Про дружбу народів-братів

У мене є товариш – Льоня Кантер. Він свята людина – не знає, наприклад, хто такі Цушко або Турчинов. Він має власну продакшн-студію, де за гроші знімає всілякі кліпи, ролики та інші короткометражні фільми. Цьому він присвячує кілька тижнів на рік. У інший час він мандрує світом.

Мандрує він теж не просто так. По-перше, подорож починається у Києві, а завершується на березі одного з океанів. Наприклад, в селі Кірінда на острові Цейлон. Або біля середньовічної фортеці у місті Ла-Рошель.

По-друге, це не просто мандрівка автостопом з фотоапаратом. Автостоп – не принцип. Якщо подобається, то можна і комфортабельним автобусом доїхати, і літаком з Індії на Шрі-Ланку перелетіти. А принцип – це постійне спілкування з людьми під час подорожі. (Під катом багато букв і фото!)

Для кращого налагодження контакту практикуються всілякі способи соціалізації – показати вуличну виставу, заспівати разом пісню, організувати суботник)) чи спільне з туземцями приготування їжі тощо.

Загальний алогритм подорожі виглядає так: дорога – знайомство на вулиці чи в транспорті – спілкування – дорога далі.

За три роки Кантер сотоваріщі сходив до трьох океанів – Атлантичного, Індійського і Північного Льодовитого. За цей час він познайомився з безліччю цікавого і не дуже народу – від міністрів до бомжів.

І ось на свята до України приїхали ті, з ким українці познайомилися під час останньої мандрівки – на Північний Льодовитий океан. 35 різних людей – білоруси, латиші, литовці, три німці, естонці, росіяни з Пітера, фін з Лапландії. Приїхав навіть найпівнічніший адмін у світі – з міста Баренцбург на норвезькому острові Шпіцберген. Він, до речі, українець, з Харкова. Там у Баренцбурзі майже всі українці – на заробітках у компанії "Арктикуголь". Але це інша історія.

Тепер уявіть собі цю компанію. 35 іноземців плюс три десятки українців. Всі – абсолютно різні люди. Хтось працює у відділі культури уряду Санкт-Петербурга, хтось малює мультики в Талліні, хтось – оператор телебачення з Шяуляю, хтось – водій вантажівки, ще хтось корів вирощує на якомусь хуторі. Або айтішником працює, або музикантом, або туристичним провідником, або лікарем, або вчителем. Середній вік усіх – 30 років. Російську добре знають хіба що українці і білоруси. Англійську знають прибалти. Фін, крім рідної, нічого не знає, йому перекладає дівчина з Пітера.

Але час всі проводять чудово. Після кількох днів у Києві (кожен киянин взяв до себе по гостю) їдуть святкувати Новий рік у глухе село в лісах Чернігівщини. Потім в Карпати – спершу в Дземброню, потім в Космач. Дземброня – село під Чорногорою, де закінчується асфальт і починаються справжні верхи. Космач – село, де вбили Довбуша і була школа підстаршин УПА. В Космачі ми й зустріли Різдво.

Результатом цього всього руху стала прекрасна дружба. За тиждень знайомства ми налагодили купу контактів з усією Північчю. Нас запрошували в гості всюди – від Білорусі до Норвегії.

Власне, на цьому я й хотів наголосити в сьогоднішньому пості. Уявіть, тепер я можу поїхати в Ригу, не витрачаючи 100 євро на ніч у готелі. Або мені покажуть Рованіємі (це столиця Лапландії) не гламурно-туристичне, а людяне і цікаве. Правда, спершу треба в Шяуляй поїхати – на Гору Хрестів подивитися.

У кожного з тих, хто провів ці вихідні разом, тепер є 30 нових друзів в семи країнах. Без посередництва турфірм, чиновників, куплених запрошень тощо.

Кожен сам собі міністерство культури й туризму.

Ось десяток фоток з цих свят:

Українці, які пройшли від Києва до Північного Льодовитого океану, на прес-конференції

Інтернаціонал на вокзалі в Бахмачі



Латиш грає українцю, танцюють усі



Білоруска і дві німкені



Хата в Дземброні



Спільна фотка з видом на Чорногірський хребет



Льонька з Троєщини і Вероніка з Пітеру



Батько Вероніки – санкт-петербуржець Антон – в гуцульській хаті



Космач



Батюшка з Космача



Колядують місцеві



У Космачі тотемний колір – оранжевий, тому там і хустки, і спідниці (зверніть увагу, вони шиті бісером), і хоругви у церкві такі. Наступного дня ми теж пішли колядувати – українці, білоруси і німці. Кожен своє. Наколядували 150 грн.))

Всі фотки – Кіріл Кравцов з Гомеля (Білорусь)

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.