Це – не ''компанія'', це – система

Після пригоди у Брюселі, я написала свій блог "Моя компанія", не тому, що я хотіла звинуватити дипломатів у втраті речей під час службового відрядження, як це невірно інтерпретували деякі, а деякі свідомо перекрутили. Моєю ціллю було привернути увагу до питання незахищеності професіонала на державній службі, на те, що немає стандартів і умов праці, матеріально-технічного забезпечення, протоколів, етичного кодексу поведінки, взаємодії між органами і колегами. І цю незахищеність особливо гостро усвідомлюєш у критичній ситуації, як це я і пережила на власній шкірі.

Звичайно, що державна служба – ніяка не "компанія". З такими бізнес-процесами, мотивацією працівників, професійними стандартами така "компанія" давно б перестала існувати. Наша держслужба – це дисфункціональна пострадянська система, яка існує, бо її несе на своїх плечах український народ, для якого ось такий апарат є єдиним насьогодні можливим виразом і інструментом державності. Цей інструмент треба негайно міняти, бо те, як він працює тягне країну вниз, а не вгору. А на фоні нестабільності, загроз у світі, несприятливої зовнішньополітичної кон'юнктури, така система державного управління – без перебільшення – є сама по собі загрозою для нашої державності.

Я йшла на держслужбу не для того, щоб витрачати свій час і енергію у цій дисфункціональній системі, а для того, щоб зробити turnaround цієї "компанії", принаймні того відділу її, за який я відповідаю. Принаймні таким був дух після Майдану, коли я погодилась на цю напівволонтерську роботу. Я не є частиною системи і нею не стану. Деякі свіжі люди, потрапляючи у систему, вливаються у неї. Але я потрапила сюди уже з професійним досвідом, світоглядом і системою цінностей, сформованою протягом останніх 11 років навчання і проживання на Заході. Тому від вірусу системи маю імунітет. До того ж у мене освіта теж професійного держслужбовця, тільки американського, яка дає можливість дуже чітко бачити речі у системі, які не є нормальними і які деструктивно впливають на національні інтереси.

Хочу вибачитись перед Місією України в НАТО, що помилково вказала, що розмовляла з їхньою представницею. Мені так сказали і навіть назвали прізвище, але я, звичайно, повинна була не робити висновків без документального підтвердження, за що перепрошую. Прошу вибачити мене і дипломатів із Представництва при ЄС, якщо мій блог їх чимось образив, за те, що недооцінила їхньої допомоги та за неточності, як, наприклад, те, що техзавдання було затвержено МЕРТом, а не МЗСом, які я несвідомо допустила.

Я у блозі не деталізувала історію і не буду цього робити тут. Покроково описала її у внутрішній доповідній. Скажу тільки, що я описала ситуацію правдиво, з мого поля зору. І якщо я у своїй емоційній розповіді могла допустити несвідомо неточності, то тоді як інтерпретувати, коли не окрема людина, а цілий дипломатичний відділ, який прийняв рішення покроково і деталізовано виставляти інформацію на публіку, робить принципові фактологічні неточності. Наприклад, кількість дзвінків між людьми із Представництва і поліцейським відділком (їх було три, а не один) та час початку відліку цих дзвінків. Теж емоції?

Свій блог я написала як окрема людина – працівник 'компанії' і одночасно її акціонер-громадянин – яка вимагає кращих умов і стандартів роботи 'компанії'. Мені ж колективно відповів цілий відділ 'компанії' лобовою атакою на свого колегу-держслужбовця, що як для дипломатичного відділу, м'яко кажучи, "незвичайно".

Ця відповідь сама по собі ілюструє проблему, про яку я намагалась сказати у блозі.

Якщо колись я повернусь викладати в університети курс про перехід країн від авторитаризму до демократії, відповідь від Предстаництва України при ЄС буде у збірнику найцікавіших кейсів: коли дипломатична установа у повідомленні на своїй офіційній сторінці дозволяє собі підривну критику роботи своєї ж держави, у особі голови департаменту іншого міністерства при чому говорячи про речі, за які вона не відповідає і щодо яких вона навіть не володіє повною інформацією. На публіку виставляється робочий момент, як от наближення чергового дедлайну по черговій угоді, і нагнітається побоювання щодо пропуску цього дедлайну, незважаючи на те, що це протирічить нашим спільним національним інтересам. Не володіючи інформацією про мою координаційну переписку із організаторами заходу і моєю роллю і тезами, які я повинна була озвучити, мене звинувачують у тому, що я не виступила на другий день, коли, по-перше, обговорювались не наші питання, по, друге, це уже не був той масштабний захід, а внутрішнє засідання чиновників країн із прикордонної програми. І з якою метою взагалі ця викривлена і неповна інформація надається? Як вона стосується мого аргументу, що через дисфункціональність системи і відсутність культури взаємопідтримки я у відрядженні, яке я здійснювала для просування інтересів держави, відчула себе нікому непотрібним випадковим туристом?

Я це інтерпретую як прояв культури із минулого. Коли хтось у радянський системі проявляв ініціативу і вимагав змін, система замість того, щоб давати відповідь на аргументи, починала атакувати цю людину на особистісному рівні, намагаючись виставити її "дураком, туніядцем и аморальним тіпом" і "колективно осудити" її на засіданні партії. Я читала такі "замєтки" у радянських газетах від імені офіційних установ.

2016 рік. Брюсель. Дипломатична установа, яка повинна бути на вістрі нашого ментального наближення до Європи.

Якщо ми хочемо жити як на Заході, то краще б себе поводити і мислити як на Заході. А то ідемо в Європу, а приходимо знову і знову в СРСР.

На жаль, не тільки в МЗС, а і на всій держслужбі, продовжує панувати радянська спадщина. Ця радянська культура і традиція не дає можливості критично самих на себе подивитись і визнати свої помилки, невідповідність професійним вимогам сучасного світу.

Коли я почала працювати на держслужбі майже два роки тому, я була вражена низьким рівнем професіоналізму і етикою праці. Я ввела у своєму департаменті елементарні правила, які застосовуються у свіх притомних організаціях, великих і малих – від приватного до громадського сектору. Проте по правилах працювати і не отримувати за це матеріальної винагороди – виснажує, а ще при цьому знати, що звільнити тебе майже неможливо, а потім ще й знайти на твою зарплату хорошого спеціаліста з ринку. Тому із плином часу наші бюрократи почали повертатись до свого природного modus operandi.

Наприклад, хоча я вимагаю, що, коли ставлять захід чи зустріч у нашому "інноваційному" гугл- календарі, обов'язково вказувати точну адресу, можуть поставити "доповідь в парламенті о 14-ій", а я потім бігаю між комітетами і куполом, шукаю, де саме той захід, у той час, коли ті, хто за це відповідає, не підносять слухавку мобільного, коли мені терміново треба уточнити, куди іти (хоча і без нових правил зрозуміло, що якщо тобі на мобільний телефонує керівник, це важливо).

Не збіг обставин, а "класика жанру" трапилась і в Брюселі, коли держслужбовець з МЕРТу, якій я телефонувала відразу після мого прильоту, спокійно сиділа і слухала конференцію з іншим представником МЗС із Представництва, де я повинна була виступати, залишивши телефон у готелі, без особливого інтересу чи я долетіла і чи мене зустріли, і чи встигаю на виступи, а у своєму повідомленні мені вказала тільки, де мені стояти, щоб мене забрали, не давши контактних даних того, хто повиннен мене забрати. МЕРТ і МЗС не могли колективно знайти мого номеру телефону протягом більше ніж години після прильоту, хоча тільки у самій тій кімнаті, де проходила конференція, сиділо до 20 людей з вайфаєм, телефонами і компютерами, які знали номер мого мобільного, адже він вказаний у моій електронній картці після кожної переписки по імейлу.

Уже після втрати речей, зайшовши із мого резервного, непідключеного до мережі телефону у скриньку повідомлень збережених на сервері, я передивилась імейли і знайшла один адресований не мені, а forwarded email предметом"RE: Fwd: Fw: лист Мінекономрозвитку", де був телефон людини з Представництва і відразу з поліцейського відділка йому зателефонували. При цьому в день я отримую у середньому по 30 імейлів.

На нормальній роботі, такі речі – це "розрив мозку", а на державній службі – це стандарт.

Я спостерігаю, як ці дисфункціональні речі наростають з кожним днем по мірі того, як ми віддаляємось від революційних часів Майдану і входимо у часи тихого болота, у якому звикли працювати наші держслужбовці. Це традиція, вірніше деградація, двох десятків років.

Недбале ставлення до своїх обов'язків жахає, коли бачиш конкретні випадки, де через нього ми як країна втратили можливості. Коли я після 2015 сіла розбирати, чому ми не отримуємо грошей і послуг по тій чи іншій програмі міжнародного розвитку, де могли б отримувати, мої розслідування найчастіше приводили до відкриття, що той чи інший чиновник просто не з'явився на зустріч, просто не вислав потрібний документ, просто не відповів на імейл, просто не підняв телефон і т.п.

Почитала коментарі, де мене називають "пихатою американкою, яка багато хоче". Так, звичайно, хочу. Не для себе особисто, бо мені це легко влаштувати, просто переїхавши назад до Вашингтону, але маю інтерес у тому, щоб будувати власну країну. У мене більші амбіції по відношенню до держави Україна. Невже це і є наш "український стандарт"? Я відмовляюсь цей стандарт розглядати як прийнятний.

Не вимагаю, щоб держава мене зустрічала у відрядженнях, але хочу зрозуміти логіку по якій в умовах економії людських і фінансових ресурсів посольства приймають рішення кого зустрічати, а кого – ні. Я не можу змиритись із тим, що, немає жодного інструктажу чиновникам про захист інформації під час подорожей. Я не можу зрозуміти, чому, коли держслужбовець втрачає робочий-особистий комп'ютер, навіть не хочуть слухати, яка там була інформація і не цікавляться, які там стоять налаштування, щоб заблокувати цю інформацію, визначити місце знаходження комп'ютера, витягнути інформацію дистанційно. Не пропонують ніякої допомоги, щоб заблокувати електронні транзакції по вкрадених картках. Ніякої юридичної консультації. Ніякої психологічної підтримки. Ніякого фолловапу по справі. Дають контактні дані, які не працюють. Двічі називають нереалістичний час очікування у поліцейському відділку?

Я не звинувачую окремих людей, я вважаю таку поведінку і стандарти результатом системи, у якій ці люди виховались і працюють.

Щодо критики Представництва того, як працює мій департамент і я як його директор по програмах прикордонного співробітництва, то якби із такими ресурсами як у мене, такі результаи давали усі департаменти ЦОВВів, то Україна б процвітала. Якщо серйозно, то зі своїми західними стандартами, хто як хто, а я знаю, що таке контроль якості виконання задач. І прекрасно розумію як недбало іноді відпрацьовують свої завдання чиновники. Це проблема не мого департаменту, а усієї держслужби.

Я бачу часто, що чиновники іншиих країн у нас виграють професійною підготовкою і мотивацією. Але я, на відміну від людей системи, це відкрито визнаю. І прямо кажу європейцям, що треба допомога. Після майже річних переговорів, листів, зустрічей, з 2017 у нас повинна почати працювати людина на зарплаті від ЄС, яка буде відповідати за прикордонні програми. На це не відразу погодились, бо це нам дасть певну конкуренту перевагу у цих програмах і таких поблажок іншим країнам не роблять, бо там держави самі більш-менш нормально фінансують цей напрямок. Один європейський співрозмовник все повторював, що він не розуміє, чому держава відмовляється платити адекватну зарплату людям, які здатні заводити гроші в країну. "Як на цьому можна економити?", – знизував плечами він. Я йому довго пояснювала, що у нашій системі людина, яка отримала для країни грант на мільйони і людина, яка просто механічно розписує листи громадян у канцелярії, мають однакові зарплати. Зрівнялівка і відсутність бонусів та інших мотиваційних інструментів. Нарешті він здався, і просто сказав, що витягнуть для нас гроші із бюджетів уже розписаних програм.

Я зі своєю командою дійсно домовлялась з донорами про мільйонні гранти. Їх отримали інші люди, на потрібні проекти. Наприклад Офіс ефективного регулювання, де у професіоналів достойні зарплати і я вклала чимало свого особистого часу і енергії, щоб боротись за кожну копійку цих заплат, бо розумію, що хороші кадри на низькі зарплати не знайдеш. Із усіх грантів і кредитів, до залучення яких я була причетна особисто, я не отримала жодної копійки, так само як і мій департамент.

Робота з проектами і програмами розвитку потребує спеціальних професійних навичок, які швидко дають можливість знайти роботу поза державою, особливо зважаючи на те, що зараз бум донорських проектів в Україні, коли виріс цілий окремий сектор економіки, який дає інвестиції і робочі місця. Люди з такими навичками, давно працюють у цьому секторі і на державу працювати їх переманити ще ні разу не вдалось. Відбувається рух в одному напрямку: від держави – до донорів. Зате у нас уже ціла мережа "випускників департаменту" по різних міжнародних офісах.

До того ж ми два роки тому сильно скоротили самі усі департаменти МЕРТу, бо сподівались, що достатньо буде маленького, але ефективного штату, який буде працювати на вищі зарплати і з вищою віддачею. Коли я прийшла, було 49 чоловік, зараз 15. За ті самі зарплати. І жодного дедлайну поки не пропустили.

Але навіть у цих несприятливих умовах, інституційної слабкості і шаленого круговороту кадрів, за два роки нашій команді, яка складається, як із держслужбовців, так і з волонтерів, вдалося зробити без перебільшення те, що до нас ніхто не робив – переосмислити розуміння міжнародної допомоги у нашій країні.

По-перше, зсунути парадигму, що треба брати все, що дають, не читаючи і не питаючи. Ми вперше почали відмовлятись від грантових і кредитних проектів, якщо вони не співпадають з українськими пріоритетами і стратегією розвитку, дублюють інші проекти, витрачають кошти платників податків іноземних країн на непотрібний для України на даному етапі продукт. Переписувати, переорієнтовувати проекти, або навіть проактивно їх самим писати. Зараз ми впритул підійшли до того, щоб інституційно закріпити механізм такої координації, яка буде давати нам як країні допомогу, узгоджену з потребами, там де це стосується вироблення державних політик, і попереджуватиме втручання держави там, де вона непотрібна, наприклад у грантах по розвитку демократії і малого бізнесу. По-друге, ми запроваджуємо нові стандарти прозорості допомоги і доступу громадян до інформації, а отже і до фінансових можливостей. Онлайн портал, який відслідковує усі надходження в Україну у сфері міжнародного розвитку і також звітує про те, як витрачено кошти і яких результатів досягнуто, буде закріплено у законодавстві, що ускладнить можливість приховувати від суспільної уваги великі кошти без жодного нагляду, як це було раніше. Такі державні електронні сиситеми відкритих даних є у всіх країнах, яким надають зовнішню допомогу, від Гани до Молдови. Але чомусь така просунута в плані інформаційних технологій Україна замість системи мала гору паперів (контрактів, фінансових угод, реєстраційних карток, проектних документів, карток моніторингу, звітів), якою завалила половину десятого поверху приміщення КабМіну. Зрозуміло, що для виконання функцій полісімейкера, аналізу даних, аналізу результативновності допомоги та навіть елементарного підрахунку надходження коштів у різні сектори економіки, ти не можеш обійтись без електронної системи менедженту інформації. Ми отримали нуль гривень у відповідь на наші бюджетні запити для побудови такої інформаційної системи, але отримали грант від ЄС для пілоту openaid.gov.ua, який перетвориться на функціональну і корисну систему за умови подальшої роботи на ним. По-третє, ми почали серйозно ставитись до обов'язків моніторити проекти, відслідковувати ефективне використання коштів міжнародної допомоги і запобігати шахрайству. Не буду публічно рапортувати результати цього напрямку роботи поки, він найбільш напружений і складний, але для розуміння скажу, що йдеться про мільйонні суми, які вдалось зекономити і повернути.

З впевненістю скажу, що коли я залишу цей напрямок роботи, сфера співпраці з міжнародного розвитку в Україні буде, якщо не повністю трансформована, то переставлена на зовсім інший напрямок руху, ніж той, де вона була до цього. Вироблення політики у сфері міжнародної допомоги – це роль дежави, яку вона реалізує у рамках стратегічного планування свого розвитку. За ці два роки нам вдалося донести до нашого істеблішменту, що зовнішня допомога – це трохи не те, що вони думали і що це- ресурс, яким треба уміти грамотно користуватись. Треба розрізняти різні модальності допомоги, а не тільки сумнозвісну "МТД", і просити ті, які для нас найвигідніші і найкраще працюють. Ми підняли також на новий рівень інтерес суспільства до теми міжнародних грошей, про яку раніше ніхто з чиновників не говорив так публічно, як ми. Адже ми свою роботу розуміємо – саме як публічну адміністрацію, яка надає сервіс громадянам і виробляє публічну політику, а не як закритий клуб держслужбовців, які служать інтересам виключно системи і її "начальників".

Умови, у яких я працюю, як і мій департамент, повинні змінюватись не для мене, "пихатої американки ", а для тих нових кадрів, які готові прийти, якщо їх покликати і переконати. Я знаю, яких мотивованих людей має Україна, але система робить усе, щоб лишатись токсичним і неправабливим для чесної праці середовищем, щоб туди ніхто із них не хотів зайти. Лишатись системою, яка націлена на демотивацію своїх працівників. А тих, свіжих і мотивованих, хто таки не побоявся і таки зайшов усередину системи, треба зв'язати по руках і ногах і виплюнути із системи з криками "Ти-невдаха".

І не треба мені розповідати, що як працівник корпорації, я не маю право критикувати роботу "компанії". Я не є працівником компанії у класичному сенсі цього слова, вона мене не забезпечує і не захищає, я кладу свої власні гроші, досвід, освіту на те, щоб допомагати цю "компанію" будувати, а отже я є також і її співвласником.

Зміна системи, вірніше її повна заміна, є у наших спільних національних інетерсах. Це завдання є не менш критичним і терміновим, ніж відстоювання державності на Сході України.

P.S. За останні кілька днів я отримала багато листів і дзвінків. Говорили слова підтримки, пропонували дати комп'ютер, пропонували виставити номер карточки в інтернет, щоб скидати гроші, пропонували співпрацювати чи долучитись до команди. Дякую за це.Така підтримка дає мотивацію. Брюсельська поліція просить знайти юриста, який буде спілкуватись із їхнім судом, напевно знову не треба турбувати свого роботодавця такими "приватними" питаннями, доведеться покладатися на волонтерів.