Верхи на зірці. Або на золотому унітазі.

Тепер вже не золоті цепури – тепер уже золоті унітази є ознакою того, що ви стали іконою політичного стиля. Причому подекуди іконою в прямому сенсі цього слова. Політики полюбляють себе возвеличувати, нахвалювати, прославляти – а надто, коли для цього нема жодних підстав. Інша проблема – що і люди у нас страшенно полюбляють догоджати і підлабузнюватися: то якогось політичного "богоугодного" на іконці зобразять, то книжку гіперхвалебну сотворять.

Тренд останніх тижнів – творити собі музеї. Партійний музей провладна партія задумала у Харкові, про музей дарів опозиціонерці замислилася тітка Юлії Тимошенко у Дніпропетровську. Регіонали таємницю своїх експонатів оберігають – хоча табличку на двері потенційного партійного "лувра" уже почепили.

Таке самообожнення доводить вітчизняних політиків геть до маразму. Манія величі і надмірне увірування у власну винятковість до добра, а надто – до добра політичного, не доводить. Один з президентів повірив, що він – месія, і нічого симпатичного з цього не вийшло. Я-хвороба починається з того, що для початку притуплюється відчуття адекватності. Це, звісно, лише у тих, у кого були хоча б її зародки. Але коли ти верхи (нехай навіть на золотому унітазі) – то яке це має значення?!

Про політичну манію величі дуже-дуже рекомендую ось цей матеріал Ольги Петрів – для програми "Час:Підсумки.Тижня":