих виробництв та інфраструктури для гарантування безпеки й оборони України в умовах її нинішнього позаблокового статусу. На урядовому рівні ніхто системно не займався ані стратегією глибокої модернізації виробництв, що відстають від світового рівня, ані збереженням і розвитком тих, які ще залишаються конкурентоспроможними. При тому, що в Україні стартові можливості для подальшого інноваційного розвитку економіки були одними з найкращих серед республік колишнього СРСР, а науково-інженерні і робочі кадри мали чи не найвищий рівень кваліфікації й культури виробництва.
Принаймні до 2005 року, за відповідної політичної волі, тодішня вертикаль державного управління ще дозволяла контролювати процеси роздержавлення та приватизації стратегічних галузей економіки. Спроба стати першим олігархом у країні, який мав власну політичну силу в парламенті й зв'язки з вищим керівництвом правоохоронних органів, завершилися для Павла Лазаренка ув'язненням в США. Розвідувальні служби України ще були здатні протидіяти спробам інших претендентів на олігархічний статус незаконно втручатися у політику.
Критична маса позапартійних професіоналів в органах влади ще була здатна, за правильної стратегії та політичній волі, сприяти стимулюванню малого й середнього бізнесу, формуванню відповідних фондів секторального розвитку економіки та регулюванню доступу іноземного капіталу до внутрішнього ринку. В обмін на прямі інвестиції, новітні технології та розміщення виробництва кінцевої продукції в Україні.
Ілюстрація з публікації "Як змінилася економіка за 30 років незалежності" (Економічна правда, 23.08.2021)
Ілюстрація з публікації "Як змінилася економіка за 30 років незалежності" (Економічна правда, 23.08.2021)
Але, як відомо, "політики думають про майбутні вибори, а державники – про майбутні покоління". Тільки професійна складова державної влади здатна забезпечувати урядове стимулювання фундаментальних досліджень, розвиток знань та інновацій. Без цього розвиток національної економіки і людського капіталу на базі підтримки освіти, науки, охорони здоров'я, демографії і екології – стає неможливим.
Американський дослідник Жак Фреско так описував соціальний психотип поведінки "політичних еліт": "Наші звичаї, поведінка і цінності є побічними продуктами нашої культури. Ніхто не народжується із жадібністю, забобонами, фанатизмом, патріотизмом і ненавистю; це все вивчені моделі поведінки. Якщо навколишнє середовище не змінюється, така поведінка повторюватиметься".
Отже, для зміни "культури політичного довкілля" потрібні нова стратегія й нові "дизайнери" – причому не старі "професійні політики" чи "досвідчені активісти", "безкорисні волонтери" або "соціально активні викривачі", а фахові професіонали з вагомим життєвим і професійним досвідом. Передусім це наукова та освітянська інтелігенція, економісти й технократи, а також досвідчені й патріотично налаштовані військовослужбовці. Без оновлення "політичних еліт" за рахунок нових "архітекторів" і "державних будівничих" із числа професійних еліт України цю ситуацію зрушити буде неможливо.
Уроком державного будівництва в Україні з 1991 року є те, що "політичні еліти" з самого початку не спромоглися визначити правильну стратегію і розставити правильні акценти під час приватизації. Підкинуті ззовні й охоче сприйняті владою гасла "лібералізації економіки" та політичного "глобалізму" в умовах нереформованої політичної системи фактично відкрили двері для розкрадання національних багатств України. Як власною новою-старою "політичною елітою", так і представниками транснаціональних корпорацій і ділками із Заходу, а також російськими олігархами.
Водночас кожний наступний уряд ставав ще більш корумпованим і менш професійним, ніж попередній. Із стійкою тенденцією до зниження державної підтримки малого і середнього бізнесу, зростання податкового навантаження на нього та послаблення правового захисту малих і середніх власників (малого і середнього бізнесу) . Після пікового рівня їх кількості у 2004 році це почало приводити до зменшення їх числа в Україні. Отже, до зменшення соціально-економічної бази й без того нестійкої та ще не повністю сформованої демократії.
Показовим контрастом у цьому сенсі є, наприклад, досвід сусідньої Польщі. Там приватизація державної власності здійснювалася через спеціальні інвестиційні фонди. Кожен громадянин міг отримати приватизаційні сертифікати з правом обміну їх на частку в таких фондах. Причому вибір конкретного фонду здійснював сам громадянин, а не держава. На відміну від України у Польщі не було "дикої приватизації", коли індустріально-промислові гіганти за неринковою і вкрай заниженою "залишковою" вартістю опинилися у руках невеликої групи осіб. Практично без конкуренції та завдяки лише наближенні нових власників до влади. Саме з них і почали формуватися олігархи.
Після двох Майданів – 2004 і 2014 років – такі процеси лише прискорилися та фактично втратили вже будь-яку критику навіть з боку бутафорської парламентської опозиції. Недавній продаж Об'єднаного гірничо-хімічного комбінату, що займається видобутком титанових руд, є черговою здачею національних інтересів України. Це фактично свідчить про "проїдання" стратегічного економічного ресурсу і власності українського народу, без їх глибокої переробки й використання, як для отримання додаткових значних надходжень у бюджет, так і фактору стратегічного політичного впливу України на міжнародній арені. Що є замахом на суб'єктність України.
Цими діями уряд фактично позбавив себе контролю над стратегічною галуззю виробництва та сировиною, від якої залежить весь розвинений Світ. При чому, передав його країні, яка подала заявку на вступ не до ЄС і НАТО, а до БРІКС. Правильною стратегією приватизації міг бути лише консервативний підхід зі збереженням державного контролю над стратегічними секторами економіки.
Прикладом у цьому є досвід реформ генерала Шарля де Голля у повоєнній Франції. Завдяки цим реформам він перетворив країну, яка була окупована під час війни, на знову впливову світову державу. Основою такої стратегії стали вибірковий державний протекціонізм і гнучке урядове регулювання державної і приватної власності. Передусім у сферах енергетики, атомної й важкої промисловості, а також у стратегічних секторах економіки. При цьому держава зберігала безумовне право блокувати можливість знищення приватним сектором національних науково-промислових виробництв стратегічного значення.
Адже фундаментальні наукові розробки, високотехнологічна промисловість із замкнутим циклом виробництва, системоутворюючі підприємства ВПК, гірничо-збагачувальної та хімічної промисловості, енергетики й транспорту навіть у великих державах неспроможні забезпечити національні інтереси без державної підтримки і захисту.
Китай також демонструє, як державний протекціонізм може стати основою і для технологічного переозброєння, і для захисту власного ринку, національного виробника і ефективної тарифної політики.
Фактично ще з 1991 року стратегія України мала полягати у запобіганні її деіндустріалізації і збереження статусу однієї з двадцяти найбільш промислово розвинених країн світу. Натомість відбулося протилежне: ліберальний підхід перешкоджав виконанню обох цих стратегічних завдань і створював передумови для формування в Україні олігархічної, неофеодальної та кланової системи управління, замаскованої під "ліберальну демократію". На жаль, саме такий шлях і було обрано в Україні.
Спочатку із певними залишками державного регулювання і консервативного підходу, однак після 2004 року зі стрімким переходом до повного лібералізму. Це відкрило шлях до перетворення України на аграрно-сировинний придаток для більш потужних держав і транснаціональних корпорацій під гаслами фахового невігластва і політичного популізму: "держава не є ефективним власником", а "вільний ринок сам собою все відрегулює навіть без державного втручання".
Ілюстрація з публікації "Як змінилася економіка за 30 років незалежності" (Економічна правда, 23.08.2021)
Китай є наочною сучасною ілюстрацією переваг альтернативної стратегічної моделі. Водночас процеси "дикої приватизації" і перетворення України на аграрно-сировинний придаток супроводжувалися приховуванням від народу України правди.
Політики і досі нерідко вдають, що до них не існувало наукових політико-економічних знань і досвіду попередніх поколінь. Зокрема, йдеться про закономірності, відкриті німецьким ученим Фрідріхом Лістом (1789-1846 рр.), який відстоював принципи консерватизму і протекціонізму при переході до ринкових економічних відносин у разі прагнення нації зберігати економічну і політичну незалежність від інших держав.
Його ідеї і сформульовані ним закономірності були успішно використані під час об'єднання Німеччини у ХІХ столітті, а також у процесах післявоєнної відбудови Японії і Південної Кореї у ХХ столітті.
Порівняйте їхні положення зі станом, в якому перебувала Україна у 1991 році. Ось, що писав він ще у ХІХ столітті у період об'єднання Німеччини: "Повсюдне і тотальне встановлення принципу вільної торгівлі, максимальне зниження мита і повна ринкова лібералізація на практиці лише посилюють ту державу, яка вже давно і успішно йде ринковим шляхом. При цьому економічно і політично послаблюється та держава, яка має іншу економічну історію, де внутрішній ринок перебуває ще в зародковому стані...".
"...Ринок – це інструмент, який функціонує за принципами збагачення багатого і розорення бідного, посилення сильного і ослаблення слабкого. Всупереч претензіям на універсальність, ліберальна теорія насправді аж ніяк вже така наукова і безстороння".
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
